Сергій Федака: Лівійські уроки для України
У суботу почалося бомбардування Лівії літаками коаліції, до якої входять США та найпотужніші європейські країни. Це котрий вже за рахунком хрестовий похід з метою утвердження європейських порядків у неєвропейському світі. Більшість хрестових походів швидко перетворювалися у банальні грабіжницькі операції. Не сумніваємося, що саме так усе завершиться і цього разу. Міжнародна політика вже добре десятиліття розвивається переважно з позиції сили, і таким слабким у військово-економічному сенсі країнам, як Україна, слід дуже уважно аналізувати ситуацію в Північній Африці, аби не спровокувати подібний хрестовий похід проти себе.
Лівія була країною без майбутнього. І її значно вищий, ніж в інших арабських країнах, рівень життя тільки підкреслював ту величезну прірву, яка розділяла майже 5 млн. населення і правлячий клан. Понад 65% населення там складають городяни – це один з найвищих показників серед арабів. Досить великий відсоток і людей з вищою осві¬тою. А проте знайти гідну роботу освіченій і амбіційній молоді було практично неможливо. Так звані соціальні ліфти, які дозволяють юнакові піднятися з нижчого прошарку у вищі, там не працювали – як і в сучасній Україні. Основним управлінським механізмом була тотальна корупція, метастази якої роз’їли все суспільне тіло. Якщо іноземні спеціалісти ще могли обійняти “хлібні” посади, то для місцевих це було зась. Але чи не те ж саме можна сказати і про сучасний Київ та українців?
Cистему корупції вінчав режим особистої влади. Формально Муамар Каддафі перебував поза офіційною системою владних органів, але все до найдрібніших питань вирішував він особисто та його син Саїф аль-Іслам, якому той готувався передати владу у спадок. Такий тоталітаризм породжував оманливе відчуття повної безкарності і вів до психічної еволюції вождя у бік все більшої неадекватності. Чи варто політичній системі України еволюціонувати саме у цей бік? Відповідь нібито очевидна, але схоже, що далеко не для всіх, оскільки згортання демократичних інститутів і елементів громадянського суспільства за останній рік відбувалося просто шаленими темпами. Та й президентські сини готуються вхопити булаву з батьківських рук. Ми рухаємося-таки не в бік Європи, а в бік Лівії.
Трималося це все в Лівії на значних запасах нафти (близько 2% світового видобутку). Нафта стала одночасно і головним багатством, і головним прокляттям Лівії. Її видобування і переробка забезпечували левову частку ВВП і блокувало розвиток інших галузей. Будь-які пов’язані з нафтою проблеми (наприклад, падіння світових цін, як то було кілька років тому) робили країну максимально вразливою. Вона нічим не підстраховувалася, не закладала альтернатив на майбутнє, коли запаси неминуче вичерпаються. Це до болю нагадує Україну з нашим домінуванням металургії. Коли в Європі спалахнула криза і вона перестала купувати наш прокат, ми переживали ті ж болячки, що і лівійська економіка від стрибків нафтових цін.
Проти Лівії застосовувалися міжнародні санкції, спричинені організованими М.Каддафі кількома терористичними акціями (вибухами пасажирських літаків). Та всупереч цьому багато хто, включаючи попереднє і нинішнє україн¬ське керівництво, буквально навприсядки танцював перед М.Каддафі, бо там, де до формули міждержавних відносин входить нафта, з неї негайно випадають і мораль, і демократичні цінності, і елементарна благопристойність. Вреш¬ті-решт лівійський клан просто відкупився, заплативши значні суми родичам загиблих (по 10 млн. доларів за кожного пасажира) і, мабуть, не тільки їм. За таких умов режим міг безбідно існувати досить довго, але чергова світова криза підкосила його. У світі відбувається монополізація нафтовидобутку на користь кількох транснаціональних корпорацій. Заради цього використовується все, перш за все об’єктивні слабкості країн ОПЕК. Саме внутрішні проблеми, які не вирішувалися десятиліттями, створюють сприятливий грунт для успішних рейдерських атак.
На щастя для України, практично всю вітчизняну нафту давно викачано. Правда, є значні запаси газу на шельфі Чорного моря. Є чимало інших ресурсів, які можуть становити інтерес для світового капіталу, перш за все наші чорноземи. Якщо зняття мораторію на торгівлю землею сільськогосподарського призначення призведе до концентрації її в руках кількох кланів, то наслідки будуть такі ж, як і в Лівії. Втім, може бути і значно простіше: зарубіжні суб’єкти просто поскуповують усе через підставних осіб, які б застереження не були прийняті проти цього на папері – їх завжди можна обійти, особливо за тих корупції і безладу, які у нас панують. Принаймні, вільний ринок землі за нинішніх умов вестиме до ліквідації і так незахищеного фермерського прошарку, а отже, до посилення соціальних контрастів в Україні – знову-таки із подальшим сповзанням до лівійського сценарію. Думати є над чим.
