Євген Гребенюк: “Найбільше нас вразило те, що біціклі ніхто не крав”…
Євген Іванович — гість редакції закарпатської газети «Спорт тайм».
Наша довідка. Євген Іванович Гребенюк. Народився 6 січня 1931 року в селі Малижіно на Харківщині. МС СРСР. Один із кращих велогонщиків України кінця 50-х, початку 60-х років, тренерів в історії велоспорту Закарпаття. Підготував 12 майстрів спорту СРСР.
– Євгене Івановичу, Ви народилися в період страшного Голодомору. Як вдалося вижити у такий складний час. Хто допомагав Вашій сім’ї?
– Мені неприємно говорити про те. Чомусь найбільше кричать про Голодомор ті, хто його не пережив. Це був складний період, але у першу чергу все залежало від місцевої влади. Були села, де це лихо пережили спокійно, були села, де вимирало по півсела. Я знаю про це в основному тільки з розмов батьків, але я запам’ятав назавжди, що не треба свої помилки і підлість перекладати на інших.
– Що запам’яталося Вам із дитинства?
– Я народився в селі, але невдовзі батьки переїхали у передмістя Харкова. Батько працював вихователем дитячої колонії для безпритульних ім. Горького (до речі, там працював і видатний педагог Антон Макаренко). Так що мене виховували як і моїх одноліток, у строгості й справедливості. Ми багато працювали, бо це вважалося основним виховним моментом, хоча також і пустували, і гралися, як усі діти.
– Коли Вам виповнилося 10 років, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Що Вам запа-м’яталося з тих часів?
– Коли почалася війна, батько вивіз нас у село, де я народився і де жили мої бабуся і дідусь. Німці до нас майже не заїжджали. Я їх добре пам’ятаю коли вони йшли на схід. Такі доглянуті, самовпевнені. Їхали на возах, які тягли красиві вгодовані коні. Багато їх їхали на машинах і теж на нас не звертали уваги. Тоді вони легко, майже без втрат займали наші населені пункти. У нашій армії, тоді в 1941 році, панував повний хаос. Усі бігли на схід. Ні в кого не було ніякої інформації. Повсюди паніка. Із літаків скидали листівки, в яких писали, що радянська армія повністю знищена. Німецькі війська вже під Москвою. Не треба чинити опір. Треба здаватися. Тим, хто здасться, обіцяли золоті гори. Червоноармійці кидали зброю в колодязі. Багато з них здавалися. Зовсім іншою я побачив нашу армію через півтора-два роки. Це вже було добре організоване військове угруповання. Німці відступали. Основні бойові дії відбувалися на підступах до міст і залізничних вузлів. Коли лінія фронту пройшла, ми навіть не помітили.
– Євгене Івановичу, через війну Ви не знали, що таке радісне дитинство?
– Знаєте, ми всі діти війни, були в однакових умовах. Ми не знали, що є щось краще. Усі дуже швидко виросли. Сьогодні різниця у добробуті сімей дуже велика. Тому дехто зростає у злості на тих, хто має, можливо, все. Ми у воєнний час були в однакових умовах і ми росли добрими і чуйними до чужого болю. Хоч я завжди відчуваю, що ми діти війни, можливо, не догралися тоді.
– Коли закінчилася війна, Вам було вже 14 років. А коли розпочали займатися спортом?
– Це було трохи пізніше. Спочатку я з товаришами поступив у ФЗО (фабрично-заводское обучение). Це було в 1947. Мені виповнилося 16 років. Роки були голодні. А там годували й одягали. Крім вивчення спеціальності, я мріяв навчитися грати на баяні. Записався до музичної школи, де навчався майже три роки. Я отримав спеціальність електрослюсаря IV розряду, почав працювати на заводі. Робочі руки тоді були на вагу золота. Коли мені вже було 20 років, купив собі велосипед «Україна». Він мені дуже подобався. Я зробив на ньому нікельовані крила, поставив дзеркало, стопи. Динамку (світло) встановив, щоб можна було їздити вечорами. Мій товариш працював у артілі «Шубмехпром» інструктором із спорту. Одного разу він запропонував мені виступити за них у велосипедній гонці. Я дав згоду. Приїхав на місце змагань на «упакованому велосипеді» і всі навколо дивилися на мене, як на дивака. Усі знімали з велосипеда все, що можна було зняти, а я прийшов при повному параді. Не дивлячись на глузування з боку велосипедистів, гонку на 25 км на дорожніх велосипедах я тоді виграв, виконавши відразу перший дорослий розряд. Я зрозумів, що цей вид спорту для мене. За перемогу мене нагородили байковим костюмом, і радості не було меж. Головним суддею змагань був тренер харківського міського товариства «Спартак», який відразу звернув на мене увагу. Він запропонував взяти участь у тренуваннях під його керівництвом. Не дивлячись на те, що я працював на заводі у дві зміни, я вирішив тренуватися у вільний від роботи час. Крім того, мені вже не було куди відступати. Усі мої друзі знали, що я тренуюся. Я був гордий і бачив, що багато хлопців мені заздрили. Кілька днів на тренуваннях я їздив на своєму велосипеді, а всі інші мали гоночні. На першому ж занятті ми поїхали по шосе Харків – Москва. Там є цілий ряд підйомів і спусків. На цих підйомах мені хотіли дати урок, відірватися від мене, але не тут то було. Я ніби причепився за колесо одного з кращих гонщиків і не відстав. Їхньому здивуванню не було меж. Тренер зрозумів, що зі мною треба працювати. Через кілька днів я отримав справжній гоночний велосипед, тож радів, мов дитина. Так у 20 років я розпочав займатися спортом.
Продовження.
Початок на 1 стор.
– Чи пам’ятаєте свої перші змагання вже на високому рівні?
– Отримавши гоночний велосипед, я так тренувався, що мене потрібно було стримувати. До речі, на першому моєму тренуванні з новим велосипедом зі мною трапилася смішна пригода. Я отримав прокол. Мені дали резервну трубку, але ніхто не пояснив, як змінити її на проколоту. Я довго мучився, хоч це робиться дуже швидко. Через два місяці тренувань мене включили у збірну міста Харкова для участі у чемпіонаті Укрради «Спартак». Наша команда завоювала друге командне місце і нас нагородили справжніми приладдям для гоління. За підсумками цих змагань мене було включено до збірної команди Укрради «Спартак», яка взяла участь у першості Центральної ради «Спартак». На цих змаганнях, на здивування всіх, у тому числі й мого тренера, я посів третє призове місце в індивідуальній гонці на 100 км. Ранньою весною наступного року мене викликали на збір у Гагри. Я там вперше тренувався із кращими велогонщиками країни.
– Євгене Івановичу, в першій своїй гонці Ви виконали І дорослий розряд. А коли Вам вдалося виконати норматив майстра спорту?
– Це відбулося на першості Центральної ради «Спартак» у 1953 році в місті Калініно. В індивідуальній гонці на 100 км я фінішував другим із часом 2.26,47 год. Цей результат був вище нормативу майстра спорту СРСР. А переміг тоді мій добрий знайомий, киянин Гонгальський. Тоді ж у 1953 році на чемпіонаті України я вперше зустрівся з сильним закарпатським гонщиком Йосипом Болдижаром, який входив до десятки сильніших велогонщиків України. Ми постійно брали участь у змаганнях, бо тоді проводили відкриті першості міст, тож їздили на всі турніри. Ми намотували кілометри по всій Україні з ранньої весни до пізньої осені. Періодично виїжджали на різні всесоюзні змагання.
– Як у Вашому житті з’явився Ужгород? Як Ви один із кращих велосипедистів України змінили місце проживання і опинилися в Закарпатті?
– Уперше в Ужгороді я побував у 1955 році. Тут проводилася першість Укрради «Спартак». Тоді я познайомився з головою облради «Спартак» Петром Івановичем Крайняницею. Я блискуче виступив на змаганнях, а за перемоги отримав три кубки. Це було підтвердженням класу. Після змагань був організований тренувальний збір. Мене глибоко вразило, що вздовж доріг росли плодові дерева: черешні, сливи, яблука, абрикоси (тоді це було тільки на Закарпатті). Зупиняйся, їж і ніхто тебе не сваритиме. Нашому здивуванні не було меж. Ще більшим здивуванням була тотальна велосипедизація населення краю. Тут усі їздили на біціклях, і що нас найбільше вразило, що їх ніхто не крав. Вони десятками стояли біля чайних, буфетів, магазинів. Тоді у далекому 1955 році саме плодові дерева і біціклі не виходили мені з голови. У 1959 році моя дружина Клавдія Іванівна закінчила навчання на медичному факультеті і отримала направлення на Закарпаття. Спочатку 3 місяці ми жили у Берегові, а потім дружину перевели в Ужгород. Таким чином, уже майже 52 роки я проживаю у цьому затишному місті, де колись не крали біціклі.
– Як Вас зустрів Ужгород?
– Тоді, у 1959 році, мені з Харкова дали рекомендацію до голови облради «Спартак». Мене прийняли на роботу у спорткомбінат «Спартак» на посаду гардеробника міського басейну з умовою, що я буду вести велосипедну секцію і виступати на всеукраїнських і всесоюзних змаганнях за Закарпатську область. На той час в Ужгороді з роботою було дуже важко – підприємства у місті тільки будувалися. Після індустріального Харкова екологічно чистий Ужгород просто вражав своєю чистотою. Моя зарплата складала 47 карбованців. Це не були великі гроші, але разом із зарплатою дружини ми вже могли багато що собі дозволити. Моя велосипедна секція розташовувалася на стадіоні «Спартак» у під трибунному приміщенні. Там у кімнаті були два велосипеди й ремонтні ключі. Саме з тих двох велосипедів я і розпочав свою роботу.
– Як склалася робота у подальшому?
– Ранньою весною 1960 року я вже мав десять справних велосипедів. Якось викликав мене до себе Петро Крайняниця і запропонував на відкритті чемпіонату СРСР із футболу провести змагання з велоспорту. Я запропонував гонку з вибуванням, що напрочуд заводить глядачів. Із цього приводу Петро Іванович викупив у Харкові мій велосипед, і я теж вирішив взяти участь у змаганнях. Гонку провели у перерві футбольного матчу. На старт, якщо я не помиляюсь, вийшло 11 або 12 гонщиків. Трибуни були повні під зав’язку. Диктор по стадіону оголосив прізвища учасників. Хоч назвали і Євгена Гребенюка як майстра спорту, але мене ніхто не знав, усі вболівали за Архія й Іваницького, які тоді були хорошими велогонщиками. Один за одним сходили із змагань учасники. Ось нас залишилося троє – Іваницький, Архій і я. Через коло припинив змагання Іваницький. За сто метрів до фінішу, я на віражі обійшов Архія і фінішував першим. Стадіон тепло вітав і мене, і свого земляка Івана Архія. Цю гонку я виграв за рахунок досвіду і вмілої тактичної боротьби. На футболі того дня було все керівництво обкому партії. Їм сподобалися змагання, і вже через кілька днів мене було переведено на роботу в облвно.
– Євгене Івановичу, а як склалася тренерська доля?
– На Закарпатті велосипедний спорт був у пошані. Цей вид культивували не тільки у «Спартаку», але й «Колосі», «Буревіснику», «Авангарді». Мені вдалося підготувати 12 майстрів спорту і більше сотні кандидатів та першорозрядників. Працювати було непросто. Не було спецмашин супроводу. Дороги були вузькими. Велосипедисти постійно піддавалися небезпеці. Та це не заважало готувати хороших спортсменів. Першим моїм майстром спорту став Василь Корн, який сьогодні проживає в Одесі. Потім була працьовита і наполеглива Марія Забруцька, на якій вже давно тримається ужгородський стадіон «Авангард». А далі пішло веселіше: Надія Щур, Володимир Жилкін, Марія Гомонай, Володимир Бутяско, Степан Кафланович, Микола Лелекач, Василь Щока… А от дванадцятим моїм вихованцем, який виконав норматив майстра спорту був Іван Риляк. Запам’ятався мені Іван Іванович великою працездатністю, наполегливістю. Він упевнено тримався в сідлі, тож його й зараз життя не викинуло з сідла. Іван Іванович знайшов себе у спорті – він начальник управління фізичного виховання і спорту МОН України у Закарпатській області, голова Закарпатського відділення НОК України, керівник найбільшого на Закарпатті спорткомплексу «Юність».
– Євгене Івановичу, дякуючи Богові, Ви й сьогодні в чудовій спортивній формі. Як Вам вдається її підтримувати?
– Я ніколи у своєму житті не зловживав спиртним, завжди був у русі. Навіть зараз, коли вже виповнилося 80, я майже кожен день на велосипеді їжджу на дачу (дача у Євгена Івановича біля Оріховецького озера). А туди і назад – 25-30 км. Я до 1966 року виступав на всеукраїнських змаганнях. Мені вже йшов 36 рік, а я продовжував крутити педалі. На першості Укрради «Спартак», яка проходила у Полтаві, приз за кращий результат серед велогонщиків, яким виповнилося 30 років і більше, було вручено мені, а приз за найкращий результат серед наймолодших учасників отримав мій учень Степан Кафланович. Я ціле життя на велосипеді. Принаймні більше 60 років. І сьогодні не уявляю себе без руху. Повірте, мені 80 років, але я вважаю,що це зовсім не багато.
– Євгене Івановичу, Ви багато розповідали про всеукраїнські змагання, але не згадали всесоюзні. А які успіхи у Вас були там?
– Я багато разів виступав на таких змаганнях. На чемпіонатах СРСР неодноразово входив до десятки найсильніших, приймав участь у багатоденках у Тулі, Самарканді, Ташкенті, Душанбе, Сочі, Сімферополі, Тбілісі і багатьох інших міст країни. Тоді на слуху були Капітонов (пізніше багато років очолював збірну СРСР із велоспорту), Черенович (теж тренер збірної СРСР), Вершинін, Чижиков, Кривцов, Бояджан, Столяров, наш Чаплигін (із Мукачева). Це був цвіт радянського велоспорту, але, бувало, що залишав їх позаду. У нас тому було так багато видатних майстрів велосипеду, бо була дуже сильна школа. Ми мали велику плеяду сильних тренерів. До речі, це стосується і закарпатської школи велосипедного спорту.
– Яка доля цього виду спорту вже у період Незалежності?
– На жаль, Україна втратила свої позиції на міжнародному рівні. Ми не претендуємо на медалі світових і європейських чемпіонатів, не кажучи про медалі Олімпіад. Із 1991 року розпочалися проблеми з інвентарем. Кошти не виділялися. Велосипедистів на пальцях їздити не навчиш. Кращі тренери їхали за кордон. Нас просто змусили залишити цю роботу. Я чесна людина і не міг обманювати своїх вихованців. У 1994 році мені просто нічого не залишилося робити у секції. На запрошення Кафлановича я пішов у профтехосвіту, де пропрацював ще майже 4 роки, але зрозумів, що треба йти. Мені було важко дивитися на ті речі, які відбувалися в освіті. Життєвий досвід став непотрібний нікому, моральні цінності нівелювалися, людські відносини перестали цінуватися. Було важко займатися вихованням нового покоління. Ми розмовляли на різних мовах. Такого не було навіть після війни.
На сьогоднішній день на Закарпатті працює відділення ДЮСШ у «Колосі». Поки є Леонід Костик, доти буде цей вид спорту, хоча, повірте мені, умов для роботи нема ніяких. Дуже шкода, що пропадає закарпатська школа велосипедного спорту. Вона була одна із найкращих у СРСР. У 20-х роках минулого століття в Ужгороді працювала велосипедна секція. Уже тоді прізвища Бейли Ковальчика, Степана Греня, Василя Вишневського, Міголя Штурца, Кароля Тарці, Маргарети Кісель, Ірини Бельчгазі були добре відомі в Словаччині. У післявоєнний час цей вид спорту на Закарпатті був дуже популярним. Першим майстром спорту в 1953 році став Йосип Болдижар, про якого я згадував раніше і з яким змагався на багатьох багатоденках. Сьогодні це важко собі уявити, але з 1953 по 1989 роки (за 36 років) на Закарпатті було підготовлено понад 70 майстрів спорту. Це щорічно по 9 майстрів спорту. А який був рейтинг у Закарпаття?! На всесоюзному рівні добре були відомі прізвища братів Г. та Й.Фехтелів, Г.Мезева, Е.Сюч, М.Росул (Маргентал) – перша серед жінок, майстер спорту, Й.Болдижар, А.Ковач, В.Болдижар, М. і Т.Жменяки, С.Кофланович, С.Газуда, Г.Чаплигін, М.Забруцька, М.Головей, С.Вайда, М.Вайда, М.Щур, В.Бутико, І.Риляк, А.Яцина, Л.Костик і багато-багато інших. Окремо треба згадати багаторазового чемпіона СРСР серед юнаків та дорослих, учасника трьох Олімпіад Володимира Думу. У ті роки у нас була масовість, із якої виростали чудові велогонщики. А кого ми підготували за останні 20 років? Я міг ще працювати, але пішов, бо бачив, що моя робота нікому не потрібна.
– Євгене Івановичу, ми багато говорили про спорт і жодним словом не згадали про членів Вашої сім’ї. Як вони підтримували Вас у нелегкій роботі? Чим займаються сьогодні і чи пішов хтось Вашею стезею?
– Син Валерій займався велоспортом, виконав норматив кандидата в майстри спорту, подавав надії, але лікарі виявили у нього порок серця, і з велоспортом прийшлося розпрощатися. Він закінчив економічний факультет УжНУ і сьогодні працює в одному з банків Ужгорода. Донька Світлана активним спортом не займалася. Я і мама, вона закінчила медичний факультет УжНУ, працює лікарем. Ну, і берегинею домашнього вогнища, оплотом сім’ї є моя чарівна половина Клавдія Іванівна. Вона була чудовим лікарем, її поважали як колеги по роботі, так і пацієнти. Ми разом уже більше п’ятдесяти років. За цей час навчилися поважати одне одного, йшли на поступки. Ось чому наш тандем ніколи не давав тріщин. Моя сім’я – це найдорожче, що у мене є. Я вмію це цінувати.
– Що б Ви порекомендували спортсменам-початківцям?
– Займатися тим видом спорту, який до душі. Намагатися знайти себе в спорті, реалізуватися в житті через спорт. Навчитися терпінню. Завжди пам’ятати, що тренер, як батько, вчить тільки добра. Дисциплінованість та віра у тренера обов’язково принесе результат. У житті, як і в спорті, без роботи нічого досягти неможливо.
– Життєве кредо Євгена Гребенюка.
– У першу чергу – порядність. Не нашкодь, якщо не можеш допомогти. Через працю досягається результат. Так вчили мене батьки, так вчив я своїх дітей та учнів. Хай я буду старомодним, але це мої життєві принципи і їх змінювати не збираюся.
Позаду 80 прожитих років. Життя Євген Іванович Гребенюк проживає гідно. Він зумів реалізувати себе на землі як людина. Багато його учнів стали порядними людьми. Вітати вчителя з ювілеєм прийшли більшість його вихованців. Не забули про ювіляра і в Києві та області.
Шановний Євгене Івановичу, газета «Спорт-тайм» дякує Вам за таку змістовну розмову і разом із Вашими вихованцями та великою групою любителів спорту Закарпаття бажає міцного здоров’я, довгих років життя, а набутий досвід хай буде затребуваний у підготовці майбутніх чемпіонів.
Розмову вів Степан СЕЛМЕНСЬКИЙ, “Спорт-тайм”
