Закарпаття: На Пістрялівському плесі закрили сезон полювання на диких качок
Широка гладінь Пістрялівського плеса. Озерна місцевість тут ніби навмисно створена природою для розташування мисливської бази полювання на диких качок…
Ліворуч від місця нашої “дислокації” у десяти кроках від очерету – трирядна кленова загородь, що зеленою стіною відмежувала нас від Іршавського шосе. За нею – півкілометрова альтанка, яка слугує спостережним пунктом. Звідси, незапримітно для качок, можна визначити їхню “передислокацію”. І місця скупчення, що стратегічно необхідно кожному мисливцю. Місце нашого перебування видає попеляста димова смуга, що цівкою звивається до гори. Тут у 18-літровому казані вариться “бограч”. Дійство дуже відповідальне – у казані булькочуть картопля, квасоля, свіжі свинячі ніжки і “боршошка крупного калібру”. До спецій увійшли пекучий перець, помідори, морква, петрушка, кріп, цибуля і часник…За словами ветерана мисливської справи Андрія Ковача, який скуштував з цього казана м’яса і поливки, не з одного дикого кабана та зайця, “перед таким ароматом треба впасти на коліна”.
Мисливці – це така категорія життєрадісних веселунів, яким щиро позаздрить наймудріший оповідач. Цього разу дев’ятеро сміливців добули п’ятьох качок.
– Це добре чи мало? – цікавлюся в Івана Химинця – голови Лалівського мисливського осередку.
– Буває, що і за два дні нічого не вполюємо. А тут… Не той мисливець, хто носить за спиною рушницю, а той, хто повнить годівницю. Це вже до розмови втрутився підприємець Володимир Хрипта.
За ним слова просить Михайло Машіка:
– Ідемо по лісу. Раптом собаки, мов навіжені, рвуться з повідків ліворуч – до купи хмизу. Підходимо ближче – і бачимо таку оказію: Джек (собака) крутить по колу величезного сікача, чорного-чорного, ніби смолою обмащеного. З вилиці стирчать два здоровенні ікла, очі від злості кров’ю запливли, з рота тече піна… Я цілюся і заодно вибираю позицію, куди, на всяк випадок, тікати. І тут – “ба-бах!”
Поки очі протерли від диму, дивимося, сікач мчить прямо на нас… Ми – ноги під себе та мерщій в кущі… Потому всі троє години зо дві біля багаття штани сушили. Ох і сміху було!.. Лежимо на брезенті горілиць. Дивимося на небо. День – гарний. Нині ми відзначаємо закриття чергового полювального сезону. Щось відстріляли. За санітарними вимогами. Але в усіх лісових угіддях відремонтовано і наповнено сіном, кукурудзяними качанами, житом, ячменем і сіллю звірині годівниці. Отакий підсумок!
Перед дорогою додому ми присіли під молодою грушею.
– За переказами літніх пістрялівців, колись на цьому полі була “фоштерня” – будинок лісівника. Тут він жив зі своєю сім’єю, кожного літа косив, сушив і складав у копиці сіно на зимівлю худобі.
Не гнівався, що з настанням темряви тут, як у лісі, взимку і восени хазяйнували козулі. Кабани й олені.
І ось одного пізнього вечора “фоштер” повертався додому, в полі його застала буря. Схованкою залишалася стара груша, яка одиноко височіла посеред луки. Тієї ночі грім розсік навпіл і спалив на попіл кремезне дерево. Загинув під ним від громовиці і добрий душею місцевий лісник. З роками на цьому місці виросла молода груша, яку посадили вдячні пістрялівці. І сьогодні вона стоїть посередині косовиці – мов символ добрій людині, яка оберігала красу цих незайманих околиць. Двічі на рік приходить сюди віддати шану “фоштерові” та його милому сімейству наші мисливці і місцеві жителі. Це місце – свідчення того, що людина воєдино жила з природою і тихо, в її обіймах спочила від зненацького спалаху громовиці.
Десь оддалік рипить під ногами сніг, кричить деркач, “виє” свою пісню сіроманець, а потім усе стихає. Повертаючись додому без дичини, йдемо повз базар. Тут можна купити вже поскубану качку… щоб не зганьбитися перед домашніми – купуємо…
Ще довгих півроку я аналізуватиму оті соковито-дотепні мисливські оповіді, аби потім знову вирушити в очерети Пістрялівського ставка – на “дику качку”.
Іван Копча, член Національної спілки журналістів України, Інтернет-видання “Панорама Мукачева”
