Закарпаття: На цвинтарі у Міжгір’ї, можна помітити пам’ятники без дати смерті

Цей тихий і хмурий куток на обочині Міжгір’я, що звуть тутешні Пасікою, — останній спільний і вічний притулок для мешканців райцентру. Рано чи пізно — кому як доля судить — за християнським звичаєм кожного поселяють у “гуртожитку”, в якому вже ні слуху ні духу.

Тут, у своєрідному мегаполісі усопших, переважно панує моторошна мертва тиша, навіть серед білого дня вона збуджує лячні почуття. По догляду за колективним “домом” смертних місцевою владою закріплено комендантську номенклатуру. Щоправда, цей пост у штатному розписі селищної ради офіційно значиться як директор цвинтаря. На даний час на посаді керуючого найбільшого у верховинському краї некрополя 70-річний Іван Форос.

Як порушиш мертву тишу —воскресне пам’ять
Практично все трудове життя Івана Фороса пройшло у “Райсільгосптехніці”. 42 роки працював на різних посадах, перед виходом на заслужений відпочинок був заступником керуючого фірмою. Можна пригадати з його біографії низку плюсів, бодай те, що у молоді роки активно займався спортом — у майстерності біля волейбольної сітки мало хто йому числився рівнею у районі. А який має співочий голос! Завдяки обдарованості природою баритоном зарекомендував себе душею веселих компаній. Важко мирився з пенсійним способом життя непосидючий і на вид нівроку чоловік, отож, коли один з друзів, аби не всихати з нудьги, порекомендував влаштуватися на вакантне місце правлінця гробовища, повважав за удачу. Як-не-як, а сидіти без діла не доведеться. Але під час знайомства з новим поприщем, зізнається, злякався. Ні, не мертвих, а безгосподарності на могильнику. Жахливо гнітило все грішне побачене.

Як взявся за гуж — не кажи, що не дуж, забирати заяву з ратуші вже було б соромно. Першим ділом на території, всіяній хрестами, взявся… розв’язувати коней на припоні, проганяти стада корів, отари овець і кіз, з нервами воювати та ганьбити газдів бездоглядної худобини. Одного разу, коли гробокопи рили яму для покійника, натрапили навіть на дротяні штабелі. Аж повну машину викопаних металевих ниток вивозили на сміттєвий полігон в урочище Тішня! Коли і хто докумекався на святому заповітному місці утворити звалище бунтів — загадка. А скільки було мороки з вицвілими і пошарпаними старими вінками, яких по всіх усюдах на косогорі порозкидували буйні вітри… У цій справі згодом намітився лад внаслідок закликів і прохань Івана Юрійовича до громади, аби шанували пам’ять про померлих, тобто опікувалися могилами рідних та близьких. Як засукалися рукави за благоустрою, то на кладовищі виросли гори назбираного всякого непотребу. За спалювання хламу довелося застосовувати силу-силенну шин, щоб згоріло дотла.

І все-таки найважче довелося пововтузитися з дерево-чагарниковою гущавиною, яка своєю суцільністю нагадувала не так хащу, як натуральні джунглі. Одна справа була викорчовувати кущі ялівця чи ожину, а інша — вирубувати різні породи дерев — височенні, товстелезні і гнилі. У пригоді виявився міжгірець — чемпіон України з лісорубських змагань Михайло Маркович. Довго і нудно, зате філігранно ас, лазячи з мотопилою по вершках, мов Тарзан по ліанах, підсікав верби і вільхи, тополі та осики, здичавілі яблуні, щоб жодної подряпини не зазнали надгробки з огорожами. Внаслідок лісової зачистки цвинтар став світлішим, просторішим.

За господарювання Фороса змін чимало. Скажімо, прокладено трьохфазне електропостачання, є можливість підключати людям бетономішалки, щоб безпосередньо на місці впорядковувати склепи. З’явилися для перепочинку відвідувачів акуратні лавиці біля дороги, габаритні урни для сміття. Напередодні Томиної неділі було завезено 6 КРАЗів глини для благоустрою могил. Не кажучи вже про одне з головних — у стадії близького завершення і огородження кладовища. Нарід щиро дякує Івану Юрійовичу за його зусилля, кажучи, що сам Бог велів бути йому тут господарем. А він у свою чергу висловлює вдячність за підтримку в ділі загального добра багатьом іншим, зокрема, тому ж М. Марковичу, присутньому за нашої бесіди П. Стецю — інспектору з благоустрою селищної ради… І, звичайно, колишньому меру Міжгір’я В. Щуру, який проявив серйозну увагу до об’єкта поховань і заклав основу корінним перетворенням. Його естафету почину нині надійно тримає у полі зору заст. селищного голови В. Юрик.

Здивувало, що директор без підопічних. Він за необхідності і косар, і прибиральник, у його обов’язках — сторожування… За власний кошт, між іншим, для роботи придбав бензо- та електропили, бо бракує фінансування.

Іван Юрійович поділився планами продовження робіт. Приміром, існує намір застосувати природний дренаж у мочарі-ярузі з тим, щоб на тісній місцевості створити резерв на кілька сотень поховань. Також у задумі монтаж ліхтарів-прожекторів і воднораз демонтаж із землі кабельного телефонного зв’язку, який на заваді за риття ям. Голова РДА В. Щур обіцяє сприяти у асфальтуванні дороги до цвинтаря, а благочинний Міжгірського округу, настоятель св. Петро-Павлівського православного храму смт. Міжгір’я Євгеній Добра подав ініціативу встановити біля входу до сховища померлих мармуровий хрест.

Одне слово, за порушення мертвої тиші благоустрійниками на цвинтарі почала оживати пам’ять про покійників. За свіжих перемін сюди, щоб згадати близьких, масово потягнулися ходаки.

Дорога остання дорога
За словами Івана Фороса, приблизно 8-гектарне гробовище (за останню чверть віку площа ледь не подвоїлася) знову завузькувате, бо смертність росте. Щомісячно відбувається коли як поховань — не менше десятка, але й не більше 20. За минулий рік майже півтора сотні тут спочили вічним сном. Найінтенсивніше хоронять у січні та лютому. Тривожним фактом є те, що з білого світу все частіше йдуть ті, хто не досягає полудня віку. Особливо часто передчасно обривається життя заробітчан під час трагічних випадків у далеких чужих краях.

Коли приходить смерть — ніхто не відає. Але до неї треба готуватися, себто стуляти копійку до копійки, щоб були гідні проводи у потойбічний світ. Чи легко збиратися у останню дорогу? Виявляється, що чим далі — тим сутужніше. Директор цвинтаря сповіщає, що ямаші — так на місцевій говірці величають гробокопачів — залежно від пори року і стану рельєфу землі вже просять від 500 до 600 грн. А комплекс церемонії похорону вартує ого-го.

У приватних крамничках ритуальних послуг, які розроїлися і на Міжгірщині, ціни різні на асортимент атрибутики. Наприклад, вартість домовини від 200 до 1200 грн., штучних вінків та букетів — 8 — 250 грн., лампадок — 2 — 75 грн., підсвічників — 45 — 140 грн., пам’ятників різного вибору (з граніту, каменю, мармурової крихти тощо) — 3 — 8 тис. грн. А ще потрібні витрати на хрест, одяг, поминальний обід, автокатафалк і т.д. і т.п. Що не кажи, а за горя гаманець повинен пухнути від купюр. Квиток на той світ дорогокоштовний. Найперше — для простого смертного. Хоч, правду кажучи, перед смертю всі рівні…

По-різному люди готуються до найпечальнішого моменту життя. На цвинтарі, для прикладу, можна помітити пам’ятники без дати смерті, яка з часом все-таки заповниться. У ритуальному бюро, буває, дехто з старців завчасно замовляє не лише останнє вбрання, але й труну з хрестом… Виходить, що такі надіються лиш на себе.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ. “Верховина” для mizgir.com.ua