Закарпаття: Михайло Ганчак спускається з гір тільки за харчами, а потім — знову в ліс

[Total: 0    Average: 0/5]

Із уродженцем Великого Березного Михайлом Ганчаком, який уже 27 років живе у лісі під горою Явірник на висоті більше 900 м, познайомилася торік восени під час презентації туристичних маршрутів полонинами. Тоді сюди із села Руський Мочар нас доставили «УАЗи».

Колоритний дядько невисокого зросту в окулярах, клебані та гуцульському кептарі з китицями відрізнявся від чеських і словацьких туристів, що приїхали із нами, пильно придивлявся до кожного і вслухався у розмови. Пан Михайло тут завідує туристичним притулком, який ще у 1936 році збудували чехи. Тоді багато дізнатися про його життя-буття не вдалося через брак часу, а тому подалася сюди ще раз взимку, але вже своїм ходом.

Із Великого Березного до Р.Мочара водій рейсового “мікрика” не дуже хотів везти, бо дорога була слизькою, а опісля, переконалися, й небезпечною — із багатьма серпантинами. Село розташоване ніби у ямі. Довкола неймовірна краса, все у снігу. Місцевий люд виявився напрочуд привітним. Піднімалися на гору із центру села, який уособлюють сільрада та магазин з товарами повсякденного попиту. Правда, на полицях замість продуктів чомусь красувався ношений одяг, кілька видів консервів, хліб, пиво. Дорога наверх видалася нелегкою — по снігу із рюкзаками брели 2,5 години. Довкола жодної живої душі. Дороговкази засипало снігом.

Газда зустрів нас тепер уже в такій-сякій гуні, підв’язаній мотузкою, та все в тій же клебані. Ми ж закутані до вух. “Вам не холодно?” — запитую. “Я вже звик. Природа мені не дозволить замерзнути. Вам чай зварив, із шипшини, лікарський”, — припрошував. Заходимо в притулок. У коридорчику акуратно складені наколоті дрова. Тут же кімната із дерев’яними тапчанами, шпором, є давні креденци і гасові лампи, схожі на ті, з якими у казці ходили гноми. Те ж саме на другому поверсі. Про побутові зручності і не мрійте – електроенергії нема, вода у криниці, туалет надворі. Зате “бере” мобілка, правда, у певних місцях, а так включається уже словацький роумінг. Сам газда живе у невеликій кімнатці на першому поверсі. Полички із баночками варення практично “висять” над його ліжком-тапчаном. “Це я сам варю з того, що назбираю у лісі”, — не приховує радості.

Із своїх 54-х років, які дядькові Міші (так його кличуть) виповняться 2 березня, половину він прожив відлюдником – сам серед природи та ще й на такій висоті. На запитання, чому він тут, відповідає по-філософськи: “А це не мене питайте, а Бога”. Хоча колись, якихось 27 років (!) тому, жив, як кажуть, мирськими суєтами. За освітою він технік-будівельник і майстер виробничого навчання. Спочатку вчився у Перечині, далі – в індустріально-педагогічному технікумі у Харкові. Працював за спеціальністю, робота закинула навіть у Сибір. “Я бігав по молодості. Вибирав, що краще”, — каже. Допоки не потрапив у ось це місце, де й залишився. Звісно, спочатку було важко.У райцентрі має сім’ю – дружину і двох синів. Старший, правда, далеко — одружився і поїхав у Харків, менший – вчиться в УжНУ. “Дружина моя вже звикла. Кликав, не хотіла сюди йти жити. Із сім’єю бачуся рідко. Синами пишаюся. Жінка зрідка сюди піднімається, щоб допомоги навести порядок. Я ж спускаюся в село тільки за харчами, а наступного дня — знову в ліс, — розповідає. – Мої друзі кажуть, що я їх геть забув. А мене природа кличе”.

Питаю, чим тут займається. Каже, тим, що людина вдома робить. Завжди ж робота знайдеться. Дрова колоти треба, збирати лікарські трави, плоди восени, з яких робить настоянки. Людям в селі продає потім. Згадує, що колись тут мав ціле господарство, навіть корову. Тож були молочні продукти. Та й туристів, що сюди забрели, пригощав. “Колись приїжджало їх багато. Бо був плановий туризм. Із цілого Союзу”, — згадує дядько Міша. — Було, що й 100 чоловік одночасно (притулок же вміщує 50), спали на підлозі, аби лише серед природи. Найбільше проблем завдавали росіяни, бо любили випити. Одного разу було таке, що їхній гід заспав п’яний за столом, довелося мені самому вести групу вниз. Все ж мало бути за графіком”. Згадує, що найвихованіші туристи – це прибалтійці. Вони слухали старшого, завжди пропонували допомогу й дядькові Міші. Мав тут і поважних гостей – прем’єр-міністра Естонії, нашого нардепа Юрія Костенка з дружиною. “Він дуже любить туризм. А його дружина мене нарекла вовком-одинаком. А ще сказала, шкодує, що не взяла із собою диктофон. Записала б інтерв’ю”, — згадує мій співбесідник. До речі, щодо вовка-одинака. Чи тут одному не страшно, цікавлюся.

— А чого боятися? Іноді, правда, дуже сумно стає. Тиша така довкола, що здається, ніби у мене дах їде. Що, може, я не від світу цього.

Нікого у помічники не хотіли?

— Було тут кілька. Один змінював іншого. Але довго тут не витримували. Психологічно важко, казали. Та й робити не дуже хотіли. Тому я сам собі газда.

Може, ви розумієтеся вже на звуках природи?

— Не виключаю, що деякі люди мають таку здібність. Ну, розуміють щебетання птахів чи інше. Я – ні. Із природою можна спілкуватися по-різному.

А собаку не хотіли завести?

— Я сам гірше собаки (сміється). За ним же доглядати треба, щоб ситий був. Нащо тварину мучити?!
Коли не працюєте фізично, то чим займаєтеся?

— Читаю газети. Я собі із села сюди несу. Дуже вже люблю читати. Радіо тут маю. Але слухаю лише українські станції. Люблю наші пісні. Ви не думайте, що я тут відірваний від світу. Іноді раніше знаю новину, ніж у селі.

Політикою цікавитеся?

— Звісно. Не все подобається. Зараз не найкращі часи переживаємо.

А вовки тут водяться?

— Бачив кілька разів. Раз зустрів ведмедя.

І що?

— Мирно розійшлися. Він мене налякався (сміється). Звірина ніколи не нападе першою.

З чого починаєте ранок?

— У мене своя філософія. Ходжу босим по росі, вмиваюся нею. Далі піднімаю руки догори і дякую Богу за прожитий день.

На болячки не скаржитеся?

— Я, Богу дякувати, не хворію взагалі. Зуби маю здорові. Тут же їжа вся від природи. Сюди не доходять вихлопні гази від машин чи інша отрута. Я екологічно чистий

Напевно, маєте й улюблену пору року?

— Скажу так, найбільше люблю дощ. Це моя стихія. Тоді я блукаю по лісу. А як пахне природа після дощу, ви не уявляєте! Люблю промоклий до нитки повертатися у хатину.

До речі, дядько Міша ніколи не замикає своє житло. Навіть на ніч або коли спускається в село. “А хто може зайти?! І що тут красти?” — дивується. Кілька років тому, правда, якось повернувся із Р. Мочара, а вікна розбиті. Сільські порозбивали. Тепер, каже, психологія людей трохи змінилася, тому спокійніше стало. Та й туристи стали іншими, більш відповідальними, прибирають за собою. Але нині їх небагато. Причина, вважає, у тому, що нема, як колись, планового туризму. Любителі подорожей ходять самі по собі. “Добре, що промаркували сюди дорогу, але це нічого не вирішить. Спочатку (особливо іноземці) мають дізнатися, що є така гора Явірник”, — радить пропагувати її принади чоловік. Дядько Міша, якщо знає наперед, що будуть гості, може запустити старенький генератор. Тоді свічки чи гасові лампи відкладаються, і у хаті свято. Та для цього на власному хребті тягне на гору 20-літрову каністру бензину.

А от чого він ніяк не міг зрозуміти, то це — чому ми не йдемо у ліс за ялинкою (було 31 грудня). “А якже новорічна традиція? – поцікавився. — Я допоможу. Їх же тут багато. Одне деревце природа пробачить”. Проте ми обійшлися без браконьєрства. А далі були смачний токан із шкварками, приготований на шпорі, цікаві історії при свічках і… бажання повернутися сюди знову. Дядько Міша ж проводжав словами-настановами: “Будьте ближчими до природи. І любіть її”.

Мандрувала Оксана ШТЕФАНЬО, Новини Закарпаття, Закарпаття онлайн.БЛОГИ

Comments are closed.