Володимир Пінковський (Ужгород): “Я разом із дітьми радію їхнім перемогам і переживаю невдачі”

Цей спортсмен – один із тих, котрий у складі ужгородської футбольної дружини “Говерла” в 1972 році “підкорив” зі своїми партнерами найвищу вершину України, ставши “срібними” призерами чемпіонату колишнього Радянського Союзу у другій лізі серед українських команд класу «А».

Звісно, є футболісти, і є Футболісти. Є тренери, і є Тренери. Щодо Володимира Пінковського, то обидва слова потрібно писати з великих літер. І досягнув він цих вершин завдяки одному відсотку таланту та дев’яносто дев’яти – напруженої праці та серйозного ставлення до свого футбольного ремесла.

Володимир Пінковський кілька разів входив до символічного списку кращих дитячих тренерів Закарпаття.

Наша довідка: ПІНКОВСЬКИЙ Володимир Іванович народився 9 листопада 1945 року в Ужгороді. Кандидат у майстри спорту. Півзахисник. Навчався в ужгородській загальноосвітній школі №2. Із шестирічного віку почав грати у футбол, а з семи – займався футболом в ужгородській дитячо-юнацькій спортивній школі. Перший його тренер – Василь Васильович Федак. Разом зі своїми ровесниками грав за збірну обласного центру, а відтак і області. Чотиринадцятирічним юнаком пробує свої сили в “дублі” ужгородського “Спартака”.

4531961 рік – гравець другої юнацької збірної команди СРСР.

Сімнадцятирічного Володю зараховують до “основи” ужгородської ”Верховини”. Через три футбольні сезони його призивають на дійсну військову службу. Правда, вона здебільшого проходила не на навчальних полігонах чи військових караулах, а на футбольних полях. Із 1964 по 1969 роки – захищає кольори львівського СКА. У складі цієї команди в 1965 році став чемпіоном України. Певний період був капітаном футбольного армійського колективу. Тут разом із ним грали ще кілька вихованців закарпатського футболу, як-от: майстер спорту Томаш Пфайфер, Арпад Шандор, Олександр Данилаш, Василь Медвідь, Степан Андрейчик, Степан Мадяр та інші. А працював із командою відомий фахівець, заслужений тренер УРСР, майстер спорту з Ужгорода Ернест Іванович Кеслер (він у той період обіймав посади начальника команди і головного тренера – Авт.).

У 1965 році Володимир у складі збірної юнацької України бере участь у престижних турнірах “Юність” та “Надія”.

Через рік футбольний колектив львівського вищого військово-політичного училища, за який виступав ужгородець, виборює один із найпрестижніших кубків того часу – “Кубок мільйонів” (приз Центральної ради союзу спортивних товариств і організацій – Авт.). До речі, поруч із ужгородцем у команді також грали два Золтани – мукачівець Мілес та тячівець Мечей, Степан Мадяр, Фіцай та Ковач.

1967–1968 рр. – Володимир Пінковський разом із такими закарпатцями як Петро Андрейчик, Василь Медвідь, Олександр Данила та Томаш Пфайфер грають за львівський армійський клуб. Тут головним тренером і начальником команди був ужгородець Ернест Кеслер.

У 1970 році Володимир Пінковський повертається в рідну команду – ужгородську “Верховину”, кольори якої захищає ще шість футбольних сезонів.

У 1972 році Володимир Іванович у складі вже “Говерли” стає срібним, а через рік – разом із командою посідає четверте місце чемпіонату колишнього Союзу в другій лізі серед українських команд класу “А”.

1972 рік для Володимира Пінковського пам’ятний і тим, що саме в цьому році він закінчив Львівський інститут фізкультури й ось уже майже три десятки літ працює тренером ужгородської спеціалізованої обласної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (СДЮШОР) із футболу, де навчає азам футбольного мистецтва юних мешканців міста над Ужем.

Так, теперішній тренер ужгородської СДЮШОР Володимир Пінковський має одну хорошу людську рису: все любить виконувати на “відмінно”. Він не тільки навчає дітей азам футболу, але вчить своїх підопічних, щоб були завжди ввічливими, чесними, добрими і, звичайно, гарно вчилися. Такий цікавий факт. Свого часу в Пінковського тренувався Тарас Гаврилів. І ось популярна телепередача УТ-1 “Доброго ранку, Україно”, що проводила футбольний конкурс, присвяченій збірній Україні, назвала прізвище юного ужгородця, котрий правильно відповів на всі три запитання. Це був Тарас, якому дістався футбольний м’яч із автографами національної збірної й два квитки на матч Україна – Хорватія. Тренер, можливо, більше радів, аніж дитина. Бо добре запам’ятав настанови свого першого навчителя, відомого футбольного фахівця й автора монументальної праці “Закарпаття у спортивному вимірі” Василя Васильовича Федаки, який любив повторювати: “із дитиною потрібно однаково радіти і за її успіхи, і переживати за її невдачі, тоді ти скоро побачиш плоди своєї праці”.

Володимир Іванович, як досвідчений дитячий тренер, любить говорити: ”Я допомагаю юним ужгородцям та дітям із навколишніх сіл обласного центру “гризти” непросту, але таку цікаву футбольну науку. По-перше, навчаю їх усього, що знаю сам. Адже перемога – це кінцевий результат нашої спільної з ними роботи. Вчу їх колективізму, аби завжди вони відчували лікоть друга, а на полі – партнера по команді, адже футбол – це колективна гра. Мені завжди приємно порівнювати футбол із грою оркестру. Якщо в ньому бодай один музикант фальшивить – це брак. Аналогічно і в футболі. Кожен гравець, чи він лідер у команді, чи її капітан, особливо в дитячому віці, повинен виконувати насамперед настанови тренера”.

001І його вихованці не підводять, правда, грають у футбол і навчаються не на “5”, як їх навчитель, а на всі “12” балів. Багато його вихованців – нині відомі футболісти, які грають у різних командах як українських, так і зарубіжних клубів. А Володимир Пінковський зі своїми теперішніми 10-12 річними “зірочками” продовжує ганяти «лопту» на ужгородському стадіоні “Спартак”.

Інтерв’ю з Володимиром Пінковським.

– Володимире Івановичу, крім цих турнірів, в яких ваші підопічні вигравали чи ставали призерами цього року й торік?

– Юнаки 1987 р.н. виграли обласний турнір, присвячений Дню фізичної культури й спорту. У ньому брали участь всі команди ДЮСШ та СДЮШОР області. Цікаві змагання проходили в Будапешті. Ми теж були в лідерах. Серед 17 команд ми вибороли високе п’яте місце.

– Ви в 16 років уже були членом другої збірної юнацької команди колишнього СРСР. А за яку команду Ви вже виступали?

– Я грав тоді вже в “дублі” ужгородської “Верховини”, а також за збірну юнацьку команду області. Ми виграли Західну зону й добралися до півфінальних ігор, що проходили в Кременчуці. Ми легко переграли своїх суперників і в фінальному поєдинку зустрілися з ровесниками з московського “Торпедо”. На жаль, тоді поступилися ровесникам із білокамінної з рахунком 3:1. Але це для нашої команди з далекої провінції був тріумф. Скажу відверто, нам чомусь завжди не фортунило в головних завершальних матчах. Скажімо, у фінальному поєдинку на Кубок “Надія”, який проходив у Ташкенті з 21 по 28 жовтня 1965 році, збірна України з мінімальним рахунком 0:1 поступилася збірній Ленінграда. Прикро. Правда, уже в наступному році, коли вже грав у Львові за СКА, нас, кількох гравців-закарпатців, зокрема Золтана Мечея з Тячева, Петра Ігнатишинця з Мукачева, Золтана Ковача, Юлія Фіцая та Степана Мадяра взяли грати за команду Львівського вищого військово-політичного училища, яка змагалася за престижний у той час «Кубок мільйонів» серед команд колективів фізкультури. Ми потрапили у фінал, де обіграли команду Ташкентського політвідділу з рахунком 2:1.

– Виходить, що півкоманди – це були закарпатці?

– Виходить, так. Нас тоді тренував відомий львівський фахівець, заслужений тренер УРСР Михайло Федорович Ходукін.

– До речі, це брат тренера Віктора Федоровича, котрий у 1999-2000 рр. тренував ФК ОСК “Закарпаття” (Ужгород)?

– Так. Тоді жереб не був прихильним до нас. Коли ми вступили в боротьбу за цей почесний трофей, майже всі зустрічі довелося грати на виїзді. Однак і на чужих футбольних полях ми почувалися упевнено – переграли в гостях ашхабадський “Прикордонник”, київський “Більшовик”, грузинську “Ланчхуті”, московську ”Енергію”, полтавський “Супутник” розгромили з “сухим” рахунком 5:0.

– А який матч найбільше врізався у Вашу пам’ять?

– Чомусь уже так повелося, що найцікавіші матчі завжди проходять між земляками. Вони, як правило, принципові, а звідси й азарт, і бажання будь-що виграти. Такий поєдинок відбувся в 1968 році в Львові між місцевими командами “Карпати” та СКА.

– Володимире Івановичу, Ви буваєте практично на кожному матчі за участю колишньої своєї команди, а зараз ФК “Закарпаття”. Що можете сказати про сьогоднішній футбол і той, коли вибігали ви разом із своїми партнерами на зелений газон ужгородського стадіону “Авангард”?

– Та в принципі нічого не змінилося. Правда, зараз, на жаль, у багатьох футболістів на перший план вийшли не патріотичні почуття, вболівання за свою команду, рідне місто, край, а якби побільше заробити. Тому для багатьох футболістів нині все одно, за яку команду виступати, щоб тільки добре платили. Тому і так виходить, що наші кращі гравці виступають за якісь інші клуби, а за закарпатців виступає збірна областей України.

Інколи складається двояке враження, ніби в минулому в нас було більше відомих гравців, ніж нині. Та причина, мабуть, у тому криється, що тоді закарпатський футбол акумулював у собі здобутки угорських, чехословацьких, румунських футбольних шкіл. Саме в ті роки поширилась думка про “Закарпатську футбольну Бразилію”. Система в той час була такою: хороший футболіст замість проходження дійсної військової строкової служби починав виступати за якийсь спортивний армійський клуб і були навіть такі випадки, що демобілізувався вже тоді, коли практично завершував свою футбольну кар’єру.

Я б не сказав, що вимоги до нас були високі, але кожен знав, якщо не буде викладатися на полі, його в будь-яку хвилину можуть замінити і він піде «гріти» лавицю запасних. До того ж, як правило, досвідчений тренер знає можливості кожного гравця. Армійське ”сачкування” у професійному футболі не проходить.

– Колишні ваші тренери, зокрема Іван Юрійович Пажо, дав ось таку коротку характеристику Пінковському: “один із стабільних і надійних гравців, відрізнявся колоритністю та самовідданістю”. У Вас, мабуть, як і в кожного, були матчі, забиті голи, про які з любов’ю згадуєте і навпаки?

– Безперечно. І все ж таки більшість було таких, про які варто згадати. А найбільше запам’ятався поєдинок із чернігівською “Десною”. У цій грі я забив гол так званими “ножницями” – через себе. Такі м’ячі не можна забути. Вони із розряду хрестоматійних. На згадку приходить і моменти товариської гри з київським “Динамо” в 1972 році, коли головою забив м’яч прославленому голкіперу, заслуженому майстру спорту Євгену Рудакову. Тоді ми багаторазових чемпіонів колишнього Радянського Союзу перемогли з великим, до того ж, “сухим” рахунком 4:0. А за киян же грали такі гранди європейського футболу, як Олег Блохін, троє Володимирів – Соснихін, Веремеєв і Мунтян, Віктор Колотов, Анатолій Трошкін, і,звичайно, наш земляк, надійний стопер Стефан Решко.

– Кажуть, що півзахист ужгородської “Говерли” зразка 70-х років був одним із найдосконаліших і працював як швейцарський годинник. Наскільки це твердження відповідає дійсності?

– Співати собі дифірамби якось не гарно, але про наше тріо, Йосипа Бордаша, Юрія Чиркова і мене багато було схвальних відгуків і від фахівців, і від преси. Багато тренерів хотіли нас бачити у своїх командах. У нас чомусь виходило все: відбір м’яча, вчасне підстрахування партнера, організація атаки, підключення до неї. Юрій та Йосип вирізнялися тактичною грамотністю, високою технікою, надійністю, уміли дати точний пас і, головне, вчасно. Від гри півзахисту в той час залежав і тактичний малюнок усієї команди. Юрій Чирков – це своєрідний диригент команди. І не випадково йому чи не найбільше довіряли пов’язку капітана. Йосип Бордаш, як і Юра, в команді мав неабиякий авторитет. Сама присутність його на полі була гарантією стабільності, вселяла впевненість у партнерів. Міг дати точний діагональний пас на 30-35 метрів. Був штатним виконавцем штрафних ударів. Мав сильний і точний удар.

– Гадаю, що Володимир Пінковський своєю грою, добрим баченням поля, швидкісними даними, коректністю, широким діапазоном дій тільки доповнював цей тандем. А, можливо, був, як мовиться, «білою вороною»?

(Cміється). Звичайно, ні. Нам вдавалося так грати, напевно, і через те, що розуміли один одного, як мовиться, з півслова.

– Так що ніхто з вас і ніколи не був «білою вороною». А, можливо, поза футболом?

– “Докопалися” таки до свого. Юра випадав із нашого тріо тоді, коли ми з Йосипом хотіли «зметикувати» на трьох. Ні, Юра гроші давав на горілку, але практично ніколи не вживав. Та чого гріха таїти. Під час футбольних канікул, на весіллі чи дні народженні ми з Йосипом собі дозволяли трохи розслабитись. Ось тоді Чиркову доводилося самому віддуватися за півзахист. Він із своїми прямими обов’язками завжди справлявся, адже хлопець міцний і ніколи не залишав товаришів у біді (сміється).

– Володимире Івановичу, цікаво, а кого ви “вистрілили” зі своєї тренерської обойми?

– За тридцять років роботи дитячим тренером у мене було багато талановитих дітей. Узяти хоча б Івана Бучка, Василя Гомоная, Євгена Стерча (до речі, цього хлопця запрошували до київського “Динамо”), Олександра Хваста, Ярослава Ференича, Томаша Пфайфера-мол. та й багатьох інших.

– Гадаю, що у вас ще попереду такі вихованці, як Юрій Чирков, Йосип Бордаш і, звичайно, Володимир Пінковський.

– Спасибі. Працювати дитячим тренером – це, з одного боку, почесно, а з іншого – відповідально. Усе має початок і кінець. Років 35-40 тому я ніколи не думав, що колись завершу футбольну кар’єру, а тут потрібно вішати на гвіздок і тренерський костюм. Однак, поки здоров’я тьху-тьху (стукає по дубовому столу) в нормі – буду працювати з дітьми. Нині в мене тринадцятирічні. Принаймні, їх хочу вивести в майстри.

– Я більш, ніж упевнений, що ви їх виведете в майстри і знову наберете “жовторотиків”…

Василь Гаджега, “Спорт тайм”