Закарпатська обласна рада б’є усі рекорди. По родинних зв’язках!
У закарпатців є свої усталені традиції. Купивши календарик, ми ретельно роздивляємося, на які дні припадають різні свята – на вихідні чи будні. Обравши ж нові ради, ми не менш ретельно з’ясовуємо, хто там між собою у яких родинних зв’язках. Нинішня обласна рада в цьому плані б’є усі рекорди, хоча і в районних чи міських радах те ж саме. Про сільські ми вже взагалі мовчимо.
У принципі, на Закарпатті це залізобетонна традиція, з якою нічого не могли вчинити навіть у радянські часи, коли відділи кадрів слідкували за цим, як прокляті. Але регіон географічно відособлений, варимося у власному соку – навіть тоді доводилося багато на що закривати очі. В.Ющенко з його братами-сватами-кумами взагалі максимально легалізував цей принцип на всеукраїнському рівні. Це призвело до відсутності реальної і дієвої команди, а відтак до полі¬тичного небуття. Не можна сказати, що гігант¬ська команда В.Януковича подолала цю традицію. Навпаки, оскільки зараз гряде величезне скорочення кадрів, то концентрація родичів і свояків у владі стрімко зросте. Ну не будуть же вони звільняти одне одного! Полетять ті, хто має найменше неформальних зв’язків.
Родинність у владі по-італійськи називається мафією. Боротися з нею, як відомо, неможливо, її можна тільки очолити. За цим принципом нині і розвивається уся україн¬ська політика. До чого це веде? Відповідь на це дають сучасні середньоазійські країни СНД. Там концентрація родичів у владі максимальна. Прісної пам’яті Туркмен-баші за лічені роки відтворив родоплемінну систему, характерну для середньовічних ханств. Та й у сусідніх державах з дещо вищим рівнем демократії все одно президентські клани контролюють увесь серйозний бізнес. Казахстан нібито найбільше просунувся до європейських стандартів. Але саме там останніми роками спалахнув великий політичний скандал на родинному грунту. Президент Н.Назарбаєв має трьох дочок і відповідно трьох зятів. Найстарший Р.Алієв останнім часом працював послом у Відні і вважався неофіційним наступником. Але 2007 року президент наказав його за¬арештувати. Зять звинуватив тестя, що той ревнує його до влади, бо на наступних виборах Р.Алієв якраз планував балотуватися на президента. Далі більше – зять видав цілу книгу компромату, яку в Казахстані, звісно, забронено. Після цього президент зробив ставку на другого зятя – Т.Кулібаєва, якого повернув на державну службу, причому на дуже хлібну посаду. Але останнім часом і над ним збираються хмари. Є ще й третій зять, до того ж він син киргизького президента (бо, як жартують під¬дані, третього зятя-казаха національна економіка не витримала б). Так що ціла мильна опера, яка стає все скандальнішою.
Закарпаттю до азійських реалій не так уже й далеко, тим паче, що рухаємося саме в тому напрямку. Партійна система у нас не склалася. Замість партій маємо на Закарпатті ряд розгалужених родинних кланів, які тільки прикриваються партійними прапорами. Загалом, зв’язки між різними закарпатськими кланами значно міцніші, ніж у кожного з них зі своєю партійною верхівкою у Києві. Партії цементують, інтегрують регіони. Клани їх, навпаки, роз’єднують. Де клани – там і міжкланові війни. Наразі на Закарпатті цього вдалося уникнути. Наскільки можемо судити, був строгий окрик з Києва – не розкачувати човна. Але чи надовго збережеться така вимушена ідилія? Конфлікти все одно залишаються, і коли-небудь вони вийдуть назовні.
Але і всередині кланів триває постійна мишача метушня. Всяка людина врешті-врешт втомлюється від влади – точніше, від відповідальності і публічності. Тому кожний лідер завчасно думає про наступника, який би продовжив його справу і гарантував би йому подальше безбідне існування. У кланах таким наступником стає молодший родич – енергійний, амбіційний, зубатий. Часто він допускає фальстарт і починає просто ігнорувати чи й навіть підсиджувати чинного лідера. Чи можлива десь у закарпатській глибинці така ж ситуація, як у Казахстані? Звичайно, масштаби зовсім інші, ціна питання нижча, але ж кланова психологія та ж сама. Зяті, сини, племінники, молодші брати усюди однакові, мають ті ж самі комплекси щодо старших родичів і точні¬сінько так мріють подолати їх.
І ще – на останніх виборах (президент¬ських і місцевих) багато говорилося, що у нас не працюють соціальні ліфти, які дозволяють новим людям прийти у владу, підвищити свій соціальний статус. У СРСР, при всіх його неспростовних недоліках, вони все-таки спрацьовували, і це була одна з головних причин, чому та держава так довго протрималася. Нині ж ці ліфти на вічному ремонті.
Колись ми із сумом констатували, що в Україні розбудовується феодальне суспільство. Сьогодні можна казати, що на Закарпатті будують навіть не феодальне, а родо-племінне (інакше – первіснообщинне) суспільство. Воно значно примітивніше, менш стабільне, сповнене значно більшими ризиками, ніж те, що маємо нині у розвинутих державах. Це крок назад на шляху до більшої життєздатності. Зовсім не ця дорога веде до храму.
Сергій ФЕДАКА, Ужгород, ФЕСТ, Закарпаття онлайн.БЛОГИ
