Ужгород: Чи вдасться реінкарнація гоголівського Манілова в місті над Ужем?
Гомо Ужгородець і його вибір.Пройшли місцеві вибори, а за ними прийшов на думку мені та багатьом ужгородцям нетлінний образ Манілова з «Мертвих луш» Миколи Гоголя. Пустопорожність його дій і слів ще Ленін охрестив маніловщиною. Останній мер Ратушняк теж дуже нагадував цього Манілова — поміщика минулих століть: «Хозяйством нельзя сказать чтобы он занимался, он даже никогда не ездил на поля, хазяйство шло как-то само собою.»
Пусте мрійництво, не обгрунтоване конкретними розрахунками, характеризувало чимало мерських починань Сергія Миколайовича, над якими, перед обнародуванням їх, варто було би більше подумати наодинці з самим собою. Бо бажане видавати за дійсне — не найліпша риса для керівника такого рангу як міський голова. Скажімо, свого часу С.Ратушняк проголосив, що побудує міст через річку Уж на зразок «Медичі» в італійській Флоренції, чим поставить собі пам’ятник за свого життя. Пам’ятника не з’явилося, бо мрії мріями, а конкретні економічні розрахунки та здоровий глузд — над усе. Та Манілов вічно живий, ніби з глибини віків показує недавнього міського голову Ужгорода:
«Иногда, глядя с крыльца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или через пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сторонам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян.»
Перед 31 жовтня С.Ратушняк лякав кандидатів у мери та міські депутати, що в Ужгороді практично нема бюджету. Якщо так — то і ним особисто, значить, за свою каденцію нічого не було зроблено. Чому ж він нічого й далі робити не хотів ще одну каденцію? Щоб просто по-маніловському з села Маніловка вимріювати підземні ходи до Києва та мости до драматичного театру в затишній оселі на Поштовій? Незрозуміло.
Хаотичність антинародних дій нашої міської влади (і не тільки за Ратушняка) неприємна, але очевидна. Це видно з бідових кочувань малих архітектурних форм по Ужгороду, в яких намагалися добитися свого невеликого достатку дрібні підприємці. Спершу їх передчасно погнали зі стадіону «Авангард» на новий базар по вулиці Краснодонців. Зламали тоді помалу людей, які спершу протестували. Почали вони зі збитками освоюватися там. Потім міський голова Степан Сембер переніс базарчик перед пішохідним мостом до «України». Віктор Погорєлов під час свого головування розмістив малі архітектурні форми на вулиці Фединця. Ратушняк затим їх, як Хрущов у Москві виставку авангардистів, згорнув бульдозером. Хоча останнім часом почав установлювати малі архітектурні форми на тому ж пішохідному мосту, мовби заперечуючи попередню діяльність пана Сембера. Подібні «шпаківні» ладнаються, не зовсім удало вписуючись у природу, і в скверику на площі Петефі. Тож критикуючи одних, Ратушняк сам закладав під свої попередні діяння таку ж саму міну — неприйняття новим міським головою цих нововведень. Фактично нові будки встановлювалися не для торжества торгівлі в місті, а для «застовблювання» місця, яке згодом, після виборчих перипетій, можна буде перепродати. Відтак комусь буде з того вигода, а історичному центру — удар від неприємної неякісної зміни його обличчя. Тут уже не про бюджетні кошти мова. Просто не треба псувати центр поспішними рішеннями і бездумним втручанням.
В транспортній проблемі само собою постійно говоримо про транспортні мости. Ще більше — про дороги. Раніше не можна було через якість останніх заїхати на базар по вулиці Краснодонців. А зараз і на П’яний ринок заїдеш, а виїхати як і виїдеш — то не зразу. Затори. Ями… Здавалося, базар платить належні податки, а проїжджа частина відноситься до міста. Тож міська влада мала би ремонтувати те, що не дає людям нормально жити. Одначе знаємо, що до того базару має відношення Сергій Слободянюк, а Ратушняк співіснував із ним, наче кіт із собакою. Ворогували. Тому зрозуміло, що в тому разі, коли б наш «гомо ужгородець» вибрав знову своїм керманичем Ратушняка — то П’яний ринок ще одну каденцію не ремонтувався б. Адже якби була звичайна добра воля, то за минулу каденцію, попри непорядки з бюджетом, Сергій Миколайович Ратушняк зібрав би в своєму кабінеті директора П’яного ринку, власників великих торгових точок, і за прецендентом ремонту проспекту Свободи (коли 50 відсотків коштів узяли з бюджету, а 50 — від підприємців), і могли б із їх поміччю заасфальтувати вулицю Фучіка (що починається від магазину «1000 дрібниць») до вулиці Галана. На вулиці ж Бородіна при цьому зробили односторонній рух. Проблема «забитості» П’яного ринку таким чином давно була б вирішена. Але в даному разі над загальним благом нависли особисті амбіції. А для підприємців внести половину суми не було б великою проблемою. Тим більше, що нормальний рух дуже посприяв би торгівлі, нарощуванню оборотів. Загальна нормалізація ринкових процесів допомогла б і пильному контролю за якістю товарів. При добрій волі і принциповості санітарно-епідеміологічної служби не продавалося б у торгових рядах смердючих ковбасок із Угорщини чи Львівщини. Адже прості роботяги труяться тепер переважно не «лівим» самогоном, а неякісними харчами — гамбургерами і біляшами.
Сигнал тривоги постійно звучить і стосовно транспортних пробок в історичному центрі Ужгорода на правому березі стародавнього Ужа, по–сучасному зарослому по узбережжях бур’яновими джунглями. Неодноразово писалося в пресі, що легко можна зменшити транспортне навантаження на історичний центр Ужгорода. Для цього треба перенести Перечинський автовокзал з вулиці Підградської на вулиці Оноківську-Благоєва. Цей захід поліпшив би не тільки транспортне, але й екологічне становище в мікрорайонах Шахта і Підлипники. Туди можна перенести базар, що заскнів на вулиці Благоєва. Це оживило б торговище, бо ж нині воно фактично мертве.
Має свої думки щодо розвантаження історичного центру і будь-який таксист. Він порадить діючій міській владі відремонтувати розбиту вулицю Сільвая, через неї організувати односторонній рух на Берчені. А з Фединця, організувавши односторонній рух, так само можна по вулиці Базилевича виїжджати на Шумну.
Про пішохідний міст неодноразово писалося… Але все-таки важливішим є питання Підзамкового моста з додачею ще однієї полоси до нього. Бо ж він, після здачі в експлуатацію, тридцять років ні разу не ремонтувався. Розширення його теж би спрацювало на розвантаження історичного центру.
Та хто про це подумає? Де хоча б не Манілов або Плюшкін, а рвійний Прометей у міській владі, котрий несе людям праведний вогонь своїх дій?
Не відчувається справді наразі спадкоємності у міській владі. Це відмітив колишній мер Еміл Попович. Якщо «доратівський» Погорєлов, розтратив гроші на Генплан, транспортну схему тощо — то не треба було наступнику це знищувати. Адже і з плином часу раціональні зерна в цих розробках залишаються. Приміром, щодо транспортних схем, червоних ліній забудови тощо. Без спадкоємності, патріотичного ставлення до справ своїх попередників складається нинішня сумовита ситуація, коли забудовуються проїжджі частини вулиць, перехрестя, майбутні транспортні вузли. Згідно з Генпланом-2004 намічалася транспортна розв’язка на вулиці Артилерійській з круговим пересіченням на вулицю Гагаріна, наступним виходом на вулиці Дворжака-Гранітну та до Об’їзної дороги. Одначе, напевно, тодішня міська влада поставила Погорєловський план під сукно, бо на умовному пересіченні вулиць Артилерійської та Гагаріна, що показував Генплан, попередні халупки перетворилися в капітальні двоповерхові торгові заклади. Тепер, навіть при наявності фінансів у бюджеті, при будівництві транспортної розв’язки по вулицях Гагаріна-Артилерійській в першу чергу доведеться витрачати бюджетні кошти на відселення нових підприємців, їх торгових закладів, вилучення їх із торгівлі на певний час і руйнування готових споруд для з’єднання з вулицею Дворжака для насущних громадських цілей, повноцінного функціонування нашого міста. Тож для влади важливо не лише просити, «вибивати» субвенції з державного бюджету, а ще й пильно слідкувати, щоб не було таких промахів. Адже за них доведеться платити сповна, викидаючи зайві гроші для втілення раціональних схем.
А раціонально, без пустого маніловського мрійництва, можна жити вже зараз. Тут не місце якимось скептичним припущенням типу: «Навіть, якщо у нас з’являться мільярди, щоб їх освоїти треба років 20» (С.Ратушняк).
…Прості ужгородці, як і москвичі, хотіли б бачити собі такого мера, котрий би дбав про місто, не переростав у самовдоволеного олігарха, займаючись власним збагаченням (навіть якщо його підприємства зареєстровані на дружину та родичів). Бачимо ж, що навіть у Москві, коли пройшла ера Лужкова, виринули всі проблекмні питання з транспортом, оголився відтак бізнес його дружини, загалом — переплетіння бізнесу і влади, використання владних важелів для родинного збагачення. Тому в порівняно малому Ужгороді таке неприпустиме. Та й сам Сергій Миколайович Ратушняк у одному зі своїх останніх інтерв’ю говорив, щоб, мовляв, депутати не продавали свої машини, не витрачали свої кошти на вибори.
Дійсно, чоловік розумів, що зайвих олігархів нам не потрібно.
Та й чужих грошей так жалко було, як своїх. «Якщо хтось вкладає останні гроші, — сердобольно говорив С.М.Ратушняк у газеті «Ужгород» від 2 жовтня 2010 року, — продає квартиру чи автомобіль, щоб потрапити в депутати і займатися там державними питаннями — то краще не відривайте кошти від сім’ї…»
У Сергія ж Миколайовича, за його логікою, кошти далеко не останні. Та й ідей хтозна стільки. Так і партійний ватажок Суслов заїхав у російському Нечорнозем’ї на одну ферму. Корови худі, очі їхні тужливі.
— Слухайте, — сказав Суслов. — Пофарбуйте корівники в зелений колір. У тварин тоді з’явиться апетит. Вони й поправляться.
На зворотній дорозі через два тижні знову заїхав туди.
Корівники пофарбовані.
— А корови де? — запитує.
— Здохли!
— Нічого, — весело махнув рукою Суслов. — У мене ще ідей багато.
…Тож давайте, пане гомо ужгородець, вимагати від мера, щоб сіяв не пусті ідеї, а просто і по-земному розвивав наше місто, дав йому повноцінне повсякденне життя в усіх проявах.
Василь ЗУБАЧ
