Мукачево: Реаніматолог-русин Євген Жупан любить живопис, гру в шахи, природу та …писати вірші
У нас в гостях знаний знаний на Закарпатті реаніматолог, який, як виявилося, ще й пише вірші.
Цей енергійний середнього зросту чоловік у білому халаті добре знаний не тільки у колективі Мукачівської обласної дитячої клінічної лікарні. Не менш знайомий він і тисячам вдячних батьків, діти яких перебували на межі між життям і смертю й були ним врятовані. «Він лікар від Бога, — каже про Євгена Жупана старша медсестра Наталія Фаркош. – Бачили б ви обличчя щасливих батьків врятованої ним малечі, котрі готові цілувати йому руки, які повертають здоров’я немічним діточкам. Ця щира вдячність родичів врятованих дітей робить щасливими й нас усіх, хто трудиться під його керівництвом. Він згуртував довкола себе чудовий колектив, який здатний, як мовиться, творити дива й витягати з того світу хворих найменших наших громадян». За невтомну працю шість років тому отримав високе звання заслуженого лікаря України.
Євгене Євгеновичу, розкажіть, будь ласка, про себе.
— Я народився у перший день 1951 року в селі Ракошино на Мукачівщині в учительській родині. Батько викладав біологію, географію, математику майже піввіку за чехів, мадярів і в радянські часи, а мати була російським філологом. Вчився я дуже добре і закінчив середню школу із золотою медаллю.
А в медицину як прийшли?
— Стати медиком – це була моя мрія з дитинства, тому й вступив на медфак Ужгородського держуніверситету, де також дуже добре вчився й отримував підвищену стипендію. На старших курсах почав займатися науковою діяльністю, прооперував понад 120 тварин, а на четвертому курсі вже нині покійний професор Ковальчук доручив мені зробити першу операцію з видалення апендикса. У студентські роки також посилено займався спортом – фехтуванням, настільним тенісом, боротьбою самбо. Свого часу був навіть чемпіоном області. Закінчивши університет, отримав скерування на Рівненщину. Працював хірургом-анестезіологом у Дубровицькій районній лікарні чотири роки поспіль, з яких півроку районним хірургом. Ці часи згадую з великою теплотою, бо це був період мого становлення. Тут я отримав гарний практичний вишкіл. Працювалося нелегко, бо на увесь район було тільки два педіатри. Крім того, я обслуговував ще три північні райони області, де також оперував і повертав здоров’я важкохворим діткам. Інколи через надзвичайно велику зайнятість не виходив із лікарні по чотири-п’ять діб поспіль. Та я був молодий, не відчував втоми, натомість мав велике бажання працювати. Невдовзі мене направили на курси підвищення кваліфікації у Харків, які дали мені дуже багато у плані впровадження у лікарську практику нових методів лікування.
Коли повернулися на Закарпаття?
— У 1977 році. Саме в той час у Мукачівській ОДКЛ створювалося реанімаційне відділення, до речі, одне із найперших в Україні. Його організація та становлення лягли на мої плечі. Відтоді і донині працюю незмінним його керівником, а ще виконую обов’язки головного дитячого анестезіолога області.
Скільки операцій за майже чотири десятиліття довелося зробити, не підраховували?
— Можу сказати, що колектив, який я очолюю, за цей період провів понад 50 тисяч наркозів, третина з них зроблена мною особисто. Ми пролікували більше півтора десятка тисяч діточок, більшість з цього числа були саме моїми пацієнтами.
Чув, що ви розробили чимало методик лікування дітей.
— Так, це правда. Багато новинок, які впроваджені у практику в нас, – це мої ідеї. Вони допомагають нашому колективу краще обстежувати, реанімувати та лікувати немічних малят. Наше реанімаційне відділення та його колектив по праву вважаються одними із найкращих у державі.
Знаю, навіть маєте наукові праці…
— Так, маю цілий ряд праць з питань анестезіології, дитячої реанімації та хірургії. А ще маю вищу категорію по дитячій анестезіології, є членом Міжнародної асоціації анестезіологів та Словацького лікарського товариства. Часто бував на симпозіумах у Харкові, Москві, Мінську, Львові, Києві, Угорщині, Словаччині, де вдосконалював свої лікарські навички.
Євгене Євгеновичу, ви людина доволі зайнята, але ж, крім лікарської практики, п’яте скликання поспіль є посланцем нашого обласного парламенту. Як вам вдається це поєднувати?
— Мені небайдуже, як живуть мої земляки, турбує і стан медицини в краї. Тому й вирішив представляти інтереси закарпатців в обласній раді. Спільно з іншими депутатами-медиками входу в комісію, яка опікується охороною здоров’я. Хотів би зауважити, що нам багато чого вдалося зробити. І найперше в плані збільшення виділення коштів на медицину. Скажу тільки про наш медичний заклад. У нинішній кризовий час, приміром, у моєму реанімаційному відділенні батькам хворих діточок ми не вручаємо список необхідних для лікування медикаментів. Все це ми отримуємо централізовано, і все є завжди в наявності. Йдеться, між іншим, про величезні кошти. Бувають непоодинокі випадки, коли за день на важко хвору дитину необхідно ліків на суму понад тисячу гривень. Уявіть собі, скільки потрібно би витратити батькам із власного сімейного бюджету! Небайдужа мені і екологічна ситуація, що склалася в краї і яка, на превеликий жаль, з року в рік у нашій чудовій рекреаційній області погіршується. З цим, звісно, миритися не можна, і я разом з колегами лобіюю питання, що стосуються поліпшення її стану у цій царині.
Крім депутатської діяльності, ви ще й активний учасник громадського руху…
— Так, мої однодумці вибрали мене головою Народної ради русинів Закарпаття, а цьогоріч я став ще й головою Ліги національностей краю, де представлені 17 обласних національно-культурних товариств. Організував 12 обласних фестивалів русинської культури «Червена ружа».
1 січня у вас подвійне свято — Новий рік і день народження. Чи траплялися якісь знакові події цього дня, які б закарбувалися у пам’яті?
— З одного боку, так, день особливий, бо він для мене святковий, мовити б, у квадраті. Однак з іншого – буденний, бо мало коли доводилося його святкувати у колі сім’ї та друзів через зайнятість на роботі. Були випадки, і доволі часто, коли саме на Новий рік діти травмувалися, отримували опіки, труїлися і потрапляли у реанімацію. Про святкування доводилося забувати. Якихось особливих випадків, які б запам’яталися, не пригадую, бо вони для мене всі особливі. Я працюю із важко хворими дітьми, причому щодня і вже упродовж майже чотирьох десятиліть. А це тисячі й тисячі пацієнтів і всі важкі, бо це ж реанімація.
Чим ще цікавиться лікар, політик і громадський діяч?
— Як і кожна людина, маю хобі. Люблю живопис, гру в шахи, природу, косити траву. А ще обожнюю писати вірші. У години дозвілля, якого майже не буває, сповна віддаюся поезії. Написав поему «Цімбори», яку, правда, ще не видав. Маю багато друзів та знайомих, з якими часто спілкуюся, вони добре розуміють мене.
Пане Євгене, ви — людина відома, а от про вашу родину майже нічого не знаємо.
— Хвалити Бога, з сім’єю мені поталанило. Дружина Олена є моєю надійною опорою, постійно турбується про дім, добробут родини. Донечка Ангелінка, яку обожнюю – п’ятикласниця, навчається у гімназії. Син Олександр уже одружений, подарував мені прекрасного внучка Сашка, який навчається у другому класі.
Про що мрієте, пане докторе?
— Про те, щоб діточки менше хворіли, а наші лікувальні заклади фінансувалися, як у наших найближчих сусідів, і щоб у нашого майбутнього було справді щасливе дитинство.
Великий і дружний колектив реанімаційного відділення ОДКЛ, а це три десятки працівників, щиро здоровлять свого керівника і наставника із 60-річним ювілеєм. Зичать Євгену Євгеновичу міцного здоров’я, справжнього людського щастя, благополуччя, миру і злагоди, Божої благодаті і всього найкращого на многая і благая літ!
Вів інтерв’ю Віталій ПУМПИНЕЦЬ, м.Мукачево, “Новини Закарпаття”