Х-проміння із Закарпаття
Якось Пікассо висловив вельми цікаву думку, що мистецтво твориться не заради інтер’єру, а для наступу, атаки. Після таких слів, звісно, вітчизняні поети-піснярі з артистами неодмінно заскреготять зубами. Адже вони пишуть і виконують пісні задля того, аби під час виконання їхніх творів у публіки вишибнути сльозу. То, виявляється, найвище мірило народного визнання. Принаймні так інтерв’юери твердять у розмовах з ними. Письменники у даному разі, коли їх запитують, нащо вони псують папір, ухиляються хитровзуто від одвіту.
Журналістів ніхто ні про що не запитує, й вони мовчки в міру своїх бажань і можливостей виконують свою справу. Завважу, мова йде про вітчизняну публіку. Я безумовно не поет-пісняр (хоч є кілька написаних на мої слова пісень), але (за визначенням Шекспіра), – актор з пелюшок. Щодо письменників, то не вважаю себе їхнім братом. А за фахом – я таки журналіст. То й поведу мову про свою роль в пострадянському суспільстві.
Слід зазначити, що будь-який час, а нинішній і поготів, не зважає на авторитети. Знаємо, що первісні люди поклонялися спершу хвалосу як найвищому божеству. Воно й закономірно, позаяк без хвалоса і ні туди і ні сюди. Хоч, якщо ним добряче поялозити, то неодмінно (а мо’ й ні) через дев’ять місяців народиться немовля, себто продовжиться рід людський. І про се безсумнівно потрібно писати.
…Писати дохідливо, відверто, без примусу. Щоб воно подобалося читачеві, а не журналіста роботодавцю та його попихачам. І врешті-решт потрібно позбутися піни, шумовиння й голих гасел на предмет любові до рідної землі з її титульною нацією та безліччю тих “клятих” нацменів. Бо вже така писанина нині не тулиться ні до яких дверей. А, коли журналіст бере до рук перо, то, як той хірург скальпер, має кінчиком леза доторкнутися до найболючіших місцин громадського тіла. Й не лише видалити звідти болячку, а своїми фаховими діями добросовісно вилікувати доконечно організм. Ось, гадаю, головне правило професійного журналіста, якщо, звісно, він себе таким вважає.
Тоді нарешті оговтається після летаргійного сну й титульна нація з безліччю нацменів і та сила “строкатого” народу відчує себе одним здоровим організмом. Як руки з ногами, а голова з п’ятами.
Власне, чому я завів мову саме про журналістів… Нині лише вони щиросердно працюють заради майбутнього нашого суспільства. Визначають його теперішній діагноз та попри всілякі перепони оприлюднюють. І нинішнє хворе суспільство вже хоч знає, звідки воно набралося стільки болячок, як у кожуха бліх, а також знає – що робити? На превеликий жаль, болящі не б’ють на сполох, не беруться за лікування, а мовчки затято хиріють у брехні та хабарах. Але тут, безумовно, журналісти не винні.
Часи філософів і письменників, які в подальшому впливали своїми творами на розвій різних суспільств, майже відійшли в минуле. Кант, Фейєрбах, Ніцше, Шопенгауер, Ґассет і десятки інших колись впливових філософів уже, як висловився в даному разі Пікассо, тепер тільки для інтер’єру, але не для бунту, наступу, атаки. Так само можна сказати й про світове красне письменство та вітчизняне зокрема. Вплив інету поглинув всіх і вся… Хіба що ще Гаррі Поттер з “А-ба-ба-га-ла-ма-гою” літають на мітлі та запевняють українців, що світове красне письменство живуче, позаяк друкується їхньою рідною мовою.
З сього приводу я тими роками завважив Іванові Малковичу, що він радше бізнесовець, аніж український видавець. Набундючений пан Іванко, звісно, образився на мене й зозла відповів, що через таких (не сказав яких саме) як я й умирає вкраїнство на рідних теренах. Я на те щиро йому подякував, але залишився при своїй думці.
Що стосується рівня образотворчого мистецтва, то воно нині перебуває ще глибше, ніж Великий адронний колайдер. У печерах Угольсько-Широколужанського заповітного масиву. А мо’ й ще глибше… Полотна художників позбавлені елементарного – чітких ліній світового Хаосу, або попросту кажучи невміння намалювати автором звичайнісінького яблука з понурим черешком. Тяпання-ляпання на ґрунтовці ще не вважається мистецтвом високого малярства. Зять Кучми Віктор Пінчук і сам про се добре знає, та попри те пропагує тута розфарбовані нутрощі корів та овець… Наські череди з отарами з роззявленими ротами лопають за милу душу теє артшедеврство. З В. Пінчуком я не знайомий, то, відповідно, не висловив йому, як І. Малковичу, з того приводу свою думку. Та, як не крути, Пінчук з Малковичем один одного варті. Бо обоє сумлінно стоять на варті світового порядку й пропагують тутешнякам поступ у нікуди. А тим часом:
– А дядько оре
Та й оре…
(Василь Кожелянко)
Шкода… Нема вже Василя… А з ним було мені добре! Василь був моцним журналістом. І не соромився називати себе письменником. А я – соромлюся… Якось не з руки. Бо вітчизняні письменники на противагу журналістам не відчувають актуальності часу, мусують через пень-колоду незграбні конструкції своїх творив, бавляться старці сухими словами. А нюху катма… Ніс забитий постмодерними соплями. Зазвичай пишуть для того ж уніфікованого інтер’єру (Пікассо)! Пропагують видригони на рівні первіснообщинної людини, тільки без хвалосу…
Журналюги з червоним перчиком та гроном винограду мені ближчі… Вони малюють суще. Таке, як воно є.
Іван Пулюй, проклятий батьками за те, що не послухався їх і не пішов учитися на попа, відкрив світові х-проміння. Вихрест Рентґен украв від українця винахід, привласнив як свій і назвав своїм прізвищем… Але ж, я то знаю, хто насправді відкрив х-проміння… Як і знаю, що нинішнє вітчизняне суспільство творять справжні журналісти…
Нехай не ображаються на мене “творці” солощавих художніх коктейлів… Та не вони нині на кону пронизують наскрізь суще суспільство, а тії прискіпливі журналюги з червоним перчиком і гроном винограду! То й не шкодую, що я за фахом – журналіст…