Для чого Росії консульство в Ужгороді?
Росія наполягає на відкритті свого консульства в Ужгороді», – така новина знов обійшла всі інформагентства. Наполягає, зауважмо, неодноразово. Тепер про це заявив сам міністр закордонних справ Російської Федерації Сергій Лавров.
І що ж там таке в Ужгороді, що найбільша за територією країна світу обов’язково хоче мати тут своє політичне представництво? Бо торгове начебто уже є
Закарпаття – одна з найменших областей України, яка не може похвалитися своїм економічним потенціалом (область дотаційна). Ужгород – найменший обласний центр (усього 120 тисяч населення). Серед національних груп краю росіяни – на четвертому місці. Тут їх усього кілька відсотків. За кількістю росіян Закарпатську область випередили більшість областей України. За логікою спочатку треба відкривати російські консульства там. Але ні – Москва вперто хоче сюди, за Карпати. То що ж тут є таке стратегічно важливе для великої Росії?
Туризм? За словами колишнього генерального консула Росії у Львові Євгена Гузєєва, на Закарпатті за рік бувало близько десяти тисяч російських туристів. Це при тому, що щорічно наш край офіційно відвідує понад триста тисяч туристів. Тоді, можливо, економіка? Але сам Гузєєв в інтерв’ю заявляв, що на Закарпатті “бракує продукції промислових підприємств, яка могла б нас зацікавити”. І далі його цитата: “За показниками торговельно-економічної взаємодії з РФ Закарпаття знаходиться на останньому місці серед областей західного регіону України”. Справді, Росія не входить навіть у десятку найбільших інвесторів Закарпаття.
Тоді що вабить сюди так Москву, що вона ладна витрачати немалі державні кошти на оренду консульства і утримання своїх працівників у найвіддаленішій від неї області України? Правильно: політика! Росія й надалі продовжує свою імперську практику. Ще в часи розпаду СРСР Закарпаття було визначено московськими політтехнологами як зона політичної нестабільності, аби не допустити проголошення незалежності України.
Цей спецпроект на кшталт Абхазії чи Придністров’я стартував відразу після 24 серпня 1991 року. Обласна влада силами комуністичної більшості, керованої з Москви, намагалася проголосити другу автономію в Україні. На щастя, завдяки активному спротиву громадськості цей варіант провалився. Але залишилися сили, які були в цьому задіяні.
Останнім часом Москва відкрито підтримує українофобів різних мастей, які зібралися в так званому “русинському” русі. Зрештою, сам Гузєєв в Ужгороді заявив, що “Росія мала б підтримувати русинів”, а сепаратиста Сидора вважає “великим духовним авторитетом”, “пророком”, “Мойсеєм”. Щоправда, закарпатці чомусь так не думають, щоразу відмовляючи “пророку” у довірі на чергових виборах.
Не треба бути великим аналітиком, аби побачити звідки ноги ростуть у бажанні Росії відкрити на Закарпатті своє консульство. Досить принаймні згадати, що українофобські провокації в Одесі чомусь усі пов’язують саме з діяльністю російського тамтешнього консульства. Чи потрібне Закарпаттю та й Україні загалом ще одне потенційне джерело політичної нестабільності? Якщо угорське та словацьке консульства в Ужгороді зранку до ночі видають закарпатцям візи, то чим займатиметься російське консульство? Адже між нашими країнами – безвізовий простір.
Інспектуватиме тих кілька шкіл із російською мовою викладання, що існують у краї? Чи відвідуватиме щонеділі російський театр в Мукачеві? Чи все-таки снуватиме нитки своєї спецоперації з підтримки антиукраїнського руху? Недарма кажуть, що одного з великих ужгородських “русинів” часто бачать в обміннику з пачками російських рублів.
Західноукраїнська кар’єра “великого друга” попа Сидора Євгена Гузєєва закінчилася несподівано. Російський консул у Львові дозволив собі сказати, що українську мову на Західну Україну принесли більшовики (про Франка, Стефаника чи Кобилянську він, вочевидь, не чув). Ясна річ, що на таку зневагу відразу було відреаговано. Львівська міська рада ухвалила звернення до Міністерства закордонних справ з вимогою вжити заходів для дострокового припинення консульських функцій Генерального консула РФ у Львові Євгена Гузєєва. І невдовзі “сидоролюбець” зі Львовом розпрощався.
Але чи потрібне Ужгороду нове вогнище дестабілізації? Москва, як відомо, сльозам не вірить. Ухопившись за палець, ураз відкусить руку. Україна мусить дбати в першу чергу за свої національні інтереси, а не за сусідські. Інакше сусіди від неї нічого не залишать.
