Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… МИТТЄВІСТЬ ВІЧНОСТІ

[Total: 0    Average: 0/5]

Новий роман Мирослава Дочинця «Вічник» з’явився на світ холодної сніжної зими, незадовго до карантину в ужгородських школах – словом, у пору не надто веселу, коли особливо хочеться чогось яскравого, світлого, теплого. Книжка справді має потужний терапевтичний заряд – і не тільки тому що там дуже багато йдеться про здоровий спосіб життя і дається безліч конкретних порад з того приводу. Нашому хиткій перехідній добі дуже бракує позитивних героїв. У книзі же виведено саме такий образ-міф – мудрого нашого краянина, який прожив складне життя, наповнене бурхливими пригодами і випробуваннями, прожив у гармонії з Богом, природою і людьми. Якщо у попередньому романі «Лис у винограднику» автор вивів такого собі закарпатського Монте-Крісто, то тут вже маємо почасти нашого Робінзона Крузо, почасти житіє святого. Добра половина книжки – це поема про закарпатський ліс, де слабкий загнувся би, а сильний стає ще сильнішим. Ліс переливає свою силу у героя поступово, дуже повільно, буквально по краплі, бо ж живе той у хащі десь шість років, якщо не більше. Заховався після бою на Красному полі, а витягли його звідти вже радянські хлопці у погонах. Витягли і запроторили до таборів.

Але проведені в лісі роки актуалізували в ньому давно забутий досвід наших доісторичних предків, задіяли не використовувані сучасною людиною резерви нашого організму. Злиття з природою, зростання із нею перетворює Вічника на якийсь новий (майбутній?) підвид гомо сапієнса. Перед тим було сільське дитинство, спілкування з мудрим дідом, навчання у гімназії завдяки поміщику, мрії про університет, не надто щасливий роман, перший конфлікт із законом в особі місцевого жандарма, втеча до Румунії, служба у тамтешнього фармацевта, потім самостійне життя сільського газди, повернення додому, участь в епопеї Карпатської України, етап на розстріл до Верецького перевалу і втеча по дорозі. А відтак – роки зелені, снігу, заглиблення у себе, безперервної боротьби за виживання.

Далі – перехід від цього язичницького пантеїзму до християнства. Знахідка скиту і мощів померлого у ньому відлюдника, зустріч з монахами і спроба оборонити придорожній хрест від демонтажу войовничими атеїстами. Гулагівська епопея Вічника – своєрідна мандрівка у пекло, де, виявляється, теж життя. Вольтер казав, що після смерті у раю легше, але у пеклі більше цікавих людей. Так воно й виявилося. Зав’язані там знайомства врешті-решт забезпечують героєві ще більш захоплюючу одісею, ніж та, яку мав до таборів. І врешті-решт – повернення додому.

Письмо Дочинця – це плетиво з мікросюжетів. Кожний – на сторіночку-дві, зате він міцно зчіплюється зразу з кількома сусідніми. І всі ці реп’яхи чіпляються до читацької уваги і не відпускають. Головне же, що роман створює потужний образ позитивного героя. Тяжко навіть поставити з ним поряд когось іншого із закарпатської літератури. Чолов’яга вижив, пройшов крізь усі випробування, зберіг себе, прислужився багатьом іншим людям, побачив світу, розвинув інтерес до життя. Слідкувати за ним цікаво. Чи можна буде щось запозичити для себе? Не знаю. Герой дуже правильний, іконописний. Причому ця правильність доведена у нього до автоматизму, вона не натужна, а йде звідкись зсередини.

Тепер наші дітваки зможуть писати гарні твори не тільки за «Повістю про справжню людину» Б.Полєвого, а й на місцевому матеріалі. Вічника неможливо копіювати, його образ не дидактичний. Можна, звичайно, перебрати різні його рецепти, його валеологію (зараз ніби і предмет є такий у школах). Значно тяжче проникнутися його філософією, бо її можна тільки вистраждати, переживши таке саме життя. Вочевидь, книжка писалася не заради простого наслідування читачами головного героя. Автор хотів просто показати один з можливих проявів закарпатського характеру, типаж переможця, якого нам зараз так бракує.

Зрештою, наші предки, читаючи житія і патерики, рідко уподібнювалися їхнім персонажам, а все ж уперто поверталися до них знов і знов. Є щось магічне у роботі письменника. Створені ним образи врешті-решт сходять зі сторінок прямо у реальне життя. Мабуть, заради цього книжки і пишуться. Такий Вічник зараз нам дуже потрібен, бо ми вже у такій ситуації, що нас врятують або марсіани, або отакі от характерники, карпатські мольфари. В останніх віриться все же трохи більше, ніж у марсіан.

Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»

nedilya.at.ua

Comments are closed.