Олег Супруненко: “Ні за одну статтю, що написав, мені не соромно…”
Наш гість — відомий на Закарпатті та за його межами публіцист. Хоча й за фахом він не журналіст, але добре володіє словом, опанував тонкощі цієї складної і захоплюючої водночас професії. Статті нашого земляка, – а друкується він у “Новинах Закарпаття”, в “Дзеркалі тижня”, “з’являється” періодично в Інтернеті, – є проблемними, змістовними, актуальними.
Пропонуємо інтерв’ю з паном Олегом, яке підготувала учениця 7-А класу Берегівської гімназії Тімея Сегеді, наш позаштатний кореспондент.
– Чи проявлялись Ваші нахили до журналістики в дитячі роки?
– Я був редактором математичної “класної” стінгазети в школі №2, яку закінчив у 1992 р. До творчості, очевидно, був нахил: я вмів твори писати, товаришам у цьому допомагав. У школі за любов до слова мене хвалили…
– Але, наскільки мені відомо, Ви не пішли цією дорогою…
– Так, я “пішов” на економічний факультет в УжНУ, тоді журналістики ще навіть у проектах не було. У твоєму віці я не мріяв, що колись писатиму статті.
– Такий вибір подобався батькам?
– Власне, мама, яка за фахом економіст, і підказала вибір. Тоді у мене якось не було такої впевненості в собі, не знав, куди я хочу, і, власне, прислухався до маминої поради Туди, порівняно з іншими факультетами, приміром, гуманітарними, було в той час відносно легко вступити.
– Ваші батьки прагнули розвинути свою дитину гуманітарно?
– Розвивали, привчивши читати з дитячих літ… Я досить рано навчився читати, найбільше любив класичну літературу, іноземну, російську. Зазвичай читав більше, ніж мої перевесники. Це якраз тоді, після перебудови, спостерігався вибух літератури, з’явилось багато творів, які радянським людям були недоступні, наприклад, Солженіцина, Булгакова, Джорджа Оруела. Були ще так звані “товсті журнали”, найперше “Новый мир”. Вони ще виходять, в одній з ужгородських бібліотек я до сьогодні їх беру. У найкращі часи вони мали тираж 2 мільйони, а зараз 30-40 тисяч, тобто тоді люди їх читали з цікавості. І кожен номер – сенсація, а ще виходили нові видання. Мені тоді було років 15-16. Скажімо, зараз я читаю набагато менше.
– Часу не вистачає?
– І часу немає, та й Інтернет “затягує”. Отож читаю набагато менше. Тоді, напевно, не було альтернативи, і замість того, щоби просидіти 5 годин в “неті”, можна книжку прочитати. Це було набагато корисніше.
– Самі багато фантазували?
– Особливого такого я нічого не писав, хоча було кілька задумок. Одна з них навіть реалізувалась іншими людьми. У мене була ідея написати щось на зразок російського Шерлока Холмса. Але випередив і втілив ідею Акунін, ставши завдяки цьому популярним письменником, хоча про мій задум навряд чи колись чув щось. Але поза шкільною програмою я не писав нічого.
– Чим займалися після закінчення вузу?
– Хотілося написати щось про сталий розвиток, який висвітлював у дипломній роботі. Тоді щойно з’явилася концепція про економічний розвиток, який не заважає екологічному, не руйнує природу. Потім свої міркування захотів викласти на сторінках газети “Срібна земля”, де у 1997 р. й була опублікована з цього приводу стаття. І тоді мені сподобалось публікуватися… Тішився, коли знайомі на вулиці зупиняли і казали: “Я читав твою статтю, мені було цікаво”. Гонорари не платили, та все ж я став більш-менш регулярно друкуватися в обласній періодиці.
– Важко було переорієнтуватися з економіки на журналістику?
– Ні, не важко, адже цією сферою я не дуже й захоплювався, ніколи економістом не працював, хоча не шкодую, що знаю багато фахових понять. Скажімо, можу аргументовано писати про дотичні до економіки сфери. За моїми спостереженнями, люди, які закінчили “не журналістику”, нерідко пишуть набагато краще, тим паче, якщо в них є базова освіта та схильність до аналітики…
– У вас був наставник, який у творчому плані допомагав робити перші кроки?
– Як такого, наставника у мене не було. Але я можу дякувати редактору газети “РІО” Петру Гойсу, який допоміг тим, що брав мої статті, а вони були досить-таки нетиповими для цієї новинки, і друкував їх. А ще давав поради, зокрема, щоб я “спустився з небес на землю”, бо перші мої дописи були дуже абстраговані від закарпатських реалій. Єдиний недолік співпраці з “РІО” – мізерна оплата. Спочатку це все було як хобі, адже паралельно я працював і в інших сферах. Однак поступово журналістика стала для мене спочатку частковим, а потім уже повноцінним заробітком. Тоді й перестав співпрацювати з цим виданням.
– З якою газетою співпрацювали найбільш плідно?
– Це, мабуть, зі “Старим замком”. Тепер я у “Новинах Закарпаття” як позаштатний кореспондент. Словом, у редакції не сиджу, але контактую з редактором, пропонуючи цікаві сюжети.
– Отже, як знаходите нові теми?
– Зізнаюся: тепер теми уже самі мене знаходять. Нещодавно, приміром, один ужгородський лікар попросив написати про актуальну проблему йод-дефіциту в Закарпатті. Крім того, у мене своя тематика – екологічна, а останніми роками мене захопила архітектура Закарпаття. З цих питань я склав собі приблизний “план дій” на кілька років.
– Наскільки Ваші уявлення про журналістику відповідали дійсності?
– Власне, десь так я собі й уявляв її. У мене не було якогось романтизму, бо прийшов у цю сферу не з дитинства, а у відносно зрілому віці, вже розуміючи, що й до чого. Демократії ще не було, процвітав “кучмізм”, і я пішов в опозиційні видання. Хоча мені не завжди подобалося, коли вони міняли свою “думку”. Я її ніколи не міняв: якщо не подобалось – просто не писав. Тож за жодну статтю, яку б “не підняли” з архіву, мені не соромно. Хоча деколи я був дурний, писав даремно. Про Ратушняка якось написав, вірячи, що він дійсно молодець, а потім виявилось, що не такий він уже й хороший (сміється). Мій “труд” навіть не був оплачений…
– Коли пишете, яким правилом керуєтеся?
– Я нещодавно вичитав одне дуже хороше, універсальне правило: “Пиши правду, тільки правду, і ніколи всю правду”. Власне, я ніколи не брехав, над людиною не іронізував, аби її не образити “на все життя”, але траплялося, що міг щось і не договорити, тобто приїхати, побачити, записати, але не опублікувати.
– Що скажете про майбутнє журналістики?
– Журналістика надто міняється з появою Інтернету. Тож мені здається, що вона в тому вигляді, в якому існує зараз, може щезнути. Я звернув увагу на так звані “живі журнали”, де пишуть не професіонали, але деколи набагато краще, ніж журналісти на “зарплаті”, до того ж фактично на всі можливі теми. Тож вони і складають потужну конкуренцію професійним мас-медійникам. Навіть помітив на собі, що коли захожу в Інтернет, то спершу продивляюся кілька “живих журналів”, а вже потім – сайти “Української правди” чи “Закарпаття онлайн”.
– Що вважаєте для себе найбільшою невдачею?
– Ніколи не шкодував, що написав даремно. Жаль, що вже нема видань, з якими співпрацював… До кризи я дописував десь у 5 часописів, із яких кілька вже не існує. Зокрема, надсилав статті в досить цікаву, альтернативну львівську газету “Пост-пост”, яка прагнула стати всеукраїнською. Але змінила концепцію, і редактор Юрій Винничук мені прямо сказав: “Нема грошей, і ми твої статті більше брати не будемо, бо не зможемо платити”. Він фактично і став сам писати всю “газету”. Прикро, адже там можна було писати про нетипові для закарпатської журналістики речі, висловлювати власні погляди тощо. Інша невдача, власне, з Ю. Клованичем, адже той проект “Старого замку” як найкращої газети, який мріялося зробити, не вдався. Змінилася редакційна політика, видання стало звичайною партійною газетою. Це в мене, скажімо, невдачі творчі.
– Що ще з журналістики запам’ятали на все життя?
– Сподобалось, як легко, абсолютно без підготовки мене почала друкувати газета “Дзеркало тижня”, куди опісля дописував кілька років. Хоча вона мене дещо розчарувала, коли зсередини, наприклад, побачив механізми оплати. Я думав, що це газета № 1 в Україні, яка безкомпромісна, абсолютно чесна, а згодом зрозумів, що це не зовсім так. Складалося навіть враження, що в неї немає конкурентів, але не все там так ідеально, як може здатися…
– Якою бачите журналістику сьогодні? Наскільки вона об’єктивна?
– Об’єктивної журналістики як такої, мені здається, у нас немає, бо відсутній ресурс, який подав би факт просто як інформацію, тобто за ним завжди є хтось, існує “лінія партії” – це або якийсь опозиційний політик, або провладний, або ще хтось. Назвати газету, яка б нікому не належала та існувала б завдяки своєму накладу і рекламі, тяжко, хіба що “жовте” якесь видання. Хоча, з іншого боку, я б не сказав, що в Україні немає свободи слова… Якщо ти хочеш передати якусь інформацію, але, скажімо, одна газета не візьме, бо пов’язана з деякими політиками, то можеш запропонувати іншому виданню. У цьому розумінні проблем немає і не було: навіть при Кучмі існувала опозиційна журналістика, деколи більш потужна, ніж сьогодні, яка жорстко писала проти влади… І проблема полягає не в тому, що нема що писати, а в тому, що здебільшого немає реакції – ні від громадян, ні від влади: мовляв, ти собі пиши, а ми читатимемо, і подивимося, що з того вийде. А журналісту, котрий постійно б’ється головою об лід, швидко набридне це робити, адже він через себе пропускає якусь проблему, виносить у світ – а вона не вирішується. Та ще плюс у нас і суспільство якесь цікаве: вважають, що журналіст має і завершити справу, тобто його роль не просто передати інформацію, але й вирішити ту чи іншу проблему… Хоча, насправді, це зовсім не його завдання.
– Наскільки відрізняються поняття “просто писати” і “писати газетні статті”?
– Дуже… Коли “пишеш до газети”, то уявляєш собі читача. Цьому мене вже згадуваний Петро Гойс і вчив: “Уяви, що ти пишеш не для себе, а для людей, серед яких є не такі високоінтелектуальні, як ти, тому пиши їхньою мовою, спустись до їхнього рівня і викладай думки так, щоби їм було цікаво”. Звісно, є люди, наприклад, Ірена Карпа, які пишуть, що хочуть, але чи багато людей бажають це читати?
– Потяг до журналістики людина відчуває?
– Напевно, так. Є ж особи, яким завжди щось хочеться розповісти іншим. Ми в дитячі роки робили якісь підпільні газети, карикатури на когось намалювали і вивішували в школі. Тобто, потяг до журналістики таки існує…
– Як його виявити?
– Сьогодні це вже набагато простіше, адже “у неті” можеш завести якийсь блог. Якщо ти з дитинства його ведеш і намагаєшся щось розповідати, звітуватись кожен день про події, значить, у тебе є певний нахил до творчості.
– Чи важлива для журналіста комунікабельність?
– Добути інформацію без комунікабельності – аж ніяк. Хіба що десь щось тишком-нишком зніматимеш прихованою камерою, але й тоді треба хоча б із охоронцем поспілкуватися, щоб пройти на якусь “закриту” від чужих очей територію. У будь-якому разі без спілкування не обійтись… Хоча, приміром, аналітика, якою я теж займався тривалий час, передбачає писати без… спілкування з людьми. А є ще такий жанр, як публіцистика, коли людина викладає свої погляди, своє бачення тієї чи іншої проблеми. І мені вона дуже подобається…
– Сьогодні є публіцистика?
– Є, але в Україні вона слабка, у Росії кращі публіцисти. Зараз мені важко бодай навіть одного згадати…
– Тобто українська журналістика орієнтована на інформування?
– Ні, це різні речі, вони одне з одним навіть не конкурують, це просто різні типи подачі інформації. Публіцистика – це щось ближче до письменництва. Як правило, публіцист уже існуючу інформацію подає по-своєму.
– Журналіст чимось відрізняється від простої людини?
– Журналістика – це стиль життя. Газетяреві в певній мірі легше, бо він має доступ туди, куди простій людині не добратися. З кореспондентським посвідченням тебе, по суті, мали би пустити у святая святих, куди навіть “не положено”. Мас-медійник значно інформованіший, знає набагато більше, ніж звичайний громадянин. Можливо, навіть і страшніших речей. Деякі з них спілкуються з акторами, політиками і знають, хто вони насправді, які в телевізорі і в реальності.
– Чи є негативне ставлення до журналіста?
– У деяких людей є, хоча я з таким явищем не стикався. Дехто вважає, що журналіст – це така людина, яка обов’язково спотворить факти. Буває, виймеш фотоапарат і одразу починається: “А що ти тут робиш? Навіщо ти це фотографуєш?” Навіть якщо просто якийсь будинок фотографуєш, то вже виникає підозра…. Тобто, в людей є недовіра, яка в певній мірі обґрунтована, тому що кореспондент може “не те” написати. Я чув про випадки, коли людина дала інтерв’ю, автор же, не узгодивши, написав зовсім інше.
– Які особливості характеру повинен мати журналіст?
– Найперше він повинен бути психологом, вміти розговорити людину так, щоб вона розказала і те, що не варто було б оповідати. Якось я робив інтерв’ю з київським винахідником: просто підійшов до нього і запитав, чи не хоче, мовляв, розказати щось цікаве? Він погодився, запропонувавши інформацію, фактаж, які мені залишалося тільки обробити. Веду до того, що з нього не довелося “витягувати” інформацію. Декому подобається “бути” в газеті…
– На вашу думку, для чого це їм?
– А для чого “лізуть у телевізор”, погоджуються на всякі дурні експерименти? Людина хоче, щоб про неї знали… А коли побачать у телевізорі чи прочитають у газеті – починають про неї говорити. З цього потім може бути навіть матеріальний зиск. Є різні варіанти, для чого ці всі конкурси, де танцюють, співають… Сьогодні співаєш на майдані задаром, а завтра ти – суперзірка і стаєш Козловським.
– Чи часто журналістів підкупляють сьогодні?
– Таке явище, коли пропонують гроші, є. Хоча мені, наприклад, не пропонували. Мабуть, не тому, що я аж занадто чесний, а тому, що мій стиль не передбачає цього.
– Наскільки важливі власні погляди для журналіста?
– Питання спірне. Побутує і така думка, що журналіст не повинен мати власних поглядів, а бути абсолютно нейтральним, подавати інформацію такою, яка вона є в натурі. Я ж дотримуюся іншого, бо не приховую власного ставлення. Гадаю, без цього навряд чи зробиш хороший матеріал. Якщо ж у тебе “на щось” є своє бачення, то інформацію передаєш більш емоційно, вона вийде читабельнішою. Однак не буде об’єктивності – і це мінус. Натомість ображена сторона також має право висловити свою точку зору. Я вважаю, що це краще, ніж старатись бути абсолютно нейтральним.
– Чи потрібна журналісту впертість?
– Так, звичайно…
– А непосидючим він має бути?
– Однозначно, незважаючи на те, що будь-яку нформацію можна знайти в Інтернеті.
– Що порадите молодим журналістам?
–Перш за все, треба розвивати ерудицію, читати класику і сучасну літературу, не вважати себе надто розумним, не думати, що ти геній і вже все на світі знаєш. Наприклад, радянська генерація хоч і була “забита”, “зашорена”, бо тоді впливала партійна цензура, але відзначалася ерудованістю, освіченістю, всі щось читали. А тепер молодь нічого не знає про світ, про історію. Як тоді писати?
– Чи є сьогодні в журналістів перспектива?
– Мене дивує така кількість журналістів, яка формується в тому ж Закарпатті. Якщо кожен рік журналістське відділення філфаку буде випускати 30 дипломованих фахівців, то постає питання: де вони влаштуються на роботу? Звичайно, працювати можуть у прес-службі, в рекламній сфері, в піар-агентствах. Тож певна перспектива є, тому що ХХІ століття – інформаційне, і є попит на новини, вісті. Якщо ти вмієш їх добувати або подавати – ціни тобі не буде. Однак у журналістиці нічого наперед не прописано: підеш, приміром, у редакцію, а тебе через рік звільнили, бо газета раптом закрилася. Наша професія нестабільна – особливо зараз. А в радянські часи це була така ж чиновницька професія, як і всі решта…
Тімея Сегеді, міська газета “Берегово”
