Ужгород: Ефект знаменитих соляних шахт у Солотвино …в домашній обстановці!

На Міжнародному форумі «Інновації і високі технології», який нещодавно відбувся у Києві, науковці Ужгородського національного університету представили п’ять нових розробок. Одна з них – установка, яка може створювати лікувальний ефект соляних шахт у приміщенні – як ніколи актуальна, адже майбутнє алергологічних лікарень у Солотвині туманне.

Нагадаємо, нині закарпатське селище солекопів – за крок від техногенної катастрофи. Хоча хворим навряд чи вдасться компенсувати втрату унікальних шахт, проте слід бути готовими запропонувати їм якісний замінник на випадок розвитку найгіршого сценарію.

Одним із авторів цієї “соляної” розробки є завідувач лабораторією Науково-дослідного інституту фізики і хімії твердого тіла УжНУ Йосип Шаркань. Зауважимо, що це далеко не перший винахід науковця. В його доробку декілька міжнародних проектів, більше ста наукових публікацій та близько 50 патентів та авторських свідоцтв на винаходи. А в 1991 році за одну зі своїх розробок Йосип Петрович отримав бронзову медаль на виставці PAL EXPO-91, що проходила в Женеві.

Портативна  лікарня

– Йосипе Петровичу, нещодавно ви повернулися  з Києва. Що саме ужгородські науковці представляли на виставці?

– Цього року ми репрезентували спільний з науково-практичним об’єднанням  “Реабілітація” проект. Це установка  для створення аерозолів кам’яної солі, яка може відтворити ефект  соляних шахт у будь-якому замкненому приміщенні. Ми понад 10 років детально вивчали склад аерозолів та механізми їх утворення у солотвинських шахтах. Нам вдалося зробити такий пристрій, який зміг тривалий час працювати в насиченому сіллю середовищі. У дев’ятій шахті три роки поспіль цей програмно-апаратний комплекс від-слідковував усі параметри мікроклімату. А коли виникли проблеми, то постало питання, як допомогти хворим, якщо лікарню закриють. До цього часу вже існували установки, які імітують соляне середовище, але вони досить примітивні. По суті це звичайні кавомолки, які просто подрібнюють сіль.

– Чим від них відрізняється  ваша установка?

– Коли ми досліджували середовище соляних шахт, то відкрили дуже важливий фактор. Виявилося, що різні за розміром соляні часточки по-різному лікують певні органи дихальної системи. Тоді ми поставили перед собою завдання: підібрати оптимальну концентрацію та правильний діаметр соляних часток. Крім того, потрібно було зробити так, аби потік елементів залишався стабільним протягом тривалого часу і не опадав. Після того, як нам вдалося досягти потрібного результату, установку впродовж року випробовували в жорстких режимах в НПО “Реабілітація”.

– Як сприйняли ваш винахід на виставці?

– Резонанс був великим. Ми дуже вдало  на неї потрапили, бо на форум приїхали представники більше ста лікувально-санаторних закладів з усієї України. Тому зацікавлення нашою установкою було надзвичайне. Для демонстрації ми придбали звичайну інфрачервону сауну китайського виробництва, до якої і приєднали агрегат. Багато людей підходили до нас та випробовували його дію на собі. Заступник Міністра освіти та науки України Євген Сулима особисто підійшов до нашого стенду і спитав, чим міг би нам допомогти.

– А до обласної влади не зверталися з цього приводу?

– Ми підготували листа від університету з пропозицією виділити кошти для створення відповідного виробництва. Тепер чекаємо відповіді. Сподіваюся, що нам допоможуть, адже сьогодні ця установка дуже потрібна. Поки що невідомо, чи вдасться врятувати алергологічну лікарню, а хворим треба буде якось лікуватися й далі. Не хотілося б, аби вони залишилися ні з чим. Наш прилад здатний відтворити максимально наближене до природних умов середовище. Крім того, він може працювати майже цілодобово. Тобто пацієнти за бажання зможуть навіть ночувати у спеціально облаштованих для цього камерах, так само, як вони це робили в алергологічній лікарні. Зауважу, що ми хоч зараз можемо запроваджувати виробництво установки. У Києві, до слова, деякі бізнесмени зверталися до нас із пропозиціями співпраці, але вони були готові перепродувати установку, а не вкладати гроші у її виробництво.

– До речі, а за кордоном десь виготовляють подібні пристрої?

– Аналог такої установки випускає Росія, але функціональні можливості у неї обмежені. Вона подібна до старих приладів, які й зараз використовують у санаторіях. Єдина різниця – це сучасний дизайн. Але при цьому вартість російських агрегатів немаленька – близько 15 тисяч євро. Голландці недавно теж розробили свій апарат, доповнивши його кондиціонером. Та коштує він уже 33 тисячі євро (не знаю, який вони поставили кондиціонер за таку ціну, – сміється Йосип Петрович). Наша ж установка буде значно дешевшою. Важливо й те, що габарити і потужність дозволяють використовувати її в домашніх умовах. Вона компактна, має відносно низький рівень шуму, може підтримувати потрібну концентрацію аерозолю у приміщенні об’ємом від 5 до 200 кубічних метрів. Та й у використанні проста: людина сама спроможна налаштовувати потрібні розміри частинок солі, всі режими легко регулюються.

– Якщо все-таки не вдасться врятувати солотвинські шахти, як буде обходитися ваша установка без тамтешньої особливої солі?

– Звичайно, що найкраще, якщо використовується саме солотвинська сіль. Але якщо не буде іншого варіанту, може пі-дійти  й сіль із Артемівська. Проте наша установка відрізняється від інших ще й тим, що використовує для аерозолю надзвичайно мало цієї речовини. Так, для того, аби прилад міг працювати майже добу у приміщенні об’-ємом 100 кубічних метрів, потрібно тільки 50 грам солі.

Японський досвід

– Знаю, що минулого року ви теж їздили на Форум? Що тоді презентували?

– Спільно з науково-практичним об’єднанням  “Реабілітація” та Київським Інститутом псоріазу і хронічних дерматозів ми представляли розробку, яка теж  безпосередньо пов’язана з лікувальними властивостями солених водойм. А саме – з галофільними бактеріями. Це єдині мікроорганізми, які можуть вижити в таких екстремальних умовах, як, наприклад, ропа.

У нас ці бактерії живуть тільки в  Солотвинських озерах. У розсолі  немає поживних речовин, якими б можна живитися, але вони існують за рахунок сонця. Потрапляючи на шкіру, бактерії підвищують її чутливість до ультрафіолету, який блокує поділ клітин, і в результаті не утворюються псоріазні бляшки. Тож на основі білкової складової цих мікроорганізмів – бактеріородопсину – ми розробили різноманітні лікарські засоби. Ці препарати в комплексі з ультрафіолетовим світлом зараз використовуються у дерматології для лікування хронічних дерматозів, зокрема псоріазу. Наразі ми єдині в Україні володіємо технологією штучного вирощування бактерій і отримання бактеріородопсину.

– Ще для чогось його використовуєте?

– Це взагалі дуже цікавий матеріал. Він чутливий не тільки до світла, а  й до різноманітних хімічних компонентів. До речі, на світовому ринку один грам цієї речовини коштує 35 тисяч доларів. Ще одна наша наукова розробка теж безпосередньо пов’язана з використанням бактеріородопсину.

Узагалі, щоб ви зрозуміли, основний напрямок діяльності нашої лабораторії –  це фундаментальні дослідження в  сфері біосенсорики. Це досить передовий напрямок зі створення різноманітних датчиків, які дають можливість, наприклад, виявити білки, що відповідальні за онкохвороби. Наші сенсори – це оптичні волокна, ті ж, що використовуються для зв’язку. На їхньому торці нанесено чутливий елемент, бактеріородопсин. За допомогою цих сприйнятливих датчиків ми, наприклад, можемо виявити бактерію хелікобактер пілорі, яка часто спричиняє різні шлункові захворювання. Наші сенсори дозволять не просто її виявити, але й визначити, в якому конкретно місці шлунка знаходиться скупчення цих мікроорганізмів. Тоді не треба лікувати увесь організм, достатньо буде локально ввести медикаменти.

– Йосипе Петровичу, готуючись до цієї розмови, я дізналася, що ви тривалий час жили й працювали в Японії. А як туди потрапили?

– Ми доволі давно тісно співпрацюємо з британським Кренфільдським університетом. Якось я дізнався, що вони організовують у Японії свою філію (проект стосувався біосенсорики) і шукають виконавців. Ми з молодшим колегою подали проект на оголошений конкурс і перемогли. Всього пропрацювали у Японії три роки. Потім я повернувся, а колега й далі там працює.

– Поділіться враженнями від роботи у  такій перспективній країні?

– Це був дуже великий стимул для  нашої лабораторії. Пригадую, що з України до Японії я повіз піввалізи різноманітних зразків, адже, нарешті, можна було зробити всі потрібні виміри та дослідження. Причому і собі, й колегам. (Сміється). На такому прогресивному обладнанні ми могли дещо дослідити, що нереально зробити тут. Тому намагався сповна використати можливість. Коли приїхав та вперше потрапив до лабораторії, то у мене буквально відвисла щелепа. Інститут був побудований тільки за рік до нашого приїзду, тож все зробили за останнім словом науки і техніки.

У Японії я багато чому навчився, але найголовніше – отримав доступ до наукової літератури. До речі, саме там я остаточно переконався, що наука не може бути відірваною від життя. Кожного місяця обов’язково здавав звіт про те, з ким із виробників я зустрічався, про що ми домовилися, який кінцевий результат. Тобто японці обов’язково моніторили, кому буде потрібною кожна конкретна наукова розробка.

– Яке у японців ставлення до науковців?

– Колись я бачив статистику про  ставлення суспільства до науковців  у різних країнах. Якщо в Сполучених Штатах прихильні до науковців 98 % людей, то в нас – 2 %. У Японії, я б сказав, це, напевно, всі сто відсотків. У них надзвичайно шанобливе ставлення до людей, які займаються наукою. Мер майже міліонного міста Кітакюсю, в якому ми власне й працювали, особисто з нами зустрічався.

– За ці три роки часто їздили додому?

– Нагода приїхати випадала часто. Нас  із задоволенням відпускали на різноманітні наукові конференції і, відповідно, прекрасно фінансували ці відрядження. Тож, якщо я їхав, наприклад, у Мадрид, то вже повертав і додому. Що там тої відстані залишається до України, – сміється. – Пригадую навіть один курйозний випадок. Протягом півроку я двічі випадково зустрівся з колегою в Ужгороді, біля медфаку. То він пожартував, що я з Японії частіше потрапляю до Ужгорода, ніж він із Солотвина.

– Не можу не спитати про нинішній рівень фінансування наукових досліджень. За Союзу, очевидно, науковці ліпше  малися, ніж зараз…

– Це не можна й порівнювати. Адже майже  всі наші дослідження фінансувалися “оборонкою”, було багато державних замовлень. Наприклад, у 80-х роках розроблялася державна програма “Рубікон”, яка мала сприяти телефонізації всього Союзу. Адже старше покоління пам’ятає, як у радянські часи навіть в Ужгороді було важко отримати телефонний номер. Тож нам поставили завдання: розробити оптичний комутатор сто на сто каналів, який міг би їх швидко перемикати. І тільки за цю роботу ми отримали таку премію, що на неї можна було купити нову машину…

Лариса  Романюк, ЗІА “Простір”, Старий Замок Паланок