Закарпаття: Золота лихоманка у Воловім
Міжгір’я багате на історичні події. Воно було ключовим поселенням в освоєнні гірських нетрів Карпат і тісно пов’язано з тими чи іншими подіями в Європі. Хоча інколи, на перший погляд, їх важко пов’язати. Перечитуючи доступну для пересічного громадянина літературу, я не знайшов там слідів про золоту лихоманку в Міжгір’ї. Проте такий факт мав місце.
Напевно, не так вже й багато залишилось людей, які пам’ятають про це. Пишу про ці події з спогадів свого діда Іллі. Його розповідь врізалась мені в пам’ять, хоч всі деталі вже й забуті. Напевно, будуть люди, які скажуть, що все це було не так. Але донести до читача такий відомий факт треба, щоб ніщо не було забуто з історії Волового.
…Тридцяті роки минулого століття. Світова економічна криза боляче б’є по людях, які хапаються за останню соломинку, щоб вижити або розбагатіти. В Америці і Азії, Австралії і Європі їх вабить легка нажива — золото. Щоб його видобути, все вкладається в ідею фікс. Але це марево, з якого тільки одиниці мають зиск, але не ті, хто його шукає або видобуває. На цьому виграють ковалі, перевізники, кухарі, лихварі. Зазвичай золоті лихоманки часто виникають у молодих державах, де до влади приходять люди, які хочуть швидко розбагатіти. Так сталось і в Чехословацькій Республіці. Це штучне, що підтвердила подальша європейська історія, утворення американських мігрантів з включенням до нього сучасного Закарпаття, забажало швидкого збагачення. Цьому сприяла і сама небувала економічна криза.
Не обійшла лихоманка на золото і Волове, як, до речі, і інші райони Закарпаття. Що шукати, ніхто нічого не знав. Чи це золото природне, чи заховані скарби Довбуша і недавно загиблого дезертира Сюгая?
Багаточисельний люд шукав його на Кам’янці, Мирші, по зворах. Кам’яні урвища, ями, невеликі печери манили волівський люд. Та марно. Не все, що блищить — золото. Всім потрібні були лопати, чекани, ломи. Кузні мали добрий зиск. Були й такі, котрі постачали інвентар прямо на місцях проведення золотого пошуку на Кам’янці.
Спогади досить давні. Не все збереглось у пам’яті. Одного разу завітав до мого діда родич, який красномовно просив його взяти участь у пошуках золота на Греготі, що сіріє серед лісу в верхів’ях потоку Горбляного.
Переконливим доказом існування золота був сон. Буцімто йому приснилось, що він з моїм дідом знайшов золотий клад. Такий старательський фарт можливий тільки з ним, оскільки мій дід не хворів золотою лихоманкою і був на державній лісничій службі, через що переконати його на подібну авантюру було досить важко. Тим більше, що його посада вимагала постійного спілкування з офіційними особами того часу, які часто приїжджали на полювання з Європейських столиць. Звичайно, таке спілкування мало свої переваги, особливо щодо знань природних багатств Карпат.
На той час Карпатський регіон у геологічному відношенні дещо був вивчений. Ще гірничий люд часів турецького поневолення королівської Угорщини знайшов і розробляв золоте родовище в селищі Мужієво. Пошуки золота у навколишніх горах нічого не давали, окрім безлічі джерел квасної (мінеральної) води. Хіба це могло бути перешкодою для лісорубів? Звичайно, що ні. Незважаючи на все, угода відбулася. Дід ставав своєрідним талісманом у пошуках золотих покладів. Домовились, і рано-вранці відправились у путь. Таємничість мала бути гарантована сутінками (і не тільки для них). Прихопили з собою лопати, чекани, зброю — і в Григіт.
Зброя, яку мав дід за станом служби, була їм необхідною, щоб охоронятись від собі подібних і вберегти знайдене золото від лиходіїв. Дібрались ще до сходу сонця. Родич пригадував свій сон і завзято копав у тому чи іншому місці. Об’єктом пошуку були невеликі тріщини в корінних породах, ями серед кам’яних брил, вивороти дерев. Дід сумлінно йому допомагав. Жаль, що вони не знали сибірської фортуни, згідно з якою треба пройти цілу процедуру перед початком пошуку, щоб вона їм посміхнулась. Кінцевий результат — це кидання капелюха.
Де впаде, там і треба копати. Цілий день вони провели на кам’яному схилі. Оскільки не була виконана пошукова старательська процедура, фортуна їм так і не посміхнулась. Нічого не знайшли. Під вечір стомлені мовчки рушили вниз по стежині на урочище Довгі ниви. Дід попереду, а ззаду похнюпо плівся родич. Вже сутеніло. На одній із прогалин серед лісу біля крутогорів урочища Перениць вони побачили трьох золотошукачів, які нестямно копали землю біля стежини. Дід був людиною веселої вдачі. Після важкої марної праці вирішив трохи розвеселитись.
Кому сміх, а кому і не до сміху. Дід підняв рушницю вверх і вистрілив. “Горе”-золотошукачі кинули свої знаряддя праці і, наче вепрі, понеслися вниз по крутогору. Лунав шум і тріск, через що вони не чули веселого сміху мого діда. Не сміявся тільки родич. Дід Ілля розумів, що вони не одні шукають марево. Підтвердженням цьому були вириті невеликі ями серед кам’яних розсипів в урочищі Григіт.
Історія мала продовження і пізніше. Так, буваючи вдома в довготривалих північних відпустках, мені часто доводилось мандрувати навколишніми горами. Моя бабуся Ганна таємничо запитувала, чи не шукаю я золота, як свого часу наш далекий родич. Та ні, не шукав я його. Все таки моя професійна підготовка не дозволяє цього робити. Інколи до мене приносять гарні камінці з блискітками, чи, мовляв, це не золото. На жаль, моя відповідь завжди негативна.
Дивлячись з сучасної геології цього куточку Карпат, де золотих покладів немає, і шкода людей, і смішно з них. Не розживешся з золота. Не вірите? Прочитайте оповідання Джека Лондона. На Алясці та в Каліфорнії золоті поклади величезні. А у нас і Довбуш не бував, бо далеченько з Гуцульщини. А в дезертира Сюгая звідки могло бути золото? Хіба що висіло торбами у єврейських сім’ях, яких він грабував? Але крикніть “золото”, покажіть будь-яку жовту блискучу металеву річ, потемнілу від часу, як сотні людей підуть шукати золотий привид. Він так манить нас.
Василь БУНДЗЯК, геолог, “Верховина” для mizgir.com.ua