Ужгород: Архіви обласного СБУ зберігають справу антирадянської “Спілки українських повстанців Закарпаття”
В архіві СБУ м. Ужгород знайдено кримінальну справу антирадянської організації українських націоналістів “Спілка українських повстанців Закарпаття” і “Граніт-Верховини”, яка вела боротьбу проти радянської влади. Про ті нелегкі часи патріотів України згадує Василь Іванович Бряник з Репинного, який тоді був учнем дев’ятого класу Волівської (Міжгірської) середньої школи.
“Народ з невимовною радістю зустрічав визволителів нашого краю від фашистських загарбників, надіючись на краще життя. Проте з приходом радянської влади почалась примусова колективізація, переслідування інтелігенції, січовиків та простих селян, які підозрювались в участі у різних антирадянських організаціях. Пам’ятаю, батька викликали в сільську раду до уповноваженого району, який попередив: “Якщо не вийдеш працювати в колгосп, то твою сім’ю вивезуть до Сибіру”.
Звичайно, я не міг не висловити свого негативного ставлення до несправедливості уповноваженого серед учнів класу, але тоді я не знав, що воно кваліфікуватиметься, як підрив і боротьба проти радянської влади. За “допомогою” Нанинця — учня 10 класу Волівської середньої школи, швидко була сфабрикована кримінальна справа, щоб в потрібну мить перетворити мене на “ворога народу”. Врешті-решт я із Михайлом Буртином з Лопушного, Федором Ньорбою, Іллею Джумелею, Антоном Бунчою з Майдану та іншими побратимами опинився в тюрмах, а потім і в канцтаборах колишнього Радянського Союзу. Ще у Воловому в постанові на арешт від 13 лютого 1950 року мене було звинувачено в тому, що я отримав від Антона Бунчі шрифт для розпечатки антирадянських листівок, проте назву організації ще не було придумано.
Не витримавши страшних тортур, ми призналися, що були учасниками ОУН і нас засудили за злочини, яких ми не скоювали згідно з статтями 54-1 “а” та 54-11 УК УССР, за якими була найвища міра покарання — розстріл. Вже в Ужгороді за постановою від 20 квітня 1950 року дали назву й антирадянській організації, в якій ми нібито приймали участь — “Спілка українських повстанців Закарпаття” та “Граніт-Верховини”. Так як ми були більше потрібні, як раби для зведення будівель у Сибіру, то слідчий Кречко умовив прокурора воєнного трибуналу дати нам по 10 років таборів особливого режиму.
Не вистачило б, напевно, сторінок у газеті для того, щоб описати, які муки і знущання перетерпіли, відбуваючи свій термін покарання. І лише мрії про рідну домівку, тепло осель додавали нам сили і бадьорості для того, щоб вижити…
Вже з підірваним здоров’ям 1956 року я повернувся додому, та, мабуть, мало було кадебістам пролитої крові невинних у тюрмах і таборах. Хоча судимість і була знята, проте на шпальтах газет “Радянська Верховина” та “Закарпатська правда” ми повинні були покаятися за скоєні “злочини”.
А чи покаялися за свої злочини ті, які застосовували незаконні репресії проти людей, адже не один із них не потрапив під трибунал? Для них суду нема… Але він буде. Суд Всевишнього. За сльози батьків і матерів, рідних і близьких. Мені важко згадувати ті страшні часи, але я хочу, щоб цього ніколи не повторилося. Пам’ятаймо про минуле, щоб не бути рабами в майбутньому і нехай допоможе нам Бог!”.
Записала Віталія ВАЙДИЧ, “Верховина” для mizgir.com.ua