Майор міліції Світлана Щадей: «У формі почуваюся більш захищеною…»
Вона майже ніколи не скаржиться на життя. Її оптимізм, життєрадісність, почуття гумору, а ще висока активність у роботі здаються невичерпними. Свою професію вона обрала сама, і ніколи за час служби їй не спадало на думку змінити місце роботи. Хоча така праця забирає багато часу та сил. А на її жіночих плечах разом з погонами лежить величезна відповідальність за свою сім’ю, побут, виховання дітей. Як вдається не загубитися в роботі та не втратити любові і ніжності в родині? Своїми таємницями ділиться начальник сектору юридичного забезпечення УМВС України в Закарпатській області майор міліції Світлана Щадей.– Світлано, ви вже майже 12 років працюєте у правоохоронних органах. А з чого, цікаво, все розпочалося? Чи мріяли ви стати юристом?
– Ні. Якраз про юриспруденцію не думала. В школі навчалася на відмінно, мені легко давалися всі предмети, тому планів на майбутнє було багато. Мріяла стати і медиком, і фізиком, і стоматологом, але тільки не юристом. Та життєві обставини склалися так, як склалися. А до того часу ніколи б у житті не подумала, що буду працівником міліції, про цю професію не мріяла з дитинства.
– Розкажіть трохи про своє дитинство, про батьків…
– Родом я з Тячівщини. Народилася в селі Угля, там і закінчила місцеву школу. Була досить енергійною дитиною і дуже допитливою. Моя мама тривалий час працювала продавцем. Сьогодні – на пенсії. Займається домогосподарством та й мені допомагає поратися з дітьми, за що я їй дуже вдячна. А батько ще працює водієм автобуса. По закінченні десятого класу без особливих проблем вступила у політехнічний ліцей-інтернат в Ужгороді. До речі, саме цей вступ і визначив моє майбутнє. Того року в ліцеї сформували клас з посиленим вивченням юриспруденції. Навчалася в ньому з величезним задоволенням і серйозно зацікавилася професією юриста. По закінченні ліцею в 1995 році вступила у Харківську юридичну академію ім. Ярослава Мудрого. Навчання в Харкові лиш додало мені впевненості у тому, що вибір зробила правильний. Жодного разу ще не пошкодувала про нього.
– А з чого розпочали професійну діяльність?
– По закінченні академії мене направили працювати у слідчий відділ Ужгородського міського управління. То була дійсно цікава робота, не зважаючи на те, що дуже складна. Часом я не знала, що таке нормовані робочі дні, вихідні, відпустки. Для дівчини – це нелегко. Однак, повторюся, було дуже цікаво. Виїжджала на події, проводила перші слідчі дії. Інколи це займало і кілька діб, однак про відпочинок, поки не зробиш те, що вимагалося, не думала. А через два роки мені запропонували посаду начальника сектору юридичного забезпечення. Пройшовши серйозну співбесіду у керівництва, почала працювати трохи на іншій, як кажуть, ниві, але не менш цікавій. Доводиться вирішувати чимало справ.
– Чи були випадки, що вам докоряли, мовляв: не впоралася із завданням так, як комусь хотілося б?
– Буває і таке. Але юриспруденція не терпить суб’єктивного ставлення до тієї чи іншої справи. Є Закон, і перед ним – всі рівні. Загалом, вважаю, що кожна людина на своєму робочому місці повинна бути високопрофесійною й повністю віддаватися роботі. Намагаюся виконувати добросовісно покладені на мене обов’язки.
– Чи дивитеся детективні телесеріали?
– Майже ні. Часу вільного дуже мало.
– А з того, що дивилися, що скажете: у житті так, як на телеекрані?
– Скажімо так: дещо наближено. Повірте, у житті набагато цікавіше. Не можна словами передати те, що переживаєш насправді. Не можна запланувати подію. Не можна знати, що станеться сьогодні і не можна передбачити, що буде завтра. Тим воно і цікавіше.
– Побутує думка, що жінкам у міліції працювати важко, мовляв: треба звикати до грубої чоловічої мови, до жорсткіших стосунків. Далеко не кожна представниця слабої статі може це витримати. Чи довелося вам щось міняти в характері, аби вжитися в чоловічому колективі?
– Кардинально нічого не змінювала. А в якихось нюансах, звісно, мінялася. Точніше, вдосконалювалася, вчилася. Адже працювати в колективі, незалежно жіночий він чи чоловічий, – це означає не тільки відстоювати власну позицію, а й вміти вислухати інших, змінити при потребі свою думку, йти на компроміси, шукати виходи із конфліктів. Моменти бувають різні. І грубу чоловічу мову, як кажете, чула, однак зазвичай при жінці всі стають стриманішими – від начальника до підлеглих. Це – правило, а винятків дуже-дуже мало.
– Чи часто звертаються до вас із проханням допомогти поза роботою?
– Так, дуже часто. Це і колеги, звісно, друзі, знайомі, родичі. Здебільшого такі звернення стосуються питань виплати кредиту, аліментів тощо. Втішає, що люди почали більше цікавитися своїми правами та обов’язками, вивчати їх і дотримуватися. Я стараюся допомогти, порадити, підказати, якщо, звісно, є компетентною в тому чи іншому питанні.
– Ваш чоловік теж працює в правоохоронних органах. Як вживаються в одній сім’ї два міліціонери?
– Дуже добре вживаються! До речі, ніколи не хотіла мати чоловіка міліціонера. Думалося, що з такою роботою ніколи бачити його не буду, хвилювань багато. Та ось так сталося, що вийшла заміж за міліціонера. Живемо разом уже дев’ять років, і, слава Богу, без серйозних конфліктів, а дрібні непорозуміння легко і швидко вирішуємо. До речі, він працює у відділі карного розшуку. Робота, самі розумієте, – дуже відповідальна. Багато хто не витримує. Знаєте, в міліції нерви або загартовуються, або псуються. Очевидно, що в нього, як і в мене, загартовуються. Він – спокійний і врівноважений, я – більш активна й емоційна. Мабуть, тому і вживаємося добре разом.
– Як часто говорите вдома про роботу?
– Рідко, оскільки я дуже серджуся, коли робочі моменти обговорюються вдома. На те він і є – вільний від роботи час.
– А чи багато є такого, вільного від роботи, часу, який проводите разом?
– На жаль, дуже мало. Хотілося б, звісно, більше, але тут уже, як кажуть, що вибрала, те і маєш. Та я не скаржуся. Ті спільні вихідні, які нам випадають, ми намагаємося проводити з користю і для себе, і для наших дітей. У неділю ходимо до церкви. Ну, а потім уже за обставинами. Полюбляємо гуляти в парку. Морозиво дітям – обов’язково.
– Ви маєте трьох синів. Не віриться…
– Так, маємо трьох соколят. Старшому – вісім років, молодшим близнюкам скоро виповниться чотири. Всі вони вже знають, ким хочуть бути. Женя – старший – міліціонером, Василько – лікарем, а Михайлик каже, що хоче стати татом. Ось ми тільки ще не зрозуміли – просто татом чи, як тато, міліціонером. Вони охоче приміряють татову форму. А серед іграшок – різноманітні дитячі пістолети, мечі, арбалети. Пройти в дитячому магазині повз них дуже важко.
– Як встигаєте поратися?
– Завдяки родині. Як я вже казала, мені дуже допомагає мама. Вона часто приїжджає до нас, на канікулах забирає дітей до себе в село. І звісно ж, мій чоловік. Він з порозумінням ставиться до всіх моїх відряджень, до того, що інколи затримуюся на роботі. В ньому я впевнена на всі 100 – і дітей догляне, і в хаті прибере, і на кухні впорається.
– Про донечку не думаєте?
– …Це, мабуть, буде уже невістка. Зараз якраз маю ту, певно, «золоту середину», коли вистачає сил, енергії, бажання та вміння займатися і сім’єю, і роботою, встигати і тут, і там.
– За правилами етикету, якщо чоловік у цивільному, то жінка повинна йти праворуч, якщо чоловік у формі – зліва. А де повинен бути чоловік, коли у формі жінка?
– Головне – завжди поруч. Це дуже важливо відчувати підтримку і допомогу. Навряд чи я б мала в житті те, що маю, якби не мій Василь.
– До речі, а як ви почуваєтеся у формі?
– Однозначно, що більш захищеною, більш впевненою, більш сильною.
– Про що мрієте?
– Я – не дуже мрійник, більше реаліст. Хочу, щоб були завжди здоровими мої діти.
– Часто плачете?
– Буває… На роботі намагаюся бути завжди сильною і не показувати свої слабкості, тож удома інколи… Але, повірте, це сльози щастя.
Розмову вела Олеся Соковик
