Карпатська Україна — найсвітліша сторінка закарпатців у боротьбі за незалежність України
Хуст. Ми – біля міськради. У 1938-39 роках тут засідав уряд Карпатської України. Над спорудою бовваніють руїни середньовічного замку. Вони пам’ятають навали орд монголо-татарів, кримського хана Гірея, турків. Але без бою Хуст ніколи не здавався! 14 березня після проголошення незалежної Карпатської України на Замковій горі вперше замайорів український національний прапор. А в цій споруді, попри смертельну небезпеку для тільки що проголошеної держави, видавалися закони для розвитку її майбутнього.
Саме в цьому приміщенні Августин Волошин 14 лютого виступив зі знаменитим зверненням до закарпатців, яке по радіо почув увесь світ: «Солодкий мій Народе! Вже з перших вислидів голосування бачив я щирі прояви твоєї любові до великої Нації, з котрої Ти походиш. З великою утіхою, з невимовною радістю бачу, що Ти не є вже тим приниженим рабом, тим нещасним рутеном, яким тебе колись з презирством називали чужі пани, але що ти є сином великої Нації св. Володимира Великого і Ярослава Мудрого». Та не судилося…
Між тим відразу після виборів до Сойму Карпатської України, у с. Баранинцях і Дравцях, які окупувала Угорщина, на знак єдності з Карпатською Україною вивішено білі прапори. 18-22 лютого у Празі делегація Карпатської України, очолювана В. Шандором, на міжнародній конференції заключила торговий договір з Румунією. 19 лютого у Хусті відбувся другий з’їзд Карпатської Січі. На ньому представлено 6700 січовиків. Промовці вимагали від чехословацького уряду передати Січі службу безпеки, поліцію, озброїти Січ. На руїнах замку встановлено синьо-жовтий прапор. «Ми дивилися з міста на Гору й любувалися, як в темряві яскраво освітлений величезною ватрою там же на Горі – цей Прапор має статично ніби плив зоряним небом до нашого неминучого пробудження, нашого Ранку», – пригадував учасник тих подій М. Михалевич.
У селах Липча, Руське Поле, Довге розпущені сільські заступництва – місцеві управи, що підпорядковувались чехословацькій владі. 24 лютого держсекретар німецької меншини у Словаччині інженер Кармазін запросив до Братислави на нараду представників Карпатоукраїнських організацій М.Тулика, І.Романа, Ю.Білея. На ній він відверто заявив, що Словаччина проголосить самостійність, а на ізольовану Карпатську Україну нападе Угорщина, і запропонував подбати про оборону України. Тож вже 26 лютого у Сваляві з цією метою відбувся з’їзд Січі за участю 1000 січовиків.
Тим часом міністр закордонних справ Угорщини І.Чакі заявив Гітлеру, що Підкарпаття потрібне Угорщині не так для спільного кордону з Польщею, як для забезпечення Угорщини лісом. Тим часом автономний уряд Карпатської України більше думав про розвиток економіки, ніж про оборону. 4 березня до Берліна на економічні переговори відбула делегація Карпатської України у складі Ю.Ревая, В.Комаринського, Л.Романюка, М.Баботи, Ю.Химинця. У місцевій пресі поширюється інформація, що наш край, окрім лісів, багатий на поклади золота, олова, солі, нафти та газу. Невдовзі, мовляв, із Німеччини навідаються геологи, які розвідуватимуть ці багатства.
У розрахунку на те, що Німеччина прийме карпатоукраїнських заробітчан, уряд Карпатської України прийняв рішення для виготовлення 10 тисяч закордонних паспортів. До речі, уряд Волошина дуже сподівався саме на підтримку Німеччини. 7 березня Волошин у розмові з німецьким консулом у Хусті висловився за те, щоб Карпатська Україна була проголошена незалежною і над нею був встановлений німецький протекторат.
Та іншої думки був вуйко Гітлер. Співробітник МЗС Німеччини Є.Клейст, який перед тим виїжджав до Карпатської України, підготував за дорученням Ріббентропа меморандум для Гітлера. На його пропозицію зберегти Карпатську Україну, фюрер дав негативну відповідь, заявивши, що саме рішення Віденського арбітражу означало небажання використовувати Закарпаття як зародок «самостійної України». В одному з інтерв’ю Клейст зазначив: «Гітлер, очевидно, пізніше має намір ввести в німецьку гру українську карту, коли здійснюватимуться німецькі плани на Сході. Він думає, напевно, що українці приєднаються до нас, бо за будь-яких обставин вони залежать від німецької допомоги».
Тим часом німецький підполковник К.Гребе повідомив директора служби безпеки Карпатської України В.Стахова, що через кілька днів у ЧСР будуть великі зміни і слід бути готовим до будь-яких несподіванок. Ну, хоч на тому німцям спасибі! Більше того, 11 березня Ріббентроп інформував німецького посла в Німеччині Стояї про німецьке рішення ліквідувати ЧСР і передав німецьку ноту щодо Карпатської України, в якій обумовлювалось про можливість «деяких угорських акцій» у Карпатській Україні, 4 пункт якої вимагав не переслідувати її державних та політичних діячів.
Раптом про Карпатську Україну озвався і Сталін. Виступаючи на ХVІІІ з’їзді ВКП(б), він сказав, що події на Закарпатті, мовляв, викликають у нього подив: «…цілком можливо, що в Німеччині є такі дурні, які мріють про анексію слона, тобто Радянської України до козявки, тобто до так званої Карпатської України».
13 березня Гітлер дав згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною. Горті надіслав Гітлеру телеграму з подякою на дозвіл окупації Закарпаття. Коли ж реалізація розчленування Чехословаччини практично була завершена, угорці напали на Закарпаття. Першим перейшов кордон велосипедний батальйон в районі Підгорян, що на околиці Мукачева, і взяв напрям на Чинадієво і Сваляву. Не маючи власної армії, уряд Карпатської України запропонував чеському генералові, комендантові свалявського гарнізону Я.Сватеку очолити оборону Карпатської України. Той передислокував війська ближче до кордону, видав зброю січовикам. Та невдовзі він склав із себе повноваження, мотивуючи це наказом Праги на евакуацію.
О 14 годині того ж дня Августин Волошин по радіо проголосив незалежність Карпатської України. А ввечері він підписав документ, яким Карпатську Січ оголошено армією Карпатської України. Він заявив: «Я хотів зробити це давніше, 12 січня, а потім 12 лютого, але мене «вищі політики» відраджували. Деколи я був у прикрих стосунках з Головним штабом Карпатської Січі, і з самим собою, з моїм власним наставлянням, що Держава має мати свою рідну Армію. Роблю це сьогодні й прошу передати для історії».
15 березня у «Нью-Йорк таймс» вийшов на першій сторінці «Війська чотирьох держав ведуть боротьбу за Рутенію». «Мадяри напали на Севлюш 15 березня близько 2 години вночі. Місто боронили чехи панцерними автами й танками» (Я. Голота).
«Я взяв 20 січовиків, озброїв їх і послав на позиції на кінці Севлюша, – писав у своїх спогадах поручик-січовик Іван Чучка, – щоб загородити вступ мадярам, поки прийде поміч із Хуста. З цими 20 крісами (трьохлінійна гвинтівка взірця 1915 р. – авт.) ми держали Севлюш проти 1000-разової мадярської переваги до 14 годин того самого дня. Потім уступили до Малої Копані. Один січовик поліг».
Оце так бойовий дух! І в цю мить, коли Карпатська Україна була у кільці ворога, 15 березня в Хусті о 17.38 відкривається друге засідання Сойму, на якому Карпатську Україну проголошено незалежною республікою з президентом, обраним Соймом. «А державною мовою є українська, прапор синьо-жовтий. Герб – тризуб з ведмедем, та державний гімн «Ще не вмерла, Україна»!
Потім була знаменита битва на Красному полі. Карпатська Україна усього два дні проіснувала – як незалежна держава. Але яких! 16 березня 1939 року одинадцять січових загонів боронили ключові об’єкти Хуста. Ще 50 січовиків захищали державні будинки та патрулювали вулиці. О 18.00 останній загін, що захищав столицю, під натиском у тисячу разів переважаючого ворога відступив у бік села Нанково й наздогнав січовиків, які відступали в гори…
Важко нині судити, чи вижила б Карпатська Україна, якщо б обставини склалися так або інакше. Сталося, як сталося. З поразок народжуються перемоги. Проте закарпатці вірили й боролися, що житимуть у своїй власній незалежній державі. Й коли! Коли тільки одне слово «Україна» для навколишніх сусідів було – як кістка у горлі! Хіба це не героїзм?!
Філіп ЖИРОШ, Закарпатська Країна