Державники-шинкарі і невтішені конюхи
Якось, недавно, милуючись зимовими краєвидами Карпат, я помандрувала однією із звивстих вуличок віддаленого живописного урочища гірського села. Погода була прекрасна, краєвиди самі просилися до фотоапарату. Отак, мандруючи вуличкою в пошуках краєвиду, зупинила свій погляд на вуйках, що поралися біля коней.
Одразу помітивши в мені чужинку та ще й з фотоапаратом, старший вуйко відважно попрямував до мене із словами:”Ходіт ід нам, паніко”. Чоловік прийняв мене за журналістку напевно тому, що я, виявляється, знимкувала те місце, де раніше була початкова, збудована ще в за уряду Чехословаччини, школа, яку, чомусь, розібрали. Пожурив чоловік теперішню владу, яка „не валовшна збудувати ніч схісного для села, а кожен пан лиш для себе стараєси, і тепер вся дітвора мусит ходити бог-зна куди пішки”. Показав вуйко і на дорогу, яку „пани” зремонтували аби-як, і все зроблене через зиму поруйнувалося.
Отак, вислухавши вуйкові жури, довелося його розчарувати і признатися, що я не журналіст і тому не напишу до газети про їхні проблеми.. Зрештою, побалакавши іще трохи, ми прийшли до висновку, що вся та писанина – марна справа. Згадалося, що наші діди були неграмотними, тому не писаниною займалися, а вирішували свої справи самі, інколи беручи своїх панів за „обшивку”. Зрозумівши, що розмова зі мною марна, вуйко змахнув корбачем, сказав „Вйо!” і рушив у своїх щоденних селянських справах, а може – до шинку. Я і далі роздивлялася гори, втикані хатками, і вже зовсім по-іншому міркувала про місцеві красоти.
Спробувала уявити собі, скільки часу треба дитині, щоб по снігу дійти звідти до цього місця, де колись була школа, і скільки треба часу, щоб добратися до старої неремонтованої школи в центрі села. Для пішого ходу в одну сторону виходила різниця в добру годину, а в обидва боки більше двох годин.
Але повернімося до мого краєвиду. На території, де колись стояла початкова школа, від якої не залишилось і сліду, красувався ще недобудований особняк місцевого “державника”, в якому, найімовірніше, відриють кафе-магазин. Воно і не дивно, адже місце зручне для такого бізнесу. Отак, повільно спускаючись розбитою гірською дорогою, я роздумувала про сучасну державну політику. Як далекоглядно думають чиновники від освіти і медицини. Нібито в цілях економії державних грошей прийняли рішення закрити малі школи і медичні заклади в подібних віддалених закутках. Насправді це привід зруйнувати подібні заклади, щоб на їхньому місці зявилися заклади з продажу алкоголю.
Розмірковую собі, чи відправлять батьки маленьку дитину з такого присілку в непогоду до школи в центрі села? Скоріш за все – ні. Чи побіжать до районної, завжди переповненої поліклініки люди з такого віддаленого урочища? Навряд. Натомість, вони підуть запивати свої болячки і біди. А тут уже і місцеві „урядовці” із своїми шинками. Вони добре засвоїли правила управління і зрозуміли – неосвіченим, хворим, п’яним „бидлом” управляти завжди легше, аніж освіченим, здоровим громадянином, що прагне збереження за ним своїх конституційним прав. Адже прийдуть вибори, розсадиш електорат по шинках і маєш іще один термін при владі.
А скільки таких місць у Богом забутих населених пунктах завдяки „далекоглядному” урядуванню звільниться для місцевих урядників-шинкарів? Народ понесе їм свої кревні копійки за пійло і поповнить бюджет – як не державний, то хоча б сімейний такого шинкаря.
Тільки от забули наші „далекоглядні” урядовці, що „збудувати комунізм” в одній окремо взятій країні неможливо, як і неможливо збудувати рай в одному, окремо взятому дворі окремого чиновника чи шинкаря. Рано чи пізно це закінчиться так, як завжди – бідному і голодному все це набридне і він візьме пана за „обшивку” і вижене, або, не дай Бог, спалить все це. Вже було в нашій історії, що громадою правили шинкарі, а люди пропивали в їхніх шинках майно, душу, а інколи владу. Тільки от прийшов час, і чи то по Божій волі, чи за страшним збігом обставин, щезли всі ці шинкарі з нашої землі. То чи далекоглядні наші урядники? Чи все таки короткозорі? Чи вони усі надіються, що український вуйко довго запрягає коні. А він, той вуйко, одного разу не дочекавшись журналіста, запряже коні, візьме корбач і сокиру і таки скаже своє „Вйо!”.
Р. S. Справедливості ради треба додати, що процес руйнування малих шкіл почався не за сьогоднішнього уряду, „Табачники” його тільки узаконили. Дивно, що в часи технічного прогресу не знайшлося мудрішого способу оптимізації освіти, як нищення малих шкіл. А може ціль зовсім інша – глобалізувати усі села, залишивши присілки на поступове вимирання без дітей, а землю – на запустіння без господарів?