“Героїв казок я ніколи не вигадував…” — Василь Шкіря (Закарпаття)

Нашим людям до казки не звикати. І при чехах, і при мадярах, і при руських їм завжди обіцяли щасливе майбутнє, а насправді, щоб якось вижити, прогодувати сім’ю, змушені були брати в руки тайстри чи валізу, і йти на заробітки за кордон. Тому тепер нашого цвіту по всьому світу. Батьки на заробітках, а вдома залишають на бабусь і дідусів своє чадо. Живуть діти небезбідно – навчаються у вузах, мають комп’ютери, мобілки. Більш заможні дозволяють купити собі скутер чи іномарку. Однак є й інший бік цієї справи – материнської ласки діти не знають. То ж якими вони будуть через 10 років? Цим непростим питанням і задається казкар з м. Іршави Василь Шкіря у новій збірці казок “Про Василька, Марсіяну і НЛО”.

— Пане Василю! Сюжети Ваших  казок взяті із життя, а їх герої живуть десь поруч з нами. Сучасна молодь далеко не та, яка була раніше. Мало хто з молодих бере в руки книгу, газету чи журнал. У “Пригодах поштарика” показано життя хлопця, який вчиться заробляти на хліб насущний сам.

— На жаль, у нас є і такі життєві ситуації, коли діти мають вирішувати проблеми дорослих. Батько хлопця любить хильнути спиртного, а чарка затьмарює розум. Ще як на зло, і мама зламала ногу… Проте хлопець не боїться труднощів, він вчиться  переборювати їх. – вирішив на час лікарняного замінити маму і сам доставляв пошту односільчанам. До речі, героїв казок я ніколи не вигадував. Вважаю, що тоді б казка була нудною і не цікавою. У житті, так принаймні мені здається, разом з нами існують добрі і злі ангели. Одні нашіптують робити хороші справи, аби люди мали від того радість  і задоволення, інші, ніби насміхаються над нами, спонукають до поганих вчинків. Я виріс  у селі, і тому наслухався від старожилів чимало мудрих бесід. Навчився у них йти по життю вільно, чесно і спокійно. Якщо щось хочеться, але не можна, треба перетерпіти.

— Яким є, на Ваш погляд, нинішнє молоде покоління? Чим воно відрізняється  від  попереднього?

—Життя  змінюється, а принципи залишаються ті самі. Стара як світ істина: не можна залишати стареньку рідну людину одинокою,  особливо матір. А в нас тепер навпаки: молоді люди покидають рідні домівки і виїжджають за кордон, вдома залишають на старших своє чадо. Інколи навіть не встигають приїхати на похорон чи весілля рідних. Як це трапилося у повісті-казці “Про Василька, Марсіяну і НЛО”. Батьки дали сину все, а він навіть не приїхав провести їх в останню путь. А коли повернувся додому, батьківська хата зустріла його пусткою. Усе заросло кропивою і бур’яном. Не знає материнської ласки і маленький Василько. Скажу більше: раніше вважалося непристойним висловлювати невдоволення, що в тебе немає тієї чи іншої речі… Від своїх батьків ти не мав права вимагати нічого. А тепер усе навпаки. Дитина добивається усе плачем, щоб їй купили коштовну річ, давали кишенькові гроші, які бездумно витрачаються на гральних автоматах. І мало хто з дітлахів задумається над тим,  яким важким потом зароблені ці гроші. Одного разу я був свідком, коли додому повернулася мама, яка в Італії пробула шість років. Коли переступила поріг рідної хати, дитина її не впізнала. Вона плакала, ховалася, казала, що то не її мама…

— Пане Василю! Казкарів  стає все менше і менше. І це в основному  люди похилого віку.

— Я б цього не сказав. Вони просто перевтілюються в інші образи. Візьмімо хоча б Павла Глобу. Він розповідає такі казки, що вам і не сниться,  передбачає події, які потім не збуваються. Прогнозував, що президентом України стане жінка. Коли їх пророкування не збуваються, вони одразу переключаються на інше: а чому б не запитати у знахарів і ясновидців, чому вони не передбачили  падіння польського літака з президентом країни? А рейтинги книжок? Книжка, яка вийшла накладом 300 примірників, зайняла десяте місце. Можливо, спочатку задамося питанням: хто її читав? Натомість подібна інформація про книжку року   в інтернеті розповсюджується із космічною швидкістю. Але що поробиш. Ми живемо у такий вік, коли вже з’являються книжки в електронному варіанті. А справжні, досвідчені літературні редактори залишаються без роботи.

— Казки, які мені неодноразово доводилося записувати у наших старожилів, побудовані в основному на місцевій тематиці. Головні їх герої Зайчики, Лисички, Вовчики, Їжачки, Ворони,  Сороки, Сови…А в книжках, які поступають до нас із-за кордону, їх замінюють страшні Шреки, пірати, черепашки-ніндзі, воїни, Гаррі Поттер.

— Час творить нових героїв. І на мій погляд, однозначної відповіді бути не може. Право на життя мають усі твори, бо над ними працювали їх творці – письменники. Та дитяча психіка налаштована на сприйняття  дорогого, гарного і милого. Як на мене, казки повинні бути образні й дотепні, розширювати дитячий кругозір, допомогти юному читачеві  чи слухачеві пізнати довколишній світ, розрізнити добро і зло. І це добро повинно зароджуватися в їхніх серцях. Особисто я просто  виключаю телевізор, коли показують фільми-жахи, бездумну стрілянину і людську кров. Такі фільми я б узагалі заборонив. Держава, нарешті, повинна   виробити програму захисту дітей від навали, всякого жорстокого і недоброго.

— Кажуть, якщо в народу є дитяча література, значить, у нього є майбутнє. Однак, для того, щоб про письменника заговорили на повен голос, треба написати щось вартісне, яке б сколихнуло серця дітей, зворушило їхню душу. Напевне, це мають бути етнічні герої, в яких  би витав національний дух.

— В українській літературі уже такі є: Котигорошко, Кармелюк, Олекса Довбуш, Микола Шугай. Однак видавництва перевидають чомусь не наших авторів, а зарубіжних про Карслона, Мумі-тролі, Чебурашку, Цибуліно…

До мене часто навідуються додому вчителі і учні, які просять твори наших закарпатських письменників – Михайла Томчанія, Володимира Ладижця, Степана Жупанина. На жаль, те чтиво, яке зараз видається, дуже скромним накладом. І то за гроші спонсорів. До читача твори майже не доходять.

Давно настав час відкрити на Закарпатті літературну газету чи журнал, аби і маститі письменники, і початківці мали де друкуватися. Свого часу надавали слово пишучій “братії” “Молодь Закарпаття”, “Закарпатська правда” і “Новини Закарпаття”. Можливо, слід відродити цю традицію.

— Пане Василю! Інколи Ви вводите у свої твори і відомі особистості: Брежнєва, Горбачова, Пітру…

— На мій погляд, так і повинно бути. Коли читаєш твір, маєш відчути дух епохи. У сиву давнину героями казок ставали королі, принци,  лицарі, а тепер їх замінили президенти і міністри, чиновники різних рангів. Працюючи в  газеті вже понад 30 років, переконався: тим людям, які творять на землі добро, дякують, а тих, хто робить зло, проклинають. Немає нічого простішого  в цьому світі за вчасно сказане добре слово. Мені часто пригадуються “Десять Не можна” Василя Сухомлинського. Згадаю лише кілька з них: не можна неробствувати, віддаватися розвагам, коли старші в сім’ї трудяться, не можуть дозволити собі відпочинку, не можна сміятися над старшими людьми, не можна робити те, що осуджують старші та інше. Правда, тепер мало хто на це зважає. Героями сучасних казок повинні стати Василь Вірастюк, Віталій і Володимир Клички, Юрій Гагарін…

Саме зараз працюю над п’єсою-казкою, де головними героями будуть наші сучасники. Там буде введено і елементи містики. Незважаючи на науково-технічний прогрес, сучасні  комп’ютерні технології, діти завжди залишаються дітьми.

Розмову вів Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, письменник, м. Мукачево

KarpatNews.in.ua