У закарпатського Генконсула України у Бресті Івана Баранчика ювілей — 60 років

Скільки років ми знайомі  з Іваном Івановичем? Двадцять, тридцять? Таки більше, усі  сорок. І скільки  пам’ятаю, який би не був заклопотаний, а з журналістами любив спілкуватися. І сам частенько  приїжджав до редакції. Завжди хотів, щоб хвалили в газеті простих трудівників. «На них земля тримається», – часто повторював. Бувало, завезе до трактористів чи комбайнерів у поле і про кожного розкаже, як про рідного брата чи навіть сина. Ті соромилися, віджартовувалися: мовляв, не захваліть.

Мені  особисто цей керівник подобався  ще тим, що любив читати, цікавився  літературними новинками, нам було про що поговорити. Все таки це рідкість, щоб керівник сільгосппідприємства так цікавився літературою, був  книголюбом. Іван Баранчик таким був. А чому був? Просто ми тепер бачимося рідко і чи знаходить генеральний консул України у Бресті час на читання – достеменно не знаю, але переконана, що так.

А починалася та любов до знань ще в гірському  селі Чорноголова, що на Березнянщині. Тут закінчив 8 класів, вчився на відмінно, вигідно виділявся серед учнів своєю не по літах ерудицією. Згодом закінчив Свалявський політехнічний технікум і поїхав на роботу на Рівненщину. Спочатку працював старшим майстром на Володимирецькому крохмало – патоковому комбінаті, а потім і головним інженером на Клеванівському харчокомбінаті.

Навесні 1974 року повернувся у рідне Закарпаття. Запро-сили на посаду директора консервного  заводу колгоспу ім. Горького. Відразу  зумів проявити свої організаторські  здібнос-ті. От тоді ми й познайомилися, не раз писала, як молодий керівник удосконалював технологію, розширював асортимент плодоконсервної продукції.

Правду  кажуть у народі: ніхто не знає, що його чекає. У 1980 році Іван Іванович став заступником голови колгоспу ім. Горького, одночасно очолив партком господарства. Хто що б не казав про ті нині вже далекі партійні часи, але ніхто не заперечить, що тоді вміли підбирати кадри. Тямущого, енергійного Баранчика  не могли не помітити. У 1983 році він закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, здобув спеціальність агронома.

Скільки писано-переписано в нашій газеті про цього високо-класного спеціаліста, про керівника, який найбільше у  світі шанував простого селянина-годувальника! Його можна було застати і в  саду, і в полі. Яблуневий сад був гордістю колгоспу. Мало господарство свій холодильник, де  зберігалися яблука.

Гордився  Іван Іванович тими, з ким працював. Завжди тепло відгукувався про Павла  Огразанського, Поліну Галамбу, Марію  Куртанич. Прізвища тих садоводів  і городників були відомі на всю область.

Любов до землі Івану Івановичу прищепили його батьки Іван Андрійович та Марія Юріївна, за що вдячний їм і понині. Це вони навчили його поважати людей, по-синівськи тепло ставитися до старших, ніколи не ганьбити честі роду. Цю науку проніс через все своє життя. Вочевидь, за це так любили його сторожничани, які в 1993 році одноголосно обрали головою колгоспу. Нелегка це була ноша. Господарство було передовим в області і треба було не тільки не допустити зниження темпів виробництва сільгосппродукції, а й думати про майбутнє. У Сторожницю їхали за досвідом з усієї області, тут влаштовували виставки техніки закордонних фірм. На базі колгоспу ім. Горького проводили обласні семінари.

Дбав  голова не тільки про хліб і до хліба, а й плекав таланти, дбав про розвиток культури. Це на час його керування господарством припадає найбільший розквіт чоловічого ансамблю «Бетяри» та місцевої футбольної команди.

У 1998 році Іван Баранчик став народним депутатом  України. Мандат народного довір’я зобов’язував і Іван Іванович з притаманним йому почуттям високої відповідальності занурився у нові обов’язки. За селян стояв горою. Не залишив поза увагою жодне звернення. Не раз із трибуни парламенту відстоював інтереси села. Часто приїжджав додому, проводив при-йоми.

У той  час введення суворого візового режиму Чехією і Словаччиною боляче вдарило  по закарпатцях. Саме Іван Іванович особисто неодноразово звертався до керівництва  Міністерства закордонних справ  України, до урядів сусідніх держав з  проханням відмінити чи бодай пом’якшити візовий режим для закарпатців. Це Іван Баранчик ініціював у листопаді 2000 року проведення в Ужгороді виїзного засідання Комітету Верховної Ради у закордонних справах, членом якого він був. Багато чого у цьому напрямку вдалося зробити. За його сприяння також у Великому Березному була від-крита перша в Україні клініка сімейної медицини. Закарпатці пам’ятають чимало випадків допомоги цього колишнього народного депутата.

Про те, як Іван Іванович всім серцем любить  село, турбується його долею, свідчить і його активна діяльність у Селянській партії України, зокрема, у Закарпатській обласній організації.

Нині  деякі високі політики ганьбляться  свого селянського походження. Це, на щастя, не характерно для  Баранчика. І батьки можуть гордитися: виховали гідного сина, який через все життя проніс їхню мудру науку. Де б не пролягали життєві дороги нашого земляка, зізнається, завжди з собою брав мамин вишитий рушник. Він, як оберіг, захищав його від напасті. Де б не був, згадував неньку, всім серцем линув до батьківського порогу. Ночами снилася стрімка Лютянка, засніжені вершини Явірника з його дитинства, сторожницькі  квітучі яблуневі сади. Радий, що завдяки фермеру Василю Мелешу ті сади нині дістали друге прекрасне народження і Сторожниця, яка давно стала для Баранчиків рідною, знову славиться садоводством.

…Високий  професіоналізм, неабиякі організаторські  здіб-ності стали в пригоді  Івану Івановичу і на новій  посаді – генерального консула України  у Бресті.

Івану Івановичу 1 лютого виповниться 60 красних літ. За плечима – прекрасна сім’я: кохана, вірна дружина Слава, син Анатолій з невісткою Наталією, улюблена онучка Сашенька. То ж, ми бажаєм щирим серцем долі золотої, ласки Бога й заступництва Діви Пресвятої. Хай здоров’я міцне буде, щастя-радості прибуде. Наснага і щедрість у серці хай квітнуть, поки ювілей не настане столітній. Многая і благая літ, Вам, шановний ювіляре!

Марія Підгорна, “Вісті Ужгородщини”