Почесному громадянинові Будапешта закарпатцю Іванові Вашкебі — 70!

[Total: 0    Average: 0/5]

Справді унікальна доля в заслуженого журналіста України, дипломата, перекладача Івана Вашкеби, який 26 лютого святкує 70-літній ювілей. Ця тонкої натури, глибоко інтелігентна, високопорядна людина володіє рідкісним даром — скрізь, де би не працював, здобувати лише друзів — у нього немає ворогів!..

Він належить до когорти тих неймовірно працьовитих і над­то скромних інтелігентів-закар­пат­ців, котрі скрізь і завжди сумлінно та віддано — й безкорисливо! — слу­жили обраній справі, зберігаючи воднораз у серці палку любов до рідного краю і вславляючи його свої­ми вчинками.

І зараз пенсіонер Вашкеба все одно не сидить без діла — працює: аналізує, перекладає, пише книги… Правда, вже більше уваги приділяє трирічній онучці Елеонорі, внукові Роману — студенту Київського вишу, який буде інженером-електроніком, фахівцем у галузі сучасних видів зв’язку. Адже й дід починав у армії як солдат-зв’язківець… І мріяв про космос. Навіть пройшов відповідну медкомісію. Мабуть, є певний знак у тому, що трудовий життєпис Івана Михайловича так густо переплетений дружбою з космонавтами — радянськими, угорським, американським…

“ІВАНКУ, ІВАНКУ, КУПИ МИ РУМ’ЯНКУ!..”

Народився Іванко у сім’ї знаного дипломованого севлюського муляра Михайла Вашкеби. Дітей було п’ятеро: троє хлопців і двоє дівчат. Батько зводив будинки, а мати тяжко трудилася на виноградниках знаменитої Чорної гори. І вдома мав бути порядок…

1946 року Вашкеба-старший, маючи середню (як би тепер казали) спеціальну освіту, став суддею Чорнотисівського відділка Виноградівського суду. Вже навесні наступного року його відрядили у село Федорово “для організації сільради і колективного господарства”. Нові часи вимагали ініціативних, освічених, нових керівників. Потім із такою ж метою батька переводять в інші угорські затисянські села — Петрово, Дівичне, Ботар, Бикень.

Переїзди для сім’ї видавалися важкуватими, але дітям було цікаво знайомитися все з новими й новими однолітками, вивчити у природному середовищі угорську мову. Приміром, Іван Михайлович і нині добрим словом згадує з часом відому постать, Героя Праці, багатолітнього депутата Верховної Ради УРСР, знаменитого господарника Антоніна Бірова — свого вчителя в Федорові, батькового перекладача і водночас директора маленької початкової школи, у якій вчилося 11 дітей. І всі в одному приміщенні. Але як добре вчилися!.. А Вашкеба-батько, оскільки школа й дитсадик були в одному дворі, організував учням обіди. Цей досвід потім поширювали. А спообіддя Біров суворо перевіряв домашні завдання — спробуй ледарювати, на сміх піднімуть!

Звідти Михайла Михайловича Вашкебу направили керувати сільрадою в Підвиноградів. А після — очолив будівельну бригаду місцевого колгоспу “Жовтнева перемога”. Це село Іванові добре запам’яталося, хоча середню школу закінчив у Олешнику 1957 року.

Професії юнак, як тоді модно було говорити, здобував безпосередньо на виробництві, в першу чергу — на Виноградівському промисловому комбінаті. Працював слюсарем-інструментальником, токарем, ковалем, а згодом електрогазозварником.

Високий та стрункий, чорнявий, кучерявий та ще й, як у тій співанці, на бороді ямка. Дівчатам подобався. Завжди охайно одягнутий, гарно співав, дотепний, акуратний, уважний. Спортсмен. І постійно мав гроші, оскільки умів і хотів трудитися. Мати не могла нарадуватися такому синові. Іван мріяв про науку, однак спочатку, на його ж переконання, мав пройти армійський гарт. Так і сталося: 1959—1962 pоки — на строковій службі в радіотехнічних військах у Підмосков’ї…

Покуштував і такої напруги, якою видалася Карибська криза. “Білий світ висів на волоску”, — коротко каже Іван Михайлович. Адже довгі три місяці прослужив у Сантьяго-де-Куба. А після армії — історичний факультет Ужгородського університету, який закінчив у 1967 р.

Ще студентом Іван Вашкеба розпочав творчу діяльність по­за­штатним кореспондентом-ор­га­ні­затором обласного радіо в УжДУ. По закінченні навчання за конкурсом став кореспондентом головної редакції новин, потім редактором, старшим редактором радіо.

Він всюди трудився самовіддано і багато. З 1968-го п’ять років поспіль очолює корпункт Держтелерадіо України в Ужгороді й водночас — власний кореспондент московської радіостанції “Маяк”. Пише до обласних газет — “Закарпатська правда” та “Карпаті ігоз со”, низки республіканських, щоквартально готує обмінні передачі для Кошицької україномовної студії Чехословацького та Ніредьгазької студії Угорського радіо. Сло­вом, його енергії вистачало на все.

ДИПЛОМАТ. АЛЕ НАСАМПЕРЕД — ПОСОЛ КУЛЬТУРИ

Іванові Вашкебі — добрякові з дитинства — також щастило на наставників, людей щирих і щедрих. Він синівським словом згадує Опанаса Лаврентійовича Приходька — мудрого керівника телерадіожурналістів краю. У нього й інших колег перейняв чимало. Особливо шліфував знання мови — угорської, не забуваючи про рідну українську й потрібну тоді російську.

Це вже потім не без рекомендації колег шістнадцять років — з осені 1973 р. до весни 1992 р. — Іван Михайлович працюватиме на дипломатичній роботі в Угорщині. У ранзі першого секретаря, а пізніше радника Посольства СРСР він обіймає у різний період посади заві­дуючого протокольним відділом, прес-аташе, відповідального секретаря Будапештського представництва Союзу радянських товариств дружби із зарубіжними країнами, представника Всесоюзного агентства з авторських прав та ліцензування, представника Союзу радянських товариств дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами, працює у групі дипломатів, що займаються питаннями культури й культурного співробітництва…

Клопоту вистачало. Але жива робота з обміну професійними колективами митців, підготовка міжурядових договірних документів про культурну співпрацю та організацію культурних заходів на теренах Угорщини й тодішнього Союзу, обопільне надання авторських прав на книгодрукування, публікацію статей, художньої, технічної, медичної літератури, музичних, драматичних творів радянських авторів у Угорщині та угорських у СРСР І. Вашкебі подобалася найбільше.

Як радник посольства з питань культури Іван Вашкеба організовував із управлінням культури Закарпатського облвиконкому (Василь Габорець), дирекцією Закарпатського художнього музею персональні та колективні виставки, що проводилися у залах Будапешта, Дебрецена та інших міст.

У Будапешті відбулися концерти заслуженого Закарпатського народного хору, танцювального колективу “Юність Закарпаття”, колективу “Угорські мелодії”, Мукачівського хору хлопчиків, багатьох самодіяльних художніх колективів краю, цілої низки українських республіканських колективів.

Паралельно з дипломатичною службою І. Вашкеба як власний кореспондент Українського радіо в Угорщині співробітничав також із київськими виданнями “Літературна Україна”, “Робітнича газета”, “Сільські вісті”. Тут же, у Будапешті, відмінно закінчив Міжнародний інститут журналістики.

За півтора десятиліття роботи дипломатом І. Вашкеба майже постійний учасник всеугорських журналістських конкурсів, за кількаразову перемогу в яких у 1984 р. йому присуджено найвищу нагороду Спілки журналістів Угорщини — нагрудний знак “Золоте перо”.

Тоді ж за особистий вклад у зміцнення дружніх зв’язків між народами двох країн та внесок у поглиблення культурного співробітництва йому рішенням угорських властей присвоєно звання “Почесний громадянин Будапешта”.

РІКА СИЛЬНА ПОВНОВОДДЯМ, А ЛЮДИНА — ДРУЗЯМИ

Серед друзів і близьких знайомих І. Вашкеби такі величні постаті, як Михайло Стельмах, Софія Ротару і Чингіз Айтматов, Янош Кадар і Арпад Ґьонц (президент уже нової Угорщини, відомий у Європі літератор і перекладач), космонавти Павло Попович, Валентина Терешкова, Світлана Савицька, Береговий, Кубасов, Шонін, угорський — Форкош, американский астронавт Амстронґ…

— У кабінеті Яноша Кадара я був чотири рази, — згадує Іван Михайлович. — Стільки ж супроводжував найвищі партійно-урядові делегації СРСР, які перебували в Будапешті, на чолі з генсеками…

А скільки разів виконував надважливу державну місію, будучи єдиним перекладачем на переговорах у вузькому колі керівників радянського уряду й угорського, голови Держплану СРСР Байбакова!

Можна собі лише уявити вагу таких завдань…

Працюючи з другої половини 80-х і аж до весни 92-го на відповідальних посадах у радянському посольстві, І. Вашкеба прислужився до організації перших відвідин Л. Кравчуком столиці Угорщини, відкриття пам’ятника Т. Шевченку в Будапешті, налагодження як дипломатичних, так і ділових та культурних зв’язків уже безпосередньо між двома нашими незалежними країнами…

Іван Михайлович — кавалер ордена Знак Пошани, численних медалей, інших нагород, дипломатичних відзнак…

Однак він і в красні сімдесят, як і в молодості, бадьорий, веселий, жартівливий, рухливий і водночас зосереджений на улюбленій справі. Та готовий відгукнутися. Прийти на допомогу. Бо це — кредо його життя.

Василь Нитка, РІО

Comments are closed.