Володимир Дозорцев: “За ніч трава під нашими опроміненими автомобілями повністю вигоріла…”

[Total: 0    Average: 0/5]

Володимир Дозорцев: "За ніч трава під нашими опроміненими автомобілями повністю вигоріла..."Одним з найскладніших завдань, які необхідно було невідкладно виконати в перші місяці ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, стали роботи  з  дезактивації міста Прип’ять.
Насамперед, необхідно було очистити всі житлові та адміністративні будівлі,  в яких раніше проживали і працювали 50 тисяч прип’ятьчан. Грубо кажучи, слід було все ретельно “вимити” дезактивуючим розчином. Один із перших  на початку серпня 1986 року  почав виконувати цю роботу тоді ще старший сержант внутрішньої служби старший водій ППЧ-7 міста Хуст Закарпатської області Володимир Дозорцев.

– Працювати безпосередньо в Припя’ті,  — розповідає Володимир Васильович, —  довелось 10 діб, хоча  спершу  відряджали мене на тридцять – ось такі “корективи” внесла радіація. Нашій групі з чотирьох осіб доручили  очистити квартири  від меблів, побутової техніки, одягу  в десяти 12-типоверхових будинках. Працювали по 10 годин: командир групи визначав будинок та обсяг  роботи. Я піднімав в люльці автодрабини двох “партизан”  (так називали призовників по лінії Міноборони – прим. автора) на потрібний поверх, а вони скидали вниз весь вміст квартири. Після нас  вже з інших пожежних автодрабин  змивали фасади будинків дезактивуючим розчином. По закінченні  зміни пожежні автомобілі залишались на стоянці в центрі міста, а нас вивозили в Чорнобиль. І так десять днів.

Всього у нас було 20 автодрабин типу “Магірус”, бо тільки вони були здатні підняти люльку на висоту 55 (!) метрів.

Радіаційний фон у Прип’яті на той час становив  0,7 рентгена на годину, а мій “Магірус” під днищем “світився”  чотирма  рентгенами на годину.

Одного дня два таких автомобілі  ми перегнали для якихось потреб керівництва за 30-ти кілометрову зону в райцентр Іванково. Приїхали ввечері, припаркували наші «Магіруси»  на зеленому газоні біля пожежної частини. На ранок вся трава під ними та в радіусі кількох метрів навколо була, в прямому сенсі слова, випалена. Того ж ранку нас відправили назад у Прип’ять.

— Пригадую цікавий випадок, — продовжує Володимир Васильович, — пов’язаний з радіацією. Коли ми повертались до гуртожитку в Чорнобилі, то проходили обов’язковий дозиметричний контроль і після нього нам одразу щоденно замінювали весь одяг. Одного разу перед таким контролем я пішов помити руки і повісив свій бушлат у коридорі. Повернувся, одягнув бушлат і зайшов до дозиметриста, а той  підніс до мене дозиметр і щось йому, вочевидь, не сподобалось – бушлат майже не “світився”. Хтось поміняв свій старий на мій, який був  зовсім новий. Терміново вишикували весь особовий склад зведеного загону і командир наказав  повернути бушлат. Ніхто не зреагував. Тоді він досить тихо, майже про себе, сказав: “У тому бушлаті 20 рентген!”. За  секунду із  задніх шеренг вискочив кухар загону, на ходу відриваючи  ґудзики “свого” бушлата і стягуючи його з себе…

Хоча більшість питань, пов’язаних з радіацією, далеко не з розряду  смішних. Двоє з наших водіїв автодрабин були достроково повернуті на місце служби з ознаками променевої хвороби.  Не все  гладко було  і з обліком доз опромінення, які ми отримували. Одного разу  запитав у дозиметриста,  чому він записує, що за 10 годин роботи в Прип’яті  я  отримав дозу всього в 0,7 рентгена? Адже, навіть елементарно перемноживши 0,7 на 10, отримаємо 7 рентген. Відповідь виявилася  сумною: “Якщо написати дійсну дозу, то вийде, що в Прип’яті працюють мерці”.

Ось так і з’явився в моїй особовій справі запис: “Отримав дозу опромінення 22 рентгени”.

Попри всі труднощі, ми виконали  поставлене перед нами завдання.  19 серпня я виїхав з Чорнобиля в мій рідний Хуст.

Під час нашої розмови скромний і небагатослівний Володимир Дозорцев не згадав, що вже після повернення з Прип’яті за особливий героїзм, виявлений ним  у   ліквідації пожежі в місті Рахів на мазутосховищі компанії “Укрресурс”, одним з перших (за номером 8)  він  нагороджений відзнакою Президента України хрестом “За мужність”.

Але, це вже інша історія, яка заслуговує, аби розповісти про неї окремо.

Наша довідка. До 1986 року в місті Прип’ять були споруджені  Палац культури, Будинок книги, кінотеатр, готель, чотири бібліотеки,  школа мистецтв з концертним залом, медичний комплекс, упорядковані середні загальноосвітні школи, профтехучилище. Діяв філіал Куйбишевського всесоюзного заочного енергобудівельного технікуму, створена  широка мережа побутових закладів, їдалень, кафе, магазинів, побудовано  понад десяток  дитсадків. Середній вік жителів міста становив 26 років. Щорічно тут народжувалося  понад тисячу дітей.

Василь БОНКАЛО, пенсіонер ОВС України, Закарпатська область

Loading...

Comments are closed.