Іван Мигович, КПУ (Ужгород): На Закарпатті дві партії угорців не здобули серйозну підтримку краян, ледь подолавши 3-відсотковий рубіж

31 жовтня цього року закарпатці, як і всі громадяни України, мали можливість демократичним шляхом сформувати нові органи регіонального і місцевого самоврядування. І хоча «велика політика» робиться в Києві, від цих органів, у кожному місті й селі, великою мірою залежить практичне розв’язання багатьох життєвих проблем трудящих.

Оприлюднені результати цих виборів стають об’єктом оцінок, аналізів, прогнозів. Першочергова увага, правомірно, приділяється новій обласній раді, яка має чималі повноваження і ресурси для прискорення економічного і соціально-культурного розвитку краю.

Упущений шанс

Саме так стисло і об’єктивно розцінюємо вибір тих майже 530 тисяч закарпатців, які взяли участь в голосуванні. Вважати його народним волевиявленням нема достатніх підстав, адже за ним — трохи більше половини дорослого населення області. Це переважно підприємці, держслужбовці, працівники бюджетних установ, ветерани війни і праці. Найпродуктивніша частина виборців, на жаль, перебуває далеко від рідних домівок на заробітках і не змогла взяти участь у голосуванні. Чимало громадян піддалися на підкупи і обіцянки, стали співучасниками махінацій і фальсифікацій. Тому так довго підраховувані і оприлюднені результати нинішніх виборів у Закарпатті, як і попередніх, не виражають волю й інтереси усіх трудящих, передусім людей найманої праці і безробітних. Вони — наслідок цілеспрямованих зусиль зацікавлених в збереженні існуючої системи чиновників і бізнесменів, приреченої інтелігенції, незрілої молоді, інтенсивного зомбування населення, кричущих порушень виборчого законодавства. Про окремі детально повідомляла преса, достеменно знали виборці, з їх приводу лунало чимало обурень громадськості, однак нічого не робиться практично, бо підкупи й фальсифікації — невиліковна виразка капіталістичного суспільства, де більшість виборців приречені на жалюгідне, принизливе існування, а все вирішують гроші.
Тож вкотре добровільною і купленою підтримкою закарпатців заручилися ті політичні сили і діячі, що виражають інтереси багатих. Формально це організації балогівського «Єдиного Центру» (24,3%), тутешніх регіоналів (18,1%), тимошенківської «Батьківщини» (8,6%), яценюківського «Фронту змін» (6,1%), угорських демократів і культурників (КМКС) (3,8%) та протигіпківської «Сильної України» (3,0%). Персональний склад нової обласної ради опублікували «Новини Закарпаття» та інші обласні ЗМІ за 6 листопада. Майже половина її обранців — давні знайомі обличчя. Представників тих партій, які захищають експлуатованих і зубожілих (КПУ, ПСПУ, «Справедливість», Союз лівих сил), капіталісти усіх мастей вкотре не підпустили до «народної ради», їм дозволили «засвітитися» лише в окремих органах місцевого самоуправління.
Фактично в краї і надалі заправлятиме новоспечена буржуазія, що нажила капітали головним чином дрібною торгівлею, контрабандою, рекетом, корупційними оборудками і т.п. способами. Умовно її бізнесові, земляцькі, національні, територіальні групи входять до різних партій, а реально єдині — в прагненні до наживи і панування над бідними співвітчизниками. Назви цих партій оновлюються, а сутність залишається незмінною. Спочатку (після проголошення «самостійності і незалежності») закарпатська ділова верхівка входила до «об’єднаних соціал-демократів», яких очолювали сумнозвісні В.Медведчук і Г.Суркіс, С.Устич та І.Різак. Потім областю правили націоналісти від Руху («нашоукраїнці» і бютівці). Сьогодні мали можливість захопити монополію в Закарпатській обласній раді висуванці проахметівського гурту. Та це їм не вдалося через амбіції і наміри «Єдиного Центру». Він, як відомо, уламок ющенківської «Нашої України» (очільники В.Балога, В.Карасьов, І.Кріль, М.Полянчич та ін..). Це гібридне утворення амбітної середньої буржуазії містечкового рівня претендує на загальноукраїнську партію, в ідеології якої химерно поєднуються ліберально-демократичні і релігійно-націоналістичні гасла. Єцисти перебувають на правому фланзі політичного спектру України, гарячково нарощують м’язи для наступних перегонів і зайняття вигідної ніші в кланово-олігархічній системі.
Різні назви політичних угрупувань в їх закарпатському холдингу умовні, бо у них спільні і постійні кланові, економічні й соціальні інтереси, стратегічні цілі. А оновлюють свій фасад тому, що після всеукраїнської руїни, вчиненої націоналістами і псевдодемократами, соромно і небезпечно залишатися рухівцями. Мені особисто місцеві бізнесмени видаються політичними повіями, а ошукані ними виборці — німими слугами і дешевими заробітчанами. Це не образа, а сумна і ганебна повсякденність. Більшість депутатів обласної ради за останні десятиліття, щоб утриматись при владі і в бізнесі, встигли поміняти стільки партій, що вже забули їх назви. Такий приклад наслідують «пересічні українці».
У новообраному складі «обласного парламенту» вчорашніх депутатів доповнюють амбітні недосвідчені неофіти, які настирно рвуться до спільного корита. Серед них важко знайти рядового робітника, хлібороба чи іншого представника неімущих людей, які становлять більшість населення краю. Зате багата його меншість (бізнесмени, комерсанти, чиновники) представлена сповна, головним чином підпільними мільйонерами. Бо вони бояться правдиво декларувати своє матеріально-фінансове становище. Так, ЗМІ повідомили перед виборами дані про те, що С.Ратушняка можна віднести до «середнього класу»: свої доходи за 2009 р. він обмежив 200 тисячами гривень, тобто зарплатою. Сьогодні в бідному Закарпатті сотні мультимільйонерів. Не дивно, що вони витрачали шалені суми на передвиборну рекламу. Бо ставши депутатами, націлені примножити свої капітали. Усіх манить подальша приватизація (землі, лісів, мінеральних джерел, природних покладів, санаторіїв та інших вигідних об’єктів), участь у держзамовленнях, ліцензуванні, кадрових переміщеннях тощо. Заради них хвалились зробленим, обіцяли, підлещувались до наївних виборців.
Як хазяйнували досі балогівці з попередниками — усі знають. Нагадаю узагальнені цифри. Закарпаття перетворилось у депресивний регіон. Виробництво ВВП (на душу населення) тут майже вдвічі менше, як по Україні, і набагато відстає від сусідніх територій. Торік наша область займала за обсягом промислової продукції 25, сільськогосподарської — 24, реалізацією послуг — 21 місце в Україні. Таке ж незадовільне становище допущено із забезпеченням населення лікарняними ліжками, житлом, споживанням продуктів харчування, за іншими важливими соціально-економічними параметрами. А як балогівці оцінюють своє недолуге керування? У стандартному листі на ім’я моєї доньки В.І.Строган, вчорашній прислужник В.Ющенка, а нині лідер «Єдиного Центру» Віктор Балога вихвалявся: «У нашій команді — авторитетні люди, вони творять добро і благодійність, віддаючи себе рідному краю», «я живу силою і духом моєї землі» і т.п. загальні фрази, які завершив заклик «підтримати своїх» (?!) і засвідчив факсимільний підпис «безкорисливого патріота» України.
Передвиборні обіцянки мажоритарних кандидатів від цієї та інших  буржуазних партійних близнюків стосувалися переважно налагодження водопостачання, вивезення сміття, благоустрою окремих вулиць, зведення дитячих і спортмайданчиків, тобто питань, які місцеві ради зобов’язані робити без чиїхось вказівок і державного втручання. Хто з вчорашніх і нинішніх депутатів обласної ради обіцяв відновити роботу приватизованих заводів і фабрик, організувати в містах і селах Закарпаття виробництво, закупівлю і реалізацію за доступними цінами молока та м’яса, грибів і ягід, глибоку переробку деревини, лісовідновлення, спорудження і ремонт шляхів, вулиць, забезпечення зайнятості молоді, збільшення питомої ваги зарплати в собівартості продукції, встановлення стипендій малозабезпеченим студентам, надання реальної допомоги школам і медичним закладам, матеріально-побутову підтримку людей похилого віку, одиноких осіб, багатодітних родин, організацію підсумків обласного референдуму від 1 грудня 1991 р. щодо надання Закарпаттю статусу самоврядної території в складі України, забезпечення інших законних прав і насущних потреб трудящих?
Новоспечена закарпатська буржуазія порівняно з «братами по класу» в сусідніх регіонах, за поодинокими випадками, вирізняється ненаситною жадібністю, егоїзмом і цинізмом. Якщо в Галичині, на Волині чи Буковині мультимільйонери все більше коштів вкладають у легку, харчову, переробну промисловість, АПК (їх продукція переважає закарпатську), то доморощені нувориші спішно споруджують торгові центри, склади, корчми і… церкви (чи не для того, щоб в них відмолювати свої гріхи?).
Не обов’язково бути професійним аналітиком чи провидцем, щоб передбачити найближче майбутнє нашого краю. За будь-якої конфігурації, внутрішньої структури обласна рада буде одноклановою. Єцисти займуть провідні посади. Регіонали стануть їх спільниками. Тимошенківці та інші дрібні групи, як і в попередніх скликаннях, дещо виторгують і собі. А головну партію надалі виконуватимуть ватаг команди В.Балога з братами. Спираючись на сформовану ними в облраді мовчазну більшість, вони й надалі будуть грабувати залишки закарпатських багатств, розширювати власну систему «купи-продай», нещадно експлуатувати земляків, а для реклами робити з надприбутків дрібні благодійні подачки. Барвостан, як саркастично-образно кажуть нині в Закарпатті, стає розмінною монетою в міжолігархічних торгах, придатком галицьких багачів. На це наштовхують  такі факти. Ставши одіозним у Києві, В.Балога навіть відмовляється від національного коріння. Коли йому було вигідно, хизувався ним. Використавши електоральну підтримку русинів, як корінного населення краю, розпорошивши цей рух за визнання своїх прав і скомпрометувавши через спецслужби його лідерів, нині В.Балога змінює свою орієнтацію. Напередодні виборів у інтерв’ю зарубіжному радіо «Свобода» він заявив: «В мене дружина з Умані, діти записані українцями, я є українець.» Стосовно національного визнання русинів сказав: «Сьогодні це питання не на часі і не має значення.»
Подібні політики ладні на все, аби лиш здобути і зміцнити владу, від якої залежить збереження, примноження і захист особистих багатств. Під ширмою «Єдиного Центру», заправляючи в обласній раді, балогівці зуміють нині, як вчора за правління Ющенка-Тимошенко, сколотити послушну більшість у «закарпатському парламенті», шантажувати київську владу регіоналів, готуватися до можливої адміністративно-територіальної реформи, один із проектів якої передбачає створення Карпатського краю з центром у Львові. До речі, днями місцева газета хвалькувато повідомила: «Західні області об’єднаються у Великий Карпатський бренд.» Для цього розгортається відповідна інформаційно-рекламна кампанія.
Подібні плани західноукраїнської буржуазії небезпечні. Не виключено, що В.Балога залучає до них і своїх васалів. Адже його найближчі помічники — галичани.

Чому так сталося?

Слід самокритично визнати: шанс обрати кращу владу в області закарпатці втратили передусім з власної вини. Якщо в 90-х роках минулого століття вони достеменно не знали, хто є хто, наївно вірили, що їхні родичі і сусіди, збагатившись, будуть дбати про бідних, то нині можна і треба було бути мудрішими, перш ніж іти до виборчих урн, розібратись у основних партіях. Що пропонували через ЗМІ за перемоги здійснити в обласній раді комуністи, соціалісти, близькі до них безпартійні, чесні патріоти? Розібратися з великою власністю, провести інвентаризацію наявних ресурсів, зажадати від господарів відновлення підприємств та їх ефективної роботи, повної оплати податків, а кошти спрямувати на відродження економіки краю, припинити хижацьке використання лісів, мінвод, будівельних матеріалів, інших ресурсів, навести лад в експорті сировини та імпортуванні товарів, припинити чиновницькі свавілля, бюрократизм, байдужість, хабарництво, корупцію, забезпечити максимальну зайнятість працездатних, передусім молоді, підвищити зарплати, вивести з кризового стану школи, клуби й медичні заклади, відновити громадський транспорт, добитися безвізового прикордонного режиму з сусідніми країнами, вільної економічної зони, самоврядного статусу Закарпаття, вирішити інші важливі проблеми. Роботу над ними було зірвано після контрреволюційного перевороту в 1991 році і треба продовжити.
Цього не хочуть і не можуть робити буржуазно-націоналістичні сили, бо в них пріоритет — корисливі устремління. Чому на вчорашніх виборах перемогли вони, а не прихильники соціалізму?
Звичайно, серйозно недопрацювали ми, комуністи, про що йде мова на зборах в наших осередках, пленумах партійних комітетів. Загальновідомо, що у нас мало сил, ресурсів, досвіду. Прогресивні кола розпорошені, не позбулися групових амбіцій, ілюзій на самостійну перемогу. Формування блоку лівих у області йде важко, та і влада — вчорашня і нинішня, попри зміну очільників, — всіляко цьому протидіє, намагається усунути комуністів з політичної арени, натомість підтримує націонал-екстремістів (типу профашистської «Свободи»), щоб ними лякати суспільство і міжнародну громадськість. Паралельно вона готує залежну від себе і слухняну антикомуністичну опозицію. На низькій підтримці нас трудящими позначився також вплив антирадянських стереотипів (про голодомор на Україні в 30-х роках, руйнування церков і т.п.), сформованих десятиліття тому, якими буржуазія з підручними журналістами продовжує лякати громадян. В області немає, крім нашої і націоналістичних, розвинених і повноцінних партійних структур. Під їх виглядом зареєстровані і мусуються в інформаційному просторі переважно бізнесові угрупування. У них різні найменування та організаційні гасла (за Україну сильну і якісну, молоду і пенсіонерську, народну і козацьку, зелену і помаранчеву, християнську і ліберальну тощо). А по суті розуміється своя команда (по-закарпатському «банда»).  Їх претенденти в кандидати у рекламних матеріалах висловлювалися на зразок «вболіваю», «бачу», «хочу», «обіцяю», «буду», «намірений», «готовий» і т.п. емоційними замінниками того, що і як конкретно буде зроблено, бо більшості депутатів притаманні  куці світобачення і досвід, культура і моральність.
31 жовтня ц.р. виразно проявились також політична обмеженість, громадянська незрілість більшості закарпатців, що живуть переважно на селі: незнання відмінностей, сутності правих і лівих, програш капіталістичних і соціалістичних партій, реальної ситуації в країні, регіоні і вдома, наївна віра в чесність кандидатів, безпринципність, схильність до дармівщини, відсутність імунітету щодо брехні, обіцянок, залякувань і т.д. Чимало виборців продовжують опускати в урни незаповнені як слід бюлетені, віддають їх інспіраторам «каруселей», а то й ганебно продають за мізерну подачку — готівку.
А значна частина закарпатців (біля 45%) не скористалися своїм громадянським правом. Соціальну апатію за кричущої несправедливості, зневіри і розчарування в попередній владі можна зрозуміти, але не виправдовувати. Бо саме через байдужість і пасивність таких виборців чиновники-маніпулятори роблять «справні цифри» після голосування. Про це свідчить також той факт, що близько 20% голосів зібрано по домівках. При цьому законністю і демократією і не пахне…
Допомогли перемозі буржуазії і ті земляки, що проголосували за представників віртуальних партій-клонів, про яких до наступних виборів ніхто й слова не почує і не побачить. А тоді з’являться нові невідомі — і знову недосвідчені громадяни наступлять на старі граблі. Це ж стосується тих 45 тисяч закарпатців, які висловилися «проти всіх» кандидатів у обласну раду.
Не виконують належним чином чином своєї наставницької ролі ветерани війни і праці. Чимало з них чомусь забули соціалістичне минуле, яке вони створили і захищали і в якому у 70-80-ті роки минулого століття не стало масового безробіття, бідності, голоду, пошестей. Це ж можна сказати про старше і середнє покоління інтелігенції, які завдяки Радянській владі безкоштовно здобули освіту, професії, працю, житло, впевнення у забезпеченій старості (цього їх позбавила капіталістична влада). І нині багато висококваліфікованих фахівців на схилі літ, аби вижити чи допомогти дітям  і внукам, змушені шукати додаткові заробітки на ринках.
На суспільно-політичному тлі області негативно позначився брак робітничого класу. За статистичними даними, із 920 тисяч виборців у промисловості, будівництві, на транспорті і в зв’язку працюють близько 130 тисяч. Інші зайняті індивідуальним землеробством, у сфері обслуговування, перебиваються випадковими заробітками, вимушені виїжджати за кордон на важкі низькооплачувані роботи. Працівники ж освіти, охорони здоров’я, держустанов, боячись втратити посади, мимовільно стають слугами провладної і бізнесової верхівки, слухняним знаряддям виконання її  антинародної політики.
Відсутність розвинених партійних структур і бойових профспілок, організованого робітництва мали б компенсувати — бодай частково — національно-культурні товариства. Та вони теж інфіковані голим популізмом, заробітчанством. За вплив і пости у кожній етнокультурній спільності паралельно існують і конкурують між собою десятки однорідних об’єднань, учасники яких покладаються головним чином на іноземну гуманітарну допомогу, принизливий секонд-хенд. Дійшло до того, що обидві партії угорців не здобули серйозну підтримку співвітчизників, ледь подолали 3-відсотковий рубіж і матимуть в обласній раді може кількох представників.
Не важко уявити, що очікує після Балогової метаморфози — переорієнтації на українофільство — голову т.зв. Народної Ради русинів Закарпаття Є.Є.Жупана, який цього разу став депутатом за списком ЄЦ. Незабаром побачимо, що візьме гору у його громадсько-політичній діяльності — русинський патріотизм, партійний диктат чи прагматичні інтереси. Немалу частку вину за політичне поневолення виборців несуть працівники мас-медіа. Будучи цілком залежними від хазяїв-роботодавців, більшість журналістів в області давно виконують їх наряди-замовлення, дезінформують населення, прислуговують владі, не сприяють формуванню об’єктивної і зрілої громадської думки. В активі багатьох із них (особливо галицького вишколу) — нав’язування у поліетнічному краї  українського шовінізму, розпалювання русофобських настроїв, героїзація бандерівщини, руйнування інтернаціонального, по-суті, закарпатського менталітету. Чи не тому через соціально-класове розшарування багатомовне і пригноблене населення краю атомізується, перестає бути цілісною територіальною спільнотою, перестає усвідомлювати свої спільні насущні права та інтереси, не вміє формувати для їх реалізації демократичну, толерантну і чесну регіональну владу.

Що робити?

Думати і діяти! Як саме? Вчитися мислити діалектично, тобто аналізуючи, чому так живемо, хто винен за несправедливість, яку владу обрати, щоб поліпшити становище. Треба займати особисто чітку й активну громадянську позицію, об’єднуватися з іншими експлуатованими, незалежно від походження, національності, світогляду, уподобань. Бо тільки свідомими і активними зусиллями, потужним і законним впливом на владу можна добитися того, щоб вона приділяла якомога більше уваги суспільним справам, а не корисливим корпоративним, груповим та індивідуальним інтересам.
Постійно маємо пам’ятати, що компрадорська (базарна) буржуазія не створює загальне багатство, а тільки його привласнює, перерозподіляє, дбає не про добробут трудящих, а про їх експлуатацію для самозбагачення.
Та в житті і соціумі ніщо не вічне. Опинившись заручниками пробалогівського клану, закарпатці матимуть ще шанс звільнитися від нього і подібних йому зловісних сил на наступних парламентських і президентських виборах, які не за горами. А поки що треба не мовчати й терпіти, а мінімізувати його згубний вплив. Владошанування, толерантність до експлуататорів, смирення закарпатців повинні мати розумні межі. Слід якомога повніше усвідомлювати свої права й інтереси, сміливіше їх боронити. Марно очікувати змін і добра від гнобителів. А проти одностайності більшості населення вони нічого не вдіють. Не варто очікувати благородних жестів і від Києва, покладатися на письмові чи усні звернення, скарги до центральної влади чи на молитви. Треба рішучіше переходити до законних методів протесту й боротьби, як це роблять, наприклад, європейці. Маю на увазі масові мітинги, пікетування, страйки та інші випробувані форми. Повторю очевидну аксіому: ніхто не дасть нам порятунку, крім нас самих. Враховуймо, що капіталісти і можновладці не гребують нічим — ні до виборів, ні, тим більше, після них, вони діють нахабно, цинічно, брутально. Їх прислужники — оплачувані аналітики і журналісти — акцентують увагу на окремих негативних проявах виборчих технологій, персоналіях, дріб’язкових питаннях і замовчують головне: які сили перемогти, що вони реально будуть робити для трудящих і що пропонують.
Трудящим залишається один із двох варіантів: ремствувати мовчки і терпіти далі приниження або усіма доступними засобами й формами сміливо добиватися забезпечення своїх прав і потреб — третього не дано. Для успіху маємо славні традиції, історичний досвід, законні підстави. Нагадаю: у 30-х роках ХХ століття наші діди і батьки в умовах буржуазної Чехословаччини проводили багатотисячні походи голодуючих, робітничі страйки. Майже половина громадян Підкарпатської Русі обирали до парламенту своїх представників. О.Борканюк, І.Локота, М.Сидоряк та інші посланці й сенатори від краю чесно і мужньо захищали своїх співвітчизників. Вони служать прикладом і для нас, комуністів, в нинішньому українському буржуазному парламенті. Вісім років я мав можливість за підтримки відродженої КПУ працювати народним депутатом України (ІІІ-ІУ скликання ВР). Власними силами і можливостями фракції захищав інтереси знедоленого Закарпаття. Нині це роблять мої колеги. Так, народний депутат від КПУ О.В.Голуб останнім часом вніс три важливі для нас законопроекти — про 65-річчя входження Закарпаття до України, відновлення національності русинів, відродження і захист нашої материнської мови відповідно до Європейської хартії. Побачимо, хто, окрім фракції КПУ, підтримає їх у Верховній Раді.
На завершення зазначу: усім нам треба нині поводитися гідно і мудро, чесно спокутувати свої провини і помилки.
Перемога балогівського оточення — піррова, тимчасова, минуща. За нею — виборчі технології, підкупи, кругова порука. Так діяли і їх попередники та мнимі  опоненти. Згадаймо диктат медведчуківсько-різаківських есдеків чи ющенківської камарильї. Де вони? Те ж очікує їх нинішніх послідовників, які вкотре змінили вивіску. Шкода, що трудящі багато втратять від їх недолугої, корисливої депутатської діяльності. Через засилля єцистів не буде очікуваної підтримки від центральної влади, де переважають регіонали. Впевнений: незважаючи на чергову поразку лівих сил в нашій області, фракція КПУ буде й надалі захищати інтереси простих закарпатців, як і всіх трудящих України. А поки що ми, комуністи, будемо контролювати новообрану обласну та місцеві ради, виконувати функції неформальної, конструктивної опозиції, стримувати і обмежувати ненаситні апетити барвистих і іже з ними, готуватися до гострих битв за краще майбутнє нашого згорьованого краю і всієї України. А воно, переконують реалії глобальної кризи світового капіталізму, можливо лише на соціалістичних засадах. Швидко минуть наступні рік-два, а там — нові вибори Верховної Ради. Є час і необхідність добре подумати, щоб не повторити гірких помилок, зробити нарешті правильний вибір.

І.І.Мигович, член КРК обласної організації КПУ, доктор філософських наук, KarpatNews