На закарпатській Верховині молодята незабаром їздитимуть у кареті!

[Total: 0    Average: 0/5]

Нещодавно став свідком такого епізоду. Лиш по асфальту в райцентрі зацокали копита гужового транспорту, як з автівки з столичними номерами безперестанку почав цокати фотоапарат. На знак вдячності за фотомить турист не поскупився й зеленою купюрою наїзнику. Ще б пак, кадри для городянина справді виявилися рідкісними і несподіваними…
Споконвіку кінь у горах мав велику ціну. Він був першим і незамінимим помічником селянина. Хто його мав — вважав себе міцним ґаздою на землі, та ще не бідував. Далекі предки ні на йоту не сумнівалися у вічній прописці у крутосхилій місцевості сильних і виносливих четвероногих трудівників. Та ба, трапилося інакше. Коли на Міжгірщині теж почала розправляти плечі колективізація, модернізуватися підприємства, кінська сила поволі чахла. У слід тваринам то тут, то там ступала техніка. Замовкали на селах кузні, бо забували ґазди за коня. Витісняли коня трактори та автомашини і в лісовому господарстві. Колись флагман промисловості району — лісокомбінат по праву славився і богатирськими кіньми. Виручали вони лісозаготівельників здорово під час трелювання деревини. Насамперед за фінансовими підрахунками. Як правило, жива тяглова сила — дешева. Та погоня за рекордними кубометрами затьмарила розвиток конярства. Його поголів’я падало на очах за техпрогресу. Дійшло до того, що лісові конюшні розібрали до підмурків. Щоправда, слід віддати належне декому і за хоробрість, бо знайшлися й захисники коня в “зеленому цеху”. Як, приміром, колишній лісничий Ізківського лісництва Дмитро Місик. За планової економіки він фанатично вперто відстоював істину, що кінь — конкурент трактору. Та ще який, особливо з точки зору екологічної безпеки. Навіть нещасно картали непіддатливого. “Та в ньому, може, грає циганська кров”, — якось з явним зневаженням прокоментував один надмірно ідейний функціонер подорожі Місика по зелених масивах на бричці та його конеферму на лісництві.

Але час ілюстрував правильність дій і суджень лісничого. Лісодільниці за розробок швидше всього скидалися на “мамаєве побоїще”: під гусеничними підошвами потужної техніки гинуло все — саджанці, мурашники… Не кажучи вже про бідолашну землю, вздовж і впоперек порізану колесами та тими ж гусеницями. З цього приводу тепер закрадається підозра: а чи у теперішнє море еколиха не влилися русла вини необдуманого господарювання?..

Слава Богу, верховинці знову взялися за відродження дідівської сільськогосподарської традиції. Горяни нині кажуть: міні-трактор — добре, а коні — ліпше. Престижніші вони також із-за ціни. За коня зараз півцарства не треба давати, а ось техніка далеко не кожному простому горянину по кишені. Навіть райцентр спроможний похвалитися наявністю кільканадцятьох пар шкап. А в селах їх й поготів. В деяких присілках подвір’я ледь не поголовно обзавелися однокопитними тваринами. Як почала глохнути техніка, кмітливі шофери не забарилися перекваліфікуватися на керманичів підвод.

В якому лиш хазяйському ділі можна розумно і вигідно застосувати коня. Особливо багато робити йому знаходиться в полі — оре, боронує, підвозить органіку, звозить збіжжя… Найкрутіша місцевість доступна живій тягловій силі. Приємно, що й молодь не цурається худобини, вміло успадковує прадідівські методи ґаздування на землі.

Гужовий транспорт торує собі навіть бізнесовий шлях у туристичній галузі, яка в мальовничому краї встає з колін. На засніжених крутосхилах за минулої зими незвичний сервіс мав успіх на турбазах у Подобівці, В. Студеному та інде. Охочих покататися поблизу підйомників під свист вітру у вухах на санях, запряжених кіньми, з дзвіночками серед приїжджих відпочиваючих виявилося, хоч відбавляй. А хтось з комерсантів вже замріявся запропонувати і весільну карету молодятам. Що не кажи, а коні — це й екзотика…

Уривок з книжки Василя Пилипчинця «Родзинки глибинки (репортаж з отчого краю)»

gir.com.ua

Comments are closed.