Українські мігранти закордоном стають свідомими українцями або деградують
Проста відповідь. Показ фільму під такою назвою відбувся 5-го січня 2009 року в Берліні. Організали її активісти Ukraine KompetenzZentrum. На зустріч прийшли як українці-берлінці, так і українські гості столиці. Небайдужою до теми виявились і німці.
З коротким вступом до фільму виступив Борис Чукулай. Фільм було зроблено в 2003 році. Актуальність піднятої в фільмі теми заробітчанства не втрачена і сьогодні.
Автор фільму розповів про «кухню» створення фільму. Разом з режисером Миколою Гейком вони назнімали стільки матеріалу про заробітчан, що вистачить на багатогодинний серіал. А якщо весь використати і зробити соуп-оперну версію для жінок-заробітчанок в стилі вечірніх показів про драматичну долю вимушених повій, прибиральниць чи чоловіків-найманців до європейського «пана», то успіх фільму гарантовано.
Проблема заробітчан є настільки глобальною для Європи, що нехтувати нею вже просто неможливо.
Борис Чукулай розповів про існування двох версій фільму. Перша версія «Невидимі люди» є публіцистикою на тему заробітчанства, другий – з кадрами подій 2004 року.
Тривалість фільму – 55 хвилин.
По закінченню перегляду зразу полетіли запитання автору фільму.
Поскільки диктофон авторка статті не мала, тому передаю зміст дискусії власними словами і з власними коментарями.
Як шукали українців по Європі для зйомок фільму?
Багато контактів надали українські активісти з різних організацій. Інших мігрантів контактували просто на вулиці.
Коментар авторки:
З перегляду фільму можна було бачити, як українці в Португалії, Іспанії чи Італії ходять вулицями майже в такій самій густоті як і в Берліні турки по Кройзбергу. У берлінця-українця такі кадри з фільму викликать хіба що завидки. Тут якщо і зустрінеш словянське обличчя на вулиці, то воно скоріще всього буде російськомовним, і навіть якщо за ним стоїть українець.
Глядачі підмітили, що російсько- і україномовні українці закордоном відрізняються в своєму бачені проблем.
Коментар авторки:
Українець, коли виїхав за межі впливу зони російськомовного оточення, починає себе відчувати українцем. Вирізняється його мова. Тотожність відповідно посилюється. Якщо поруч ще є бодай кілька українимовних земляків, то вони вже є сильною субодиницею для підтримки такої тотожності. І навіть, якщо українець – східняк і говорить російською, всеодно їх споріднює спільна соціалізація. Вони об’ єднуються в різного напрямку групи, підтримують одні одних. Інші вихідці з України, погано сформованих свідомо, зразу ж підмітаються російською діаспорою. І навіть коли вони там не зовсім вітані, таких українців це мало обходить. Головне, щоб добре платили за роботу в російських громадських організаціях чи фірмах. В Берліні таким Бермудським трикутником, що поглинає українців є Російський дім, під яким приютилися десятки російських обєднань. Великий процент українців і інших структурах росіян. Welt Mir; Radio MultiKulti, Mitra, видавництво Werner Media з його газетами “Берлінская газета” і “Європа-експресс”, газета “Русский Берлін”, де українці працюють журналістами, педагогами, бухгалтерами тощо. Продають українці свої таланти і німецькому суспільству. В той час, як українці в Німеччині не мають жодного гідного видання, школи чи дитсадка, вивченні в Україні митці слова працюють для Deutche Welle, BBC чи RBB. І хоч платять там не аби вже як добре, там експлуатувати себе українцям себе мабуть звичніше, ніж стати ініціаторами власних проектів.
Проте так чи інакше, українець є таким самим гвинтиком в глобалізаційних процесах, в капіталістичних відносинах, як і інший національний представник. Німець, що немає праці, так само збирає валізи і їде на заробітки в Скандінавські країни чи Америку. Економічні чинники не визнають національних аспектів. Якби німецький уряд не силився створити кращі умови праці для німців, все одно велика доля громадян Німеччини від’їжджає закордон на заробітки. Звичайно, не в такій левовій частці, як українці, але це не применшує існування проблеми заробітчанства європейців. Зайва акцентація на національному аспекті цієї проблеми тільки відтягує її вирішення.
Наступним коментарем було, чи допоможе вступ України до Європейського Союзу у вирішенні проблеми міграції. На думку німців, що спостерігали вступ Польщі до ЄС, проблема не вирішилась, а тільки полегшились транспортні аспекти міграції (відсутність візових повинностей). На думку Бориса Чукулая, Європейський Союз як і НАТО сприяв би проведенню певних реформ. Останні в свою чергу могли б підняти ті соціальні стандарти, яких бракує для того, щоб люди не шукали кращого закордоном.
Тема вступу до НАТО викликала неабияку дискусію серед українців в аудиторії. За чи проти вступу українці? Як використовують цей аспект європейські політики? До спільного знаменники учасники дискусії так і не прийшли.
Коментар авторки:
Мені хотілося запитати тільки одне: з якого часу це політики цікавляться думкою простого населення в Україні. Їх не питали, коли підписували Шангенські угоди? Чи хотіли б вони цього? Їх також не питають, коли відкручують газові вентилі. То чи варто спекулювати на сфабрикованій темі бажання-небажання українцями посилати своїх дітей до армій півно-атлантичного альянсу. Свого часу студенти голодували за вимогу відмінити службу українських солдатів в советській армії з наданням можливості проходити її в тільки в Україні. Зараз перекреслуємо те, що так важко добувалося.
В Альянсі чи без, в Союзі чи без, з Росією чи без, це не змінить об’єктивних законів розвитку капіталістичниї відносин. Капітал, яким би ненависним це слово нам не було з часів “ленінсько-марксистських”, диктує свої правила. Він завжди шукає прибуток. Для цього йому потрібна дешева робоча сила, мігранти, ринки збуту товарів і економічні важелі для керування ринками. “Соцільний маркт”, що так популяризують в Європі, може замаскувати існуючу проблему соціального безправ’я соціальними подачками. Людей привчили задовольнятись мінімумумом або самим стати рушіями капіталу. Теперішнє покоління українських мігрантів – це не просто витісненні з країни люди. Це неабиякий інтелектуальний потенціал. На відміну від українців, що будують в захваті капіталізм вдома, заробітчани мають можливість побачити всі негативні аспекти європейського ринку в практиці. Українець думає перехитрить сам себе і стане капіталістом чи мільйонером, бо заборонили комунізм. Насправді капіталізм перехитрить українця, використає його потенціал і забере його заробітки. Бо такі мудрі народилися вже давно і нажили такі багатства, що українцю тягатися “як жабі з хвостом”. І хоча є серед українців такі самі мільйонери старих і нових генерацій в діаспорі і в Україні. Та чи знаєте ви багатьох з них, хто поділився з бідним українцем своїми капіталами. Мільйони роблять мільйони. Дуже часто і діаспора стає площиною для бізнессу або так званого накопичення капілу. Як саме, про це треба зняти натступну серію серіалу “Невидимі люди”.
А наша дискусія завершилася теплим спілкуванням у вужчому колі. З’явилися нові контакти. Треба відмітити, що всі присутні на показі фільму “Проста відповідь” українці були новими обличчями для мене. Зі звичного складу діаспорян-українців, завсигдателів “вечорниць”, “штамтишів”, українських клубів там не було.
Коментар авторки:
То скільки ж тих діаспор є в Берліні? Очевидно, що в скільки, скільки і самих українців. Радує проте те, що шароварна діаспора має таки на противагу інтелектуальну, що переймається проблемами українців на європейському континенті. Якщо першій для повного щастя достатньо одягнути вишиванки, відтворити „голос із прекрасного дальоко”, то інші розвивають свію українську тотожність далі, на перехресті культур, мов, політичних дискуссій і позицій. Україна дбає про тих і інщих. Та хто дбає про неї?
Непроста відповідь.
“Слово і діло”