Українські політики — …інопланетяни!

Вони борються між собою за себе і поняття не мають, що десь є якийсь народ. І це не тому, що вони тупі. Просто їм байдуже, що там робиться з мурашками під ногами. Про те, чому так відбувається, як змінити все на краще, та багато іншого розповів лідер гурту «Скрябін» Андрій Кузьменко, більш відомий як Кузьма Скрябін.

– Пане Андрію, відразу хочу запитати Вас про пісню «По-моєму чувак, нас кинули». Слова проймають. Більше того, знаю точно, що її не тільки слухають, а й встановили на мобілки представники різних політичних сил. Як думаєте, чому так?

– Та тому, що кинули. Кинули абсолютно всіх. При чому не хтось один, а так глобально, масштабно. Просто взяли і кинули перші – других, другі – третіх, треті – четвертих. До того ж, це сталося не в один якийсь момент, а робилося всі роки Незалежності.

Кожен по-своєму уявляв майбутнє, але в усіх були надії на позитивні зміни. В ідеалі, людина б не мінялася, а навколо неї все змінювалося на краще. А тут навпаки. Тому багато хто знайшов у словах ставлення до себе. Більше того, людина так збудована, що ця пісня може накластися на себе й тими, хто безпосередньо кидав. Собі про це сказати далеко не кожен може. Скоріше думає: «Це про того он, Грицька чи Мішу».

– Коли сідаємо в авто, мої діти часто просять включити пісню «Кохана» («Мумітроль»). Вони підспівують і сміються. Та відомо, що Нацкомісія з питань захисту суспільної моралі визнала її такою, що порушує етичні норми, правила поведінки і не підлягає подальшій трансляції в ефірі. Це саме стосується і кліпу. Ви справді нею закликаєте до насильства? Чи людина, яка заборонила пісню, може, просто не зрозуміла тексту?

– Я вважаю, що така ідіотська ситуація викликана тим, що певна людина знаходиться не на своєму місці. Ця людина не має гуманітарної освіти і почуття гумору, не може відрізнити сатиру від агресії.

Пісня «Мумітроль» (у народі «Кохана»), взагалі-то, висміює таку постсовєтську примітивну систему сім’ї, де мама казала: «Доню, йди за нього, бо він стоматолог, завжди заробить, і буде добре».

Це ж так і було. Людей не цікавили особисті риси, чи зможуть молоді уживатися. Тому на всій території не тільки нашої країни, а й колишнього СРСР, суспільство постійно страждає від того, що виходили заміж, «бо треба», і не враховували найголовніше – чи душа до душеньки прихилить голівоньку.

Прототипом тієї пісні послужила реальна пара, яка ходила до нас до хати. Вони жили разом 17 років, потім розійшлися з тієї простої причини, що він весь час, у кожній СМСці, у кожному дзвінку бачив причину до мордобою. Він їй відламував, вона йому виривала патла (волосся, – авт.). Ну і нащо то? Мучили себе. Мучили дітей. Мучили усіх навколо себе. А зрештою він найшов собі якусь молоду «мітлу» і не має про що з нею говорити… Вона собі теж знайшла якогось молодого «мітла», і теж не має з ним про що говорити.

Та люди від політики і моралі, на жаль, настільки «зашиті» у свої справи, що не вміють відрізнити чорне від білого. Мені шкода того дядька, який то заборонив. Мені шкода його почуття гумору. Як можна жити з таким переконанням, щоб забороняти такі речі? Знайшли, теж мені, найбільш небезпечного чувака в Україні. Ідіоти…

– Парламент намагається прописати на законодавчому рівні низку моральних норм. Як Ви ставитеся до цих ідей?

– Я навіть не слідкую за тим маразмом.

– Для прикладу, депутати хочуть вносити зміни у закон «Про захист суспільної моралі». Кажуть також, що за брудну лайку «у публічних місцях» скоро штрафуватимуть. Хто має формувати мораль – різні комісії та ради, чи це справа сім’ї, церкви, школи?

– У Європі моральні устрої у головах дітей у першу чергу формують мама і тато, баба і дідо, брати і сестри, вуйки і цьотки (дядьки і тітки, – авт.). У другу – освітянські заклади. У третю – суспільство.

Однак справа у тому, що там та мораль проходила через такий фільтр, як інквізиція і католицизм. Це відбувалося упродовж багатьох сторіч. І європейське суспільство має на мораль абсолютно інший погляд, аніж ми.

Наприклад, там продають порнографічні диски та журнали на заправках. Але їх ніколи у житті не продадуть дитині. На них циці і пісі позакривані чорними квадратиками, щоб то не було видно загальній аудиторії. Зате людина, яка має здвиг по фазі на тій темі, може піти, купити, заховатися і спустити пару. А у нас це заборонено і не продається. Відповідно, його хочеться дістати, і різні збоченці ховаються і нападають на дітей у підворіттях.

Це один із важливих моментів, який треба враховувати. Для прикладу, в такій країні, як Словенія, не зареєстровано за рік жодного зґвалтування. Уявляєш? На жаль, в українських побратимів словенського народу це далеко не так.

Тому я не знаю, хто має формувати мораль. Та я знаю, що у нас відсутні державні програми, які мали бути спрямовані на це. Відсутнє фінансування підготовки спеціалістів у цій галузі.

Ще у мене є одна підозра. Все, що твориться в Україні з мовою, з мораллю, з етикою, мені нагадує національну диверсію. Ось на жодній дискотеці ти не почуєш пісню українською мовою. Є творчі одиниці, які грають нормальну дискотекову музику по-українськи. Та її принципово не беруть в ефір ніде. Це не рахуючи Львова чи Івано-Франківська, де на локальні станції ще візьмуть. Але на центральні – ні. Кажуть, що чимось це їм не пасує.

Це йде тотальна атака на національний ген, який є, у принципі, давно пошкоджений. Я так підозрюю, що вони встигли виховати невизначене покоління людей. Це так звані вівці, які вже вимагають від тих медіа того, до чого вони привчені. Ну, це якби я зараз вимагав від поляків тої музики 80-х, на якій я вчився, прекрасних еталонів поп-музики. Так само ці люди будуть вимагати того примітивізму, який вони протягом п’яти-семи років слухали.

– То замкнуте коло виходить. «Піпл хаває» – і йому «готують» те, що він «хаває». Але ж люди «їдять» те, що їм готують.

– Все не так зле. У даному разі просто дуже страждає український національний фактор. Якщо б не йшлося про патріотизм, то, у принципі, все нормально. Отакий «шіт» породжує, з одного боку, нагромадження кількості «овець», а з іншого – супротив.

Є багато молоді, яка хоче прогресу, та не має його де взяти. Відповідно, вона починає шукати його через Інтернет за межами своєї країни. Тому, коли до Києва приїздять групи типу «Rammstein», є повні зали людей, які навіть знають тексти. Просто шкода, що вони не мають за що любити українське. Зараз я говорю і про музику, і про кіно, і про літературу. Їх у нас нема за що любити. Бо їх самих нема.

А коли «Скрябін” випускає альбом «Моя еволюція», який був одним із найсильніших в інтелектуальному плані, то його продалося «аж» чотири тисячі екземплярів (альбом вийшов у грудні 2009 року, – авт.). Це тому, що там не було таких пісень, як «Хлопці-олігархи». Він був витриманий в одному ракурсі, його не крутили радіостанції, народу не цікаво було шурупати мізками. Розумієш?

І з того всього я зробив собі висновок, що до одного місця ті всі інтелектуальні спроби достукатися до свідомості людей. Ті, до кого ти хотів достукатися, вже одягли шолом і на нього намотали якусь броню. Тобто ми вже запізнилися. А ті, до кого можна достукатися, і так готові. Вони самі за тобою слідкують, а не ти за ними.

– Шоу-бізнес і українська політика дуже схожі. І там і там часто публічними стають скандали. Ось, для прикладу, не так давно Ляшко був у центрі уваги.

– Хто такий Ляшко?

– Олег Ляшко, народний депутат України, який ще донедавна був у БЮТі, а на початку жовтня опинився у центрі секс-гей-скандалу. Є ще низка різних елементів шоу, які ціпко сидять у політиці. Чому воно так?

– Політика – це той самий шоу-бізнес. Тільки у ній набагато більші гроші ходять. Це суми з величезною кількістю нулів. А правила ті самі. Вони розкручують свої «фейси», «торгові марки», якими потім торгують на виборах. Є споріднені штуки. Єдине, що музиканти не керують країною, а політики – керують. У тому-то і біда.

– Політика не має бути синонімом шоу-бізнесу. Але у нас у діях/заявах політиків іноді і не пахне державними та суспільними справами. Як думаєте, чому?

– Я взагалі називаю наших політиків інопланетянами.

Вони живуть у своєму світі. У них машини свої – інакші, ніж у нас. У них спец-сигнали. І чекаючи, поки вони проїдуть, ми кращі роки свого життя проводимо у «пробках».

Вони з висоти своєї позиції дивляться на нас, як на мурашок. Ось ми, як дивимося на мурашок, хіба переймаємося їхніми проблемами? Та ми думаємо, що у них взагалі проблем нема: копошаться собі, жучків затягли, схавали – і кльово.

Тому і народжуються всякі маразматичні укази. Таке враження, що Верховна Рада України – то є лабораторія академіка Павлова. І там то ногу відріжуть, то печінку, і дивляться, як та собака може ще протягнути без життєво важливих органів.

Ось вони до «секонд-хенду» діло мають: не мають що їсти, то нехай ще з голими дупами ходять. Це з одного боку. З іншого боку, вони просто не розуміють, що всім аж так зле. Думають, що їм кльово – і всім так.

Хоча… Може, це театр такий. Вони ж придумали навіть свою мову! Вони принципово не вчать українську, аби народ мав театр: «О! Га-га-га! Азаров неграмотно говорить! О! Давай, поржемо!»

Вони ж все розуміють, прораховують. Це розумні стратеги і тактики. Єдине, вони цю стратегію і тактику використовують тільки винятково на власні цілі. Це тому, що у них немає страху відповідальності за свої дії, тому нема стимулу думати за нас з тобою. І вся політика зводиться до того, що вони воюють між собою за себе. А ми, мурашки, тягаємо собі жучків…

– Ви голосуєте на виборах?

– Ні.

– Давно?

– Давно.

– Тоді наступне запитання. Не так давно в Україні відбулося перезавантаження. Вам, напевно, набридло це запитання. Але! У 2004-му році Ви виступали у турах на підтримку кандидата у Президенти України Віктора Януковича. За це для Західної України Ви були, якщо можна так сказати, уособленням зла. Кажуть, що тому Ви навіть перестали їздити у містечко своєї юності Новояворівськ.

– Ні. Це трохи не так.

Мої батьки виїхали із Новояворівська років десять тому. А до тещі у Новояворівськ я заїжджаю раз чи два рази на місяць.

– Справді? Так часто?

– Так. І цього місяця був. Весь народ знає мою машину.

Так що я там буваю. У мене нема неприязні до міста. Розумію, що тоді то був стан афекту. І я нікому не можу пояснити, що тоді працював на “Інтері” і мене фактично заставили, сказали, що якщо ні, то не буде ні ефірів, ні багато чого іншого.

Ти ж не можеш встати і розказати всій країні: «Мене прижали». Все! Як так сталося, то тягни свою лямку до кінця.

І ще. Я був трохи ближче до тих усіх кіл, і вже тоді знав, що Ющенко – далеко не ідеальний чувак. І те, що зараз робиться за Януковича, то принаймні видно. Я не знаю, які зараз вони там закони поприймають. Але, наприклад, той міст, який я думав, закінчать у 3050 році, закінчили за два місяці (Гаванський міст у Києві, – авт.).

Тому я собі вибрав таку блокіровану ідею: я маю право на свою власну думку. А те, що мене гнобили, то вже біда тих людей, хто гнобив. Але бачиш, як життя все розставило. Я зла не тримаю ні на кого.

– Свого часу Руслана Лижичко, Славко Вакарчук ходили у депутати. У Вас такої ідеї чи пропозиції не було?

– Ні! (сміється, – авт.) Їхній яскравий приклад довів, що не треба займатися тим, про що ти поняття не маєш. І не треба, будучи зайчиком, лізти серед вовків.

Я одне точно знаю – наш народ занадто резистентний і спокійний. Його жухають, а він бігає в аптеку за вазеліном і заглядає тому пану в очі: «Може пан зміниться?» А пан не зміниться!

Точно знаю, якщо кожен прояв фашизму з боку уряду (маю на увазі їхні закони, які затискають людей) зустрічав би агресію з боку самих людей, які б виходили і кидали каменями по вікнах Маріїнського палацу, все було б інакше.

Ну, прийшло би п’ятнадцять тисяч, кинули по каменю і пішли. Або прибігло би триста чоловік, пух! – і накакали їм попід вікна у сорокаградусну спеку. І все! Було би помітно. А людям би за це нічого не було. Та ні, не можуть…

Я ходив до ВР, коли з секонд-хендом заворуха була. І тепер знаю, наскільки то ризиковано для людей – протестувати. Виявляти незгоду абсолютно безпечно. Я сам стояв і махав кулаком у бік того парламенту, відчував себе Леніним на броньовичку. З нами могли зробити, що хочеш, але ніхто не чіпав.

Отож поки є та так звана демократія, треба йти і відстоювати свої права. А як інакше, якщо ти не маєш що їсти, чим дихати? Сидіти вдома і чекати, поки щось зміниться? Та нічого не зміниться. Треба взяти патика і зашпурити через паркан. І ніхто тебе не буде ловити.

– Вирішувати всі проблеми на кухні – тепліше і звичніше.

– Так. На кухні у нас вирішуються проблеми всього світу. Там усі гетьмани, президенти, прем’єр-міністри і т.д. А за поріг кухні вийшли і гоп – знову зробилися сірими мишками.

– Експерти кажуть, що українське суспільство дуже політично активне…

– Тільки язиком.

– Та все ж, якщо зараз вийти на вулицю і першу дитину запитати, чи знає вона українських політиків, стовідсотково почуємо чітку відповідь з посадами, прізвищами, політсилами і т.д.

– Так. До того ж назвуть їх набагато більше, ніж музикантів, акторів, письменників, художників. Ото і є, власне, політичний шоу-бізнес. Вони ж розкручують свої «фейси», і їм головне, щоб про них говорили. І, до того ж, їм до одного місця, добре чи погано. Головне, щоб у момент виборів згадали і галочку поставили.

Ну а як? П’ятдесят партій! Як згадати когось? Це ж нонсенс. Тому вони ось так піаряться. Он на «Квартал» ходять. Із них ржуть, а вони сидять, щоб хоч побіжно показали по телевізору

– Що може змінити ситуацію?

– Атомна бомба. В Україні її нема, значить, цей рецепт автоматично відпадає.

– І що?

– І все.

– Капєц…

– Так, капєц.

– Кажуть, що зараз знову люди виїжджають з України. У Вас ніколи не було ідеї поїхати геть?

– Слава Богу, я завжди мав відкриту візу. Тьфу-тьфу-тьфу! Це не спеціально, але так.

Чесно скажу, нам там кльово тільки до того моменту, поки є «бабки». Щойно гроші закінчаться, то тебе не приймуть навіть ті українці, які туди переїхали. У них уже поміняні полюси сприйняття реальності.

А дім є дім. Тут ти босий, голий, голодний все ж знайдеш до кого приткнутися. Так що я там чужий. Туди поїхати, погодувати мозок і очі – так. А жити – ні.

– А щоб донька жила за кордоном?

– Свою дитину ми виховуємо у правильному дусі патріотизму. Але що у неї в голові? Вона чітко занотовує собі якісь пункти, на які я впливу вже не маю. Ось днями вона прилетіла із Англії (вони там були зі школою) і сказала, що вона туди більше би не поїхала. Тобто візуально їй Англія не сподобалася. Але Європа їй подобається.

Вона належить до тих дітей, які мають власну думку. І я не скажу, що та думка неслушна. Я дивлюся на дитину і бачу, що буде у мене колись ще проблема, аби погодитися з тим, що вона мусить виїхати за кордон. Із того, що я бачу і чую наразі, вона особливої любові до цієї країни не відчуває. Мені ця країна багато що дала. А їй поки що ні. Вона майже ровесниця Незалежної України. Все це на її очах. Вона не має з чим порівнювати.

Мені краще, бо я маю до порівняння багато: Радянський Союз, Україну і теперішню Європу. А вона – тільки Україну і Європу, і не розуміє, що буває ще гірше. Тим більше, куди б ми не їздили, навіть у Румунію, то найгірше поки що у нас. Румунія вже все – Європа. На них все кажуть «цигани». Та то ми – цигани!

– Може, ЄВРО-2012 змінить щось на краще?

– Ні. То буде масштабне посміховисько. Для прикладу, аеропорти. Ті всі нові термінали, які побудували, дуже смішні навіть у порівнянні з містечковими аеропортами там.

То така буде показуха, як свого часу перед Брежнєвим: там, де він мав іти, фарбували траву і бордюри. А крок у бік – і попадаєш ногою у якийсь гімняк або курячку. Тому я думаю, що то буде тотальна ржачка.

– Наші «закидають шапку» ще й на Зимову Олімпіаду 2022 року. Даремно?

– Та хай кидають. Ну, я їжджу країною, бачу і розумію: таку кількість доріг зробити нереально.

Ну, є та Одеська траса. Кльово. Трохи у бік – і все, і руїни. А Одеська траса теж не автобан. Та, слава Богу, що хоча щось роблять. Але якщо брати ЄВРО-2012, то зрозуміло: один рік – не той термін, за який можна встигнути все зробити.

– Сумно, гірко, безпросвітно.

– Та ні. Особисто я люблю цей наш бардак.

Я, як і багато інших, до нього звик, знаю ходи всякі. Ти просто питаєш: «Як буде?» І я кажу: «Думаю, що буде ржачка. І хтось собі заробить «бабок», а хтось – порже».

– А може бути, що ЄВРО-2012 у нас заберуть? Ось недавно був скандал: кіпріот Спірос Марангос заявив, що Україні футбольний чемпіонат продали за хабар.

– Може, і продали. А за що його нам давати? Як заберуть, то так і буде.

Я слабо орієнтуюся у тих речах, але розумію, що якщо воно буде, буде притік людей. Зрозуміло, що це щось дасть країні. Якщо заберуть право на проведення, то країна нічого не отримає. Але гірше точно не буде.

– Ви багато їздите світами. Скажіть, там уже люди розуміють, що Україна – це окрема держава? Що про нас знають, окрім Павла Лазаренка і Андрія Шевченка?

– В основному, коли говориш «Україна», зустрічаєш неприємно здивоване обличчя, типу: «Ой! Така інтелігентна людина, а з такої недорозвинутої країни». Приблизно така оцінка є у 90%.

Як тільки вони бачать українські паспорт або водійські права, у них очі наливаються кров’ю і вони починають шманати машину. І навіть якщо ти береш машину на прокат, і тебе зупинила поліція, побачить наші документи – все, готуйся до рентгенівських знімків.

Український паспорт – не найцінніший у світі. Він, може, десь на рівні Мозамбіку, Гондурасу.

– Виходить, наразі декларувати, що ми йдемо у Євросоюз, зайве, бо у ЄС нас не треба.

– Ти давно була у Євросоюзі?

– Ніколи не була.

– Варто з’їздити. Он перейди кордон з поляками чи мадярами. Два метри – і така різниця! І ти відразу розумієш: те, що у нас, і те, що у них, зрівнятися може хіба через століття. І тут не у тому діло, щоб це знести, а те побудувати. Все – у людях.

Ось у нас через дорогу подивися – скільки сміття (Київ, вул. Сошенка, приватний сектор, купи сміття звалено на тротуар, під табличкою «Сміття викидати заборонено» – авт.). Зараз підійти і сказати: «Чоловіче, прибери, то ж твій срач». А він скаже: «Так. То мій. Того не прибираю». Розумієш? Їм чистота необхідна по духу, а нашим – нафіг не треба.

– Може, кожному почати з себе?

– Гм. Та як він почне, якщо не знає, з чого і для чого?

– Вивести, показати, тицьнути носом.

– Та ніяк не виведеш. Тут дуже скрупульозна робота потрібна. Не поможе: «Люди! Підмітайте коло себе! Приберіть квартири і під’їзди! Вичистіть голову!» Все треба вибудовувати з самісінького початку.

Треба забити на все, що було, і підготувати фундаментальну державну програму, почати виховувати нове покоління на нових цінностях. Ти, я, наші діти і внуки, напевно, вже нічого не застануть. Але років через сто, дасть Бог, будуть зрушення.

Але, знову ж, за ці сто років стільки президентів поміняється! Скільки разів лінію будуть гнути у різні боки! Та хай би гнули, але най би бодай хтось лінію країни тримав. А ні, її ніхто не тримає…

– Ви не один рік живете у Києві. Скажіть, Ви ще западенець, чи вже киянин?

– Десь років сім-вісім тому у мене помінявся стиль мислення. До того моменту я був западенцем, а після став не те, щоб киянином, а більше космополітом.

Я поїздив на Схід, порозставляв багато точок над «і». Вони мені допомогли зрозуміти, що то, чим нас пічкали роками, та ворожнеча – абсолютно безпідставне. Ті люди, які живуть на Сході України, може, навіть десь добріші і більш відкриті, ніж наші у своїй загальній масі. Вони навіть, може, десь дисциплінованіші.

А те, що вони російською говорять, то їх із Росії привезли. Якою вони мали говорити? Відомо ж, що українців вивезли до Сибіру, а росіян привезли туди і поселили. Тому треба не їх заставляти говорити українською, а самому не забувати.

Ще одне. Ось на мене Юрій Винничук недавно накинувся в Інтернеті. Був такий скандал. Він мене звинувачував у пропаганді російської мови. Це було якось у такій дуже грубій формі. Ну, принаймні, письменнику так не личить.

Я йому відповів гарною літературною мовою. Власне, ми піднімали ту тему, про яку ми вже з тобою говорили: вони глобально вирішують проблеми України у себе у кнайпах, а не помічають, скільки радіостанцій у Львові «крутять» російську музику, і що російськомовного продукту насправді є набагато більше, ніж нашого, українського. А це у Львові! То треба спершу там порядок навести, а тоді вчити.

А ті, хто хоче, самі навчиться. Ось російськомовні люди приходять на концерти до мене, до «Океану Ельзи» та інших. Вони ж не перекладають собі пісні, а співають українською. Значить, дайте їм того більше!

О! Ще. Літературні твори. Вони часто пишуться такою мовою, що я не можу читати, не те що російськомовний хтось! Є кілька людей, таких, як Дереш, Карпа, Марія Матіос, Андрухович. Це дається читати. А все решта такі психодели! Ну, як то читати і як мову, якою то написано, полюбити?!

Мова має бути модною. Для прикладу, я польську мову вивчив не того, що мене заставляли. А тому, що я хотів дивитися фільми, мені подобалася їхня музика, я любив читати їхні книжки. Я досі маю польське телебачення у хаті. І знаю, що сьогодні о 20:15 за київським часом буде бомбовий фільм. А українського каналу у мене жодного нема. Там суцільний «шіт», нема на чому зупинити увагу.

– Обіцяють, що в Україні скоро буде суспільне телебачення.

– Що то має бути таке?

– Щось таке, як у Європі: незалежне від влади і фінансів мовлення, яке утримуватиме сама громада за допомогою абонплати.

– Ось я не можу зрозуміти, нащо нам стільки років намагатися вигадати щось своє? Це вже є. Відстеж найкращий досвід чотирьох-п’яти країн, вибери, що нам підходить, і скалькуй! Вони ще й раді будуть, дадуть людей і навчать. І все буде екстра.

І це не тільки телебачення стосується. Ось, наприклад, дороги. Якщо не хочеш з нашими придурками мати справу, найми німців, вони збудують тобі два автобани Ужгород-Луганськ, Чернігів-Крим, і ти вже будеш мати початок інфраструктури.

А ми що? Крадемо гроші. Так нічого не буде, і розмова буде зводитися до того, про що ми сьогодні говорили.

Юлія Артамощенко, «ForUm»