Закарпаття: Свято-Покровський чоловічий монастир, що у Ракошино, відсвяткував 10-річчя

[Total: 0    Average: 0/5]

При центральній дорозі у селі Ракошино, що на Мукачівщині, як форпост стоїть Свято-Покровський чоловічий монастир. В кінці лютого він святкував своє десятиріччя. Це мало чи багато для обителі? Головне не час, а справи, які були зроблені вірою та молитвою, силою і наполегливістю монахів та прихожан.

Це зараз тут можна побачити розкішний молоденький сад, у якому гуляє пара осликів, подвір’я, по якому ходять лебеді, і храм із золотими куполами, ніби шматочок неба на землі. І новий великий корпус, де живуть монахи. І 31-метрову дзвіницю, що, як маяк серед життєвого бурхливого моря, постійно нагадує, кличе і показує шлях до місця спокою і благодаті.

Це сьогодні. А починалося все із здирання портретів партійних вождів, плакатів, гнилої підлоги, дірявого даху і облуплених стін. У колишній колгоспний склад і музей атеїзму 24 лютого 2001 року прийшов архімандрит, настоятель монастиря о. Митрофан (Шимон), який і вдихнув у нього друге життя. Сьогодні храм стоїть при центральній дорозі «Київ – Чоп». Чомусь не захотів сховатися в гущавинах лісу. Але це не заважає йому допомагати і вселяти спокій у будь-яку душу, яка відвідує його.

Як і кожне святе місце, монастир оповитий десятками дивовижних історій. Тут зцілювалися люди, змінювали своє життя, знаходили віру, отримували надію знедолені.

У монастирі зберігся дивовижний переказ про кохання засновника монастиря Андрія Коломацького та його дружини. Чистота і вірність, смиренність і бажання постійно працювати, доброта та самопожертва. Ось якості, якими володіли ці двоє закоханих. Саме у 20-ті роки XX ст. на честь возз’єднання Закарпаття з православним світом Всеволод Коломацький (у миру Андрій Коломацький) зводить пам’ятник в Ракошино – Руський храм. Він побудований у вигляді хреста за давніми руськими традиціями. За радянських часів тут діяв музей атеїзму, а у 90-их роках церква була у напівзруйнованому становищі. Сьогодні це «Православний храм, пам’ятка історії та архітектури…», про що і зазначає напис на меморіальній дошці при вході до церкви.

Ще до сьогодні чути стук молотка, пиляння дерева, свердління, роботу будівельних машин. Здавалося б, нема тієї тиші, що повинен дарувати монастир. Був би він із віковою історією, то вона б панувала тут. Та все тільки почалося. 10 років – дитячий вік.

Сьогодні монастир чарує своєю простотою, відкритістю. Це створюють не тільки німецькі карликові кури, румунський, казахстанський і навіть яскраво-жовтий китайський золотий фазани; пишнохвості павичі, а ще – зелені папужки, бійцівські півники та китайські курочки. І не 300 голів овець, 40 свиней та кіз. Вселяють спокій і привітні посмішки монахів (їх тут 16). Їхня відкритість і безмежна любов, яку відчуваєш одразу.

Братська самопожертва не закінчуються на прихожанах обителі. Монастир постійно допомагає дитячим будинкам, серед яких Домбоцький, Чинадіївський, тісно співпрацює з Червоним хрестом, будинком пристарілих.

Віра – вона об’єднує. Про це говорять часті паломники з Києва, Вінниці, Львова, Тернополя та й взагалі з цілої України. Кордони вона теж стирає. Постійною підтримкою монастир забезпечують віруючі з Чехії, Польщі, Кенії, Італії, Росії, Словаччини.

Та й церкві монастир дарує багато своїх вихованців. Ні, монахи не гордяться тим, що вони – вихідці з ракошинського монастиря. Просто радість за братів. І те, що ризничий Свято-Успенської Києво-Печерської лаври – архімандрит Лаврентій (Малюк) починав свій церковний шлях саме у Свято-Покровському монастирі не всиляє гордість. Лише вдячність за постійну підтримку і часті візити, за переживання і допомогу.

…Пройшло десять років з часу першого богослужіння. Що ж хоче донести братія монастиря на десятому році служіння? «Важливо наповнити свої серця любов’ю до ближнього і завжди шукати Господа Бога. Не забувати про храм своєї душі » – говорить благочинний монастиря о. Мефодій. Про майбутні плани о. Мефодій говорить: «Плануємо збудувати недільну школу, добудувати дзвіницю, розписати храм. Добудувати капличку у Часословцях при дитячому будинку. Проводити просвітницьку роботу з молоддю. І постійно нагадувати, що ціль людського життя – спасення.»

Так, братія відійшла від людської метушні, але не загородилася від світу. І вони твердо переконані, що віра без справ мертва. Та й десять років не вважать великим проміжком часу. Бо будувати їм іще і будувати. Вселяти віру у невіруючі душі. Висушувати сльози із засмучених облич. Аби лиш сил вистачило, аби лиш молитва не сходила з уст.

Стоїть Свято – Покровський храм близько до дороги, ніби намагається бути ближчим до наших сердець. І хай буде він пам’яткою кожному, нагадуванням про те, що всі ми – люди.

Світлана ЛАПИГА, студентка відділення журналістики УжНУ, газета «НЕДІЛЯ»

nedilya.at.ua

Loading...

Comments are closed.