22 січня 1946 року входженням Закарпаття до складу УРСР завершився історичний процес возз’єднання українських земель

У вітчизняному календарі знаменних і пам’ятних дат на 22 січня припадає День соборності України. І мало хто в країні знає про ще одну важливу подію, пов’язану з цим днем. В авторитетному науковому виданні про неї скупо сказано: «22 січня 1946 року було створено Закарпатську область у складі УРСР».

І оцінка цього факту: «Входженням Закарпаття до складу УРСР завершився історичний процес возз’єднання українських земель в єдиній Українській Радянській державі» (див.: Укр. рад. енциклопед. словник. В 3-х т., АН УРСР, К., 1966, т.1, с.740-741).

Отже, наша держава існує не два, а ряд десятиліть. Створила її Радянська влада, вона успішно розвивалась в СРСР, а набула сучасних масштабів (без Криму) – 65 років тому. З січня 1946 року Україна збільшилась на 12,8 тис. кв. км. А головне – зміцнилось геополітичне становище країни, зріс її ресурсний потенціал (природний, економічний, соціальний, духовний), міжнародний авторитет і вплив. Ворота в Європу для України опинилися західніше – не перед, а за Карпатами; її безпосередніми сусідами стали тут одразу чотири країни (Румунія, Угорщина, Польща, Чехословаччина).
Як і завдяки чому виявилася можливою така політична подія? Адже сталася вона на землях, які ніколи юридично не належали – повністю або частково – до Української держави. І проживали на них з давніх давен переважно русини – спадкоємці східнослов’янського племені білих хорватів. Історична доля привела на південно-західні схили Карпат представників також інших народів – від гуннів до ромів, правда, у меншій кількості.
Упродовж тисячоліть і віків на Підкарпатті змінювались політичні режими і порядки (Дакія, Паннонія, Болгарське царство, Трансільванія, Валахія, Угорщина, Моравія, Османська імперія, влада Габсбургів), та найдовше правила тут дуалістична Австро-Угорщина. Місцеве населення за всіх умов зуміло зберегти національно-культурну самобутність, східно-християнську віру, духовну спорідненість з руськими братами. При розпаді Австро-Угорської імперії в 1918 р. Будапешт силкувався за будь-яку ціну зберегти в своїх межах цю «стратегічну перлину». Керівництво Ужгородської народної ради (А.Волошин, С.Сабов та ін.) на початку 1919 р. виступило за збереження Підкарпатської Русі у складі Угорщини на автономних засадах. Деякі інші ради висловились за входження цього краю до щойно проголошеної Чехословацької республіки. На сході (Мараморощина) переважали українські симпатії, тут в с.Ясіня була створена своя, Гуцульська республіка. Та перемогли підтримані русинами США прочехословацькі сили.
За рішенням паризької мирної конференції, зокрема за Сен-Жерменською угодою від 10 вересня 1919 р., русинська територія на південь від Карпат приєднана до новоствореної ЧСР на правах «найширшої автономії» (зі своїм соймом (парламентом), урядом та іншими ознаками влади), а по суті як внутрішньої колонії. Реальних прав і самоврядування трудящі Підкарпаття у міжвоєнний період не мали, тому постійно вели соціально-класову і національно-визвольну боротьбу. Її очолювала крайова комуністична організація, створена 4 червня 1921 р. на базі діючої тут досі Міжнародної соціалістичної та Угорської комуністичної партій.
Наші попередники мужньо захищали інтереси підкарпатців усіх національностей. Десятки тисяч знедолених краян брали участь у страйках, «голодних походах», захисті безробітних від Ужка до Ясеня, в Тисянській долині і на Верховині, яку буржуазні автори називали «земля без імені», «гетто в центрі Європи». Тому й мали комуністи підтримку з боку трудящих: на виборах до чехословацького парламенту в березні 1924 р. з багатьох партійних списків вони виділяли КПЧ. За неї голосувало майже 40% виборців краю.
Мужньо і послідовно боронячи права людей найманої праці, комуністи приділяли велику увагу і національному питанню в поліетнічному краї. Після його ґрунтовного вивчення п’ятий конгрес Комінтерну у 1924 році прийняв постанову, в якій мовилося про українських підкарпатських русинів як аргумент для того, аби згодом «українські території» ЧСР, Польщі й Румунії були об’єднані з Радянською Україною у складі СРСР. Саме цій меті підпорядковували свою організаційну, політичну і культурно-просвітню діяльність комуністи. А сил і впевненості їм додавала підтримка більшості населення, адже йшлося про здійснення одвічного прагнення – жити разом з руськими братами у великій, могутній державі, що будувала соціалізм. Цю волю і рішимість комуністів не зламали ні обмеження й переслідування празьких чиновників, ні репресії буржуазно-націоналістичних правителів тимчасової Карпатської України (1938-1939 рр.) на чолі з прислужником багатьох режимів попом А.Волошиним (Докл. див.: І.Мигович. Правда про Августина Волошина // Світочі і фарисеї. К., 2010, с.41-58). В роки Другої світової війни, опинившись під угорсько-німецькою окупацією, комуністи становили ядро підпільних груп і партизанських загонів, влилися в лави чехословацького корпусу генерала Л.Свободи, який пройшов героїчний шлях від Бузулука до Праги. За роки війни 183,4 тисячі підкарпатців окупанти кинули у в’язниці і концтабори, з них 115 тисяч закатували. У будапештській тюрмі після нелюдських тортур фашисти стратили керівника десантної групи О.О.Борканюка, який у 30-ті роки очолював крайову комуністичну організацію, був депутатом чехословацького парламенту. Він посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Восени 1944 року, після визволення Закарпаття Червоною Армією комуністи, вийшовши з підпілля, включилися у творення народно-демократичної влади. 19 листопада в Мукачеві відбулася конференція, яка ухвалила об’єднати всі комуністичні осередки в єдину партію – КПЗУ і спрямувати зусилля на возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Голова окружної народної Ради, перший секретар ЦК КПЗУ І.І.Туряниця очолив підготовку до з’їзду народних комітетів краю, що відбувся 26 листопада в Мукачеві і одностайно ухвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною в складі СРСР і вихід зі складу Чехословаччини. До кінця 1944 р. повсюдно пройшли масові мітинги і збори, на яких люди схвалювали рішення з’їзду. Під Маніфестом підписалося понад 250 тисяч чол. – більшість наявного в цей період дорослого населення, його підтримали представники майже усіх національностей, діючих громадських об’єднань. Поки питання вирішувалося на міжнародному рівні, члени КПЗУ разом з трудящими розгорнули роботу з відбудови народного господарства, здійснення прогресивних перетворень. На кінець 1945 р. тут вже діяли 174 промислові підприємства, 590 шкіл. Вперше за тисячолітню історію краю в Ужгороді було відкрито державний університет. Як не згадати неоціненну допомогу закарпатцям, надану Радянським урядом і ЦК КП(б)У, військовими частинами. Зокрема, за клопотанням Народної Ради Київ направив сюди лише упродовж квітня-липня того ж 1945 року 9600 тонн продовольчого і 8,8 тис. тонн насіннєвого зерна, 200 тонн цукру, 300 тонн гасу, 200 тонн мила, 1 тис. ящиків сірників, на 600 тис. крб. матерії, на 1,4 млн. крб. взуття, швейних і трикотажних виробів.
Звісно, рух за вихід з ЧСР і за возз’єднання Закарпаття з Україною не був гладким. Деякий час наш край перебував на державно-політичному роздоріжжі, залишався об’єктом великої дипломатії. Радянський Союз, як і більшість європейських країн, не визнавав законною окупацію Карпатської України фашистською Угорщиною, відстоював усталеність кордонів Чехословаччини домюнхенського (1938 р.) періоду. Це однозначно підтвердили, зокрема, президент ЧСР Е.Бенеш та нарком закордонних справ СРСР В.М.Молотов під час бесіди 9 червня 1942 р. Згідно радянсько-чехословацьких домовленостей, питання про долю Закарпатської України (згідно з Конституцією ЧСР – Підкарпатської Русі) мало вирішуватися після війни самим народом. Восени 1944 р. урядова місія на чолі з міністром економіки та реконструкції ЧСР Ф.Нємецом вивчала ситуацію на визволеній території. Діяли також проугорські кола. Дбали про свої інтереси і союзники. Так, спецслужби США різними каналами і засобами формували атмосферу хаосу, підтримували антирадянські настрої, поширювали чутки щодо свого можливого втручання у хід подій після завершення війни.
Щодо самого населення Закарпаття, то підтримка возз’єднання краю з Радянською Україною була, зрозуміло, слабшою серед угорської, румунської, чеської, словацької меншин, чимало представників яких пов’язували свої перспективи з державами-метрополіями. По-різному ставилась до форм возз’єднання частина інтелектуальної еліти, духовенства. Так, впливовий діяч чехословацької еміграції Павло Цібере, повернувшись додому, висловлювався за те, щоб визволений край включили до складу СРСР на правах автономії чи навіть союзної республіки, протестував проти українізації місцевого, переважно русинського, населення. Частина русинів бачила майбутнє у складі РСФСР як Карпатської автономної республіки (області). Аналогічну позицію зайняла делегація православного духовенства, висловившись на зустрічі з Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм 7 грудня 1944 р. «рішуче проти приєднання нашої території до Української РСР».
В телеграмі президенту звільнюваної Чехословаччини Е.Бенешу, який залишався в Лондоні, керівник чехословацької місії В.Нємец констатував, що «рух на Закарпатській Україні за відокремлення від республіки (ЧСР. – Авт.) і приєднання до Радянського Союзу в теперішній його фазі треба визнати за рух народний і масовий», тобто демократичний. 23 січня 1945 р. Е.Бенешу направив телеграму Й.В.Сталін, в якій нагадав про висловлену раніше президентом ЧСР готовність передати Закарпаття Радянському Союзу, а після волевиявлення населення вирішувати це питання за взаємною згодою між СРСР і Чехословаччиною, коли це визнають доцільним обидва уряди. Повертаючись у березні того ж року з Лондонської еміграції додому, Е.Бенеш, перебуваючи з візитом у Москві, заявив, що «вважає приєднання Закарпатської України до Радянського Союзу природним», і запропонував домовитись щодо його процедури. Відповідний договір і протокол до нього були підписані 29 червня 1945 р. керівниками урядів двох країн, а 22 листопада – ратифіковані Тимчасовими національними зборами Чехословаччини і 27 листопада – Президією Верховної Ради СРСР. Угорщина не висувала претензій на свою колишню територію (Підкарпаття). Інші європейські держави погодились з возз’єднанням Закарпатської України з Радянською Україною у складі СРСР. І лише після цього 22 січня 1946 р. наш край став адміністративно-територіальною одиницею УРСР.
Звичайно, статус області виявився нижчим, ніж його мала Підкарпатська Русь і Закарпатська Україна. Тим не менш за роки Радянської влади в області здійснені – за допомогою Союзу і республіки – грандіозні економічні, соціальні, культурні перетворення. Закарпатці зажили значно краще, вільніше, аніж в попередніх, чужоземних державах. Та після 1991 року вони все втратили. Тому хочуть громадянських прав і свобод, в т.ч. на визнання русинської національності, рідної мови, розвитку самоврядування, контролю за ресурсами, власністю, припинення ідеологічної експансії націоналізму, русофобії, виступають за розвиток слов’янської єдності. І ще одне побажання в моїх земляків: не плутати їх край із західною Україною. Закарпаття – не Галичина. Бандерівці лише «гостювали» на Верховині, про що свідчать обеліски невинним жертвам їх «подвигів» у нашому інтернаціональному краї.
Національно-визвольні прагнення русинів, усіх трудящих поневоленого і гнобленого Закарпаття заслуговують порозуміння і підтримки справжніх демократів. Наші батьки, віками мріючи про єднання з братами на Сході, добровільно увійшли до СРСР і Радянської України. Вони і в страшному сні не могли уявити, що антикомуністи їх так обдурять, пограбують, збезчестять. Тому зневажають нинішній буржуазно-націоналістичний режим, який за два десятиліття повсюдно довів людей праці до ганебного стану, все глибше усвідомлюють необхідність боротьби за Україну гідну, соціалістичну. Тож і відзначають мої співвітчизники 65-річчя створення області з гордістю про своє славне минуле, сумом і гнівом за сьогоднішню капіталістичну дійсність, з вірою у краще прийдешнє.

Іван МИГОВИЧ, доктор філософських наук, голова КРК Закарпатської обласної організації КПУ, народний депутат України III-IV скликань, Karpatnews.in.ua