Закарпаття: Непарадне життя дітей-сиріт гірського краю

Напередодні новорічних свят багато спонсорів, меценатів та просто людей з добрими серцями, котрі небайдужі до сирітської долі, подарували вихованцям шкіл-інтернатів та дитячих будинків цінні та приємні юним серцям подарунки. Але в чиї руки потрапили подарунки для дітей опісля від’їзду гостів – залишається загадкою.

Чи насправді малеча в окремих дитячих та сирітських будинках мальовничого Закарпаття огорнута опікою, любов’ю та родинним теплом? Чи хороші умови життя, котрі показують опікуни навчально-виховних закладів, дітей-сиріт та малюків позбавлених батьківського піклування – це тільки ширма для очей людей? Адже, будь-які розмови вихованців інтернат-закладів із представниками ЗМІ здебільшого проходять під пильним оком вихователів. Яке ж насправді життя дітей-сиріт однієї із шкіл-інтернатів Ужгородського району? Про це вдалося почути безпосередньо від учнів цього навчального закладу.

«Хочу розповісти свою історію, яка сталася нещодавно. Декілька днів тому я заходжу в клас і бачу, що мій однокласник Роман (авт. – справжні імена вихованців школи-інтернату змінено) свариться з нашою вихователькою пані Світланою. Я запитую: «Романе, що з тобою?». А він мені каже у відповідь, що наша однокласниця Злата несповна розуму і набріхує на нього, ніби він цупить подаровані шкарпетки вихованців нашої школи-інтернату. А коли Роман почав дівчину обзивати та лаяти її, вихователька не витримала і пригрозила хлопцю: «Заспокойся, бо я на тебе напишу пояснювальну і ти поїдеш у Берегово», – розповідає Павло, вихованець школи-інтернату.

Але це ще не кінець. Як з’ясувалося з подальших слів Павла, окрім погроз, вихователька навчального закладу вдалася і до особистих національних образ. На слова Романа: «Я беру свої «манатки» і їду додому», «мама» відповіла: «Добре, забирай свої «манатки» і їдь куди хочеш. Я за тобою не буду бігати у циганський табор».

На подальші поставлені запитання діти відповідали з пересторогою, оглядаючись навколо, чи нема поблизу вихователів.

– Вам подобається ваша школа?

– Школа загалом хороша.

– Скільки разів на день ви харчуєтеся?

– 5 разів.

– Чи позбавляють вас сніданку, обіду або ж вечері, якщо ви провинилися?

– Позбавляють. Адже декотрі з наших дітей дуже вперті та вміють за себе постояти, якщо їх кривдять вихователі.

– А хто у такий спосіб вас карає?

– Найбільше нас карають наші вихователь «тато» Василь та «мам» Світлана. Наприклад, нам задали домашнє завдання. У нашому закладі немає самопідготовки. І коли потрібно виконати домашню роботу, дехто із вихованців школи-інтернату може піти на деякий час у інші класи телевізор дивитися. Тоді пан Василь приходить до «сачкістів» і каже: «Цигане, десь був? Будеш наказаний. Залишишся сьогодні без «ланчу» і без їжі». Коли ж «винуватці» йдуть їсти, то він хапає їх за руки та забирає від них їжу.

– Розкажіть, як карає вас «мама» Світлана?

– Вона дуже строга і хитра жінка. Коли минулого разу нам принесли подарунки, усі вихователі, окрім неї, роздали їх дітям. Вона ж собі їх у сумку понаскладала: наші вафлі, банани, мандарини, цукерки, печиво. Ми до неї підійшли і говоримо: «Ми для Вас не маленькі і не тупі діти, щоб Ви над нами знущалися, забирали наші подарунки та били нас». А вона відповідає: «Ідіть до «мами» Ані. Вона подарунки роздавала». Ми їй на те відповіли: «Ви з нас дурнів не робіть. «Мама» Аня не давала по половині бананів,мандаринів, цукерок. Вона все ціле роздавала, щоб усі ми отримали порівну».

– «Мама» Світлана вас б’є?

– Так.

– А чим вона вас б’є?

– Ключами нас б’є по голові.

– А куди дивиться адміністрація школи, коли вас б’ють?

– Вони виконують свою роботу. Вони зайняті. Наш директор завжди за вчителів і захищає їх, навіть якщо вони неправі. Він їм дозволяє забирати наші речі і бити нас.

– Відомо, що перед новорічними та різдвяними святами ви отримали в подарунок від гостей ікони, одяг, спальну білизну, тапці та різні засоби особистої гігієни. Чи отримали ви ці речі та чи користуєтеся ви ними зараз?

– Ікони нам не роздали. Ми запитували у пані Світлани: «А де святі образи, що нам подарували?» Вона на те відповіла: «Нема. Вкрали». А білизну ми дали на прання. Її нам ще не видали. Та й одяг подарований нам не роздали.

– Чи примушують вас працювати? Учителі забирають вас у села, щоб їм чи комусь із їхніх знайомих ви допомогли по господарству?

– Нас ніхто не примушує. Але ми самі ходимо працювати. Якщо добра робота, то за день нам дають 25 гривень. Якщо допоможемо покопати чи пополоти грядки, сміття винести, то можемо підзаробити 10-15 гривень. За ці гроші, якщо ми голодні, купуємо собі їжу в магазині.

Т. Горянка, О. Росул