Олександр Богданов: Щасливий від корисності краєзнавця-дилетанта
Єдине, що він говорить про себе ствердно і без сумніву: «Я бізнесмен». До всього іншого додає – «дилетант». Споживач, фотограф, краєзнавець… Щотижня сідає за руль автівки і рушає в подорож відомими закарпатськими місцями. Втім, в об’єктив його фотоапарату потрапляють і маловідомі та забуті цікавинки. Природні, містичні, духовні, історичні. Згодом його публікації з’являються на власному сайті tour.uzhgorod.ua і в інших ЗМІ. Багатьох вони дратують, хоч автор і не претендує на перепис історії. Олександр Богданов має власні погляди на краєзнавство і все те, що пов’язано з ним.
Прийнято вважати, що краєзнавство — це наукові дослідження певного регіону. Ви погоджуєтеся?
Важко сперечатися, коли у моїй візитці написано «краєзнавець-дилетант». Це свідоме відречення від відповідальності перед тими, хто вважає краєзнавство виключно академічною справою. Насправді, щоб бути краєзнавцем, необов’язково мати вчений ступінь з історії, спеціалізацію на вивченні певного краю. Достатньо полюбити, наприклад, дерев’яні церкви, повз які проїжджав раніше навіть не повертаючи голову, полюбити тишу природи, почитати книги про рослини, які тебе оточують, бути достатньо комунікабельним для спілкування з місцевим населенням.
Чи може бути «краєзнавець-дилетант» добрим краєзнавцем?
Якщо я не знаю точну дату заснування певного монастиря, на відміну від гіда, який провів там сотні екскурсій, це, звичайно, не робить мені честі. Але як з додатком «дилетант», так і без нього я не зобов’язаний її пам’ятати. Це повинні знати історики.
Краєзнавець це той, хто знає про свій край дещо більше ніж інші. Враховуючи, що наші люди про край в якому живуть взагалі нічого не знають, то кожен, кому подобаються рідні пенати, трохи поїздив і почитав, автоматично стає досить таки непоганим краєзнавцем. І бути ним зовсім не складно.
Чим Закарпаття так притягує до краєзнавчої практики?
Все пізнається у порівнянні. Варто декілька разів з’їздити до Туреччини, Єгипту, Ізраїлю і побачити, як у пустелях, без жодних природних ресурсів люди живуть і організовують атракції. Закарпаття ж просто вражає своїми можливостями. У нас з друзями є традиція: повертаючись з чергової вилазки закордон, ми зупиняємося на перевалі і просто кричимо, радіючи рідному клімату: зелень, вологість, кущі, достаток кисню… Найкраще місце для життя на землі — Закарпаття. Пишаюся тим, що живу тут.
Ключовим фактором комфорту є люди, які тебе оточують…
Не треба ототожнювати Закарпаття і край закарпатців. Гори, джерельця, чарівні пагорби, прилаторичні низини — це фантастично гарно. Закарпатці ж часто псують враження від краси усіх цих пейзажів. Винний у тому сумнозвісний закарпатський менталітет: намагання виділитися, не маючи на те жодних підстав, жити краще, не починаючи з себе. Здебільшого це не стосується дальніх сіл, які просто доводять до стану екстазу. Приїздиш туди, натикаєшся на маленьку церкву, а на заваляні сидить бабця. Вона говорить з тобою на важкозрозумілому діалекті. Але вона настільки приємна, добра, чуйна… Запрошує тебе на каву, ладна була б, якби не старі ноги повести до сусідньої гори і показати те, за чим приїхав. Чим ближче до траси, до заселеної місцевості, до міста — народ зліший, більш нарваний і зухвалий.
Це можна побачити і по церквам. В дальньому старому селі церква навіть без огорожі і колоди на хвіртці. В неї можна зайти, розглядати ікони хвилин 20, і ніхто не підійде спитати, що ти тут робиш. У селах, ближчих до траси — церкви обнесені огорожею, (добре, якщо хвіртка відкрита), двері закриті, вікна забиті. Обійти її можна лише навколо. І якщо вона зовсім при дорозі, зустрічаєш великий замок вже на хвіртці. Відкривають її лише тоді, коли комусь з села це дуже треба. Не можеш навіть підійти до неї подивитися.
Це щодо церков…
Те саме і щодо людей. Запитуємо у дальньому селі, де знаходиться мінеральне джерело? Нам відповідають: «Це далеко, ви не знайдете, бо стежка заросла». Ми питаємо: «Як далеко?». Так от після цього сама людина заходить до хати, накидає на себе тужурку і веде нас кілометрів зо п’ять, паралельно показуючи інші цікаві місця. Потім, коли ми хотіли віддячити грошима, вона дуже ображалася, відмовлялася… Кому можна віддячити «матеріально» — це чоловікам. Але вони не візьмуть грошей, а попросять пригостити ста грамами.
У селах, ближче до траси, у відповідь часто чуєш: «А нашо це вам потрібно?», «А хто ви такі?», «Нікуди я вас не поведу», «Нічого я вам не скажу». А в місті взагалі можуть не зупинитися і не повернутися. Винятки ж лише підтверджують правила.
Можливо, люди там чекають на дещо більше ніж 100 грамів?
Приймати гроші за свої послуги для поводиря – це норма! Але у людей, які доживають свій вік, інше виховання. У селі, про яке мало хто знає, з якого тікає молодь, наступає ліс і зменшуються родючі землі, залишилося кілька сімдесятирічних бабок. До них навіть онуки рідко приїздять. І тут з’являється журналіст з великого міста (а для них навіть туристи журналісти), і питає їх про село, цікавиться церквою, якою не цікавиться навіть голова села. Як вони за цей інтерес і бажання написати про все цікаве у селі будуть брати гроші? Це нонсенс! В таких селах, навіть коли запропонуєш гроші, дев’яносто відсотків відмовляється. А у містах і грошима не зміниш ні байдужість, ні нахабність.
Чи бували конфліктні ситуації з місцевими мешканцями там, де шукали цікаві потаємні місця?
Інколи приходиш до когось, не розраховуючи на допомогу, тобі машину збирають, везуть, допомагають, не беруть за це гроші. А буває навпаки: банально підходиш спитати: цей поворот чи наступний і тебе розпитують навіщо це потрібно. І люди часто починають бути агресивними. У нас був випадок. Нам не допомогли в одному селі, причому жорстко відповіли: «йдіть звідси». Ми пішли не до машини, а до точки, де ймовірно знаходився об’єкт. Через кілька поворотів ми помітили хлопчика, який йшов за нами з увімкненою камерою на телефоні і знімав усе, що ми робили. Він це робив хвилин 40.
Яка різниця між істориками та краєзнавцями?
Історики у своїй більшості це люди сухих фактів і цифр, які кожну інформацію перевіряють, порівнюють, аналізують, і лише потім використовують. Але вони теж цьому десь, у когось вчилися. І вчилися за книгами, де могла бути помилка. Тому допускаю, що можливість оперувати неточною інформацією у них не менша, ніж у краєзнавців.
Якщо порівнювати наші дві професії, то краєзнавець за великим рахунком – це хобі, історик — поклик, вчене звання. Більш цікавим я вважаю краєзнавство, бо безпосередньо спілкуюся з бабусями, бачу церкви, їжджу у далекі закутки Закарпаття. Так, часто, можливо, робляться помилки, тому що спілкуючись з населенням, отримую одну інформацію, а сучасні історики вважають інакше.
Особисто мені не зрозуміло, чому щось прочитане у книзі з історії України певного видання і року є більш об’єктивне, ніж розповідь бабки про те, як, наприклад, поводила себе радянська влада в її селі. Коли спілкуємося з місцевими всі кажуть: «Немає порядку у країні». Питаємо: «А при кому ж він був: при мадярах, чи чехах?». Відповідають: «При комуністах. У нас був колгосп, ми всі працювали, все було по правилам. Порушив закон — сів у тюрму». Вони не підіймають інші питання, як то вступ до партії чи вивчення української. Але для мене інформація мешканців села набагато об’єктивніша, ніж думка історика.
А як щодо легенд, повір’їв?
Історики, коли пишуть свої праці і монографії, використовують легенди, як одне з джерел. Але спираються все одно на доведені факти. Ми, краєзнавці, записавши балади, легенди байки, навіть у тих випадках, коли вони сумнівного походження, віримо людям. Народ каже: «було» — значить було. Ми ж не стверджуємо, що це науково доведений факт. Для цього й існує легенда. Ми розповідаємо її з особливою запопадливістю. А цього собі історики дозволити не можуть.
Чи зустрічалися ви з абсолютними розбіжностями між офіційними історичними фактами і свідченнями звичайних людей?
Таке буває регулярно. Приїжджаєш за наводкою якогось історика у дальнє село. Шукаєш об’єкт, який гарантовано там повинен знаходитися. А за інформацією місцевих мешканців це зовсім не той об’єкт, але схожий по сфері діяльності, і його вже немає 120 років. А в літературі вказаний строк 20 років. У мене на особистому сайті навіть є колонка «непідтверджені історичні факти». Вона невелика, але підтвердила своє право на існування.
А чи було навпаки, коли виявляються факти, не підтверджені істориками?
На кожні сто точок знаходиться одна, коли ти від щастя пищиш, бо відомий закарпатський історик помилився, і є незаперечні докази цього. Не від зловтіхи, а від усвідомлення корисності окремого краєзнавця-дилетанта.
Історики не є кінцевою інстанцією об’єктивності інформації. Вони теж її звідкись беруть. Я здобуваю її емпірично і з їх таки праць. Але я більше довіряю інформації, яку чую від населення. Людина може чітко вказати, що ось тут стояла пушка. Історик може тричі казати, що тут артпозиції не було. Мені вже це буде не цікаво.
Що потрібно для того, щоб стати краєзнавцем?
Потрібен якісний, надійний фотоапарат. Він повинен бути завжди, навіть коли треба їхати по зовсім інших справах у сусіднє місто. Як, наприклад, підтвердити, що на річці Латориця ти бачив розсунутий міст, який ніколи не розсувався, а під ним пливе великий гарний теплохід. Це можна зробити лише завдяки фотоапарату.
Для походу в гори, у ліс, обов’язкові добрий одяг, який не мокне і професійне взуття. Щодо електроніки — обов’язково GPS. Нині не уявляю похід у гори без системи навігації, куди закачані старі, колись засекречені радянські карти. Туди ж потрібно фіксувати стежки та інші точки інтересу.
Але найголовніший фактор — любов до свого краю. І важливий фактор — гроші. За рік я витрачаю на бензин, презенти, оснащення дуже велику суму. Краєзнавство — це дорого. Безперечно, можна мати друга з машиною, одягти старі кросівки, взяти старий рюкзак, взяти «мильницю» і теж бути краєзнавцем. Але все це скоріше виключення, ніж правильний підхід до питання.
Треба вміти спілкуватися з місцевими мешканцями. Для цього бажане знання діалектів у районах. В ідеалі потрібне бодай якесь знання угорської. Багато народу в угорських селах не знають іншої мови, окрім рідної. Старі бабці тим більше. Бажання спілкуватися навіть ламаною угорською дуже вітається. Тебе розуміють, показують і допомагають. Якщо продовжувати намагатися отримати відповідь українською або російською, — нічого не вийде. Так само складні румунська і німецька мова. Якщо не знати сотні зо дві слів, дуже важко спілкуватися.
На сайті немає матеріалів про Тячівщину і Рахівщину…
Так, на Тячівщину одноденні поїздки ще можливі, а от на Рахівщину вже ні. До трьох годин в один бік їхати за кермом досить складно і утомливо. Враховуючи, що встати потрібно рано вранці, встигнути можна лише до трьох точок звичайного інтересу. Якщо це місце зустрічі Білої і Чорної Тиси, до якого потрібно йти або їхати на позашляховику півдня — це стає взагалі проблемою. За один день все не встигнути. Виїхати на декілька днів, це велика розкіш для людини, яка, окрім улюбленого хобі, ще займається бізнесом.
Що подобається найбільше в краєзнавстві?
Обожнюю місця, невідомі історикам і спеціалістам по нашому краю. Про них навіть в самих селах з 50-ти чоловік може знати лише один. Навіть знайшовши такі перлини, тобі можуть не повірити. Один з останніх прикладів – єдиний в області гейзер у Міжгірському районі. Про нього, звичайно, знали окремі люди, але для всіх інших моя публікація про нього була шокуючою.
Заради таких місць я готовий дертися на найвищі гори, потіти, підвертати ноги, втомлюватися до неймовірного стану.
Чи не думав змінити свою роботу на краєзнавство?
Я дозволю собі заробляти на цьому гроші лише тоді, коли буду впевнений, що доріс до цього як професіонал. Це повинно бути краєзнавство-еліт: унікальним, ідеальним, і коштувати стільки, щоб приносило прибуток.
Коли це буде бізнес-елемент, все буде зовсім інакше. Зараз, коли я веду кудись групу друзів, то роблю це на власний розсуд. Наприклад, спочатку до одного джерела, щоб там вони побачили те, що вплине на враження від іншого джерела. Коли ж це буде група заможних, скажімо, харківчан, які заплатили за послуги поводиря, тоді вже вони будуть диктувати умови куди їхати і впливати на маршрут. Я впевнений, що часом це буде діаметрально суперечити моєму баченню екскурсії чи поїздки, відтак і не відповідати моїм моральним принципам. І тому подібні послуги коштуватимуть достойних грошей. Або ж екскурсія не відбудеться взагалі. Якщо у клієнта немає можливості заплатити дорого – простіше надати послугу безкоштовно, але аж ніяк не «за копійки».
Може тоді краєзнавці це ті самі екскурсоводи?
Ні! До екскурсоводів ставлюся дуже негативно. 70 відсотків з них це люди, які не мають права на цю професію. Вони невиправдано використовують спеціальні інтонації, підвищення голосу, декларативне оголошення певних фактів, часто висмоктаних з пальця, щоб привнести інформації унікальність. Останнім часом помічаю, що більшість екскурсоводів черпають інформацію з інтернету. Цього літа я, наприклад, бачив, як жінка-екскурсовод, проводячи екскурсію, показувала дерево, називаючи його платан. А то була катальпа.
Можливо тому, бо турист якого не обманули – не турист?
Проблема не в спробах продати туристу дорогі сувеніри, замість того, щоб він сам їх знайшов втричі дешевше десь на околицях. А от прямий обман недостовірними фактами – це біда. Не можна на платан казати катальпа і навпаки, бо це два різні дерева.
Екскурсовод роботою заробляє гроші. Якщо так, то він не має права бути непрофесіоналом у цьому питанні. Так, розповісти легенду і прикрасити її можна. А брехати на рівному місці – ні.
Чи викликають резонанс матеріали, опубліковані на вашому сайті?
У Нанкові в центрі села стоїть величезний костел. На стінах тріщини такі, що рука пролазить. Вікна вибиті. Всередині літають птахи, з корінням вирваний іконостас і т.п. Я написав статтю, без імен і посад, просто описуючи те, що бачу. В коментарях сайту почалися погрози. Спір між мешканцями села в коментарях розійшовся не на жарт.
Мене це не зупиняє. Як правило я пишу про те, що бачу на власні очі. Якщо бачу розбите вікно, роблю проблему не з того, що його розбили діти м’ячем, а з того, що вода потрапляє всередину і руйнує будівлю, а всім байдуже.
Що найбільше вразило за роки краєзнавства?
У мене дуже змінилося ставлення до релігійних атрибутів, хоч я і не віруючий. Тепер для мене першочерговим під час подорожі є візит до старої церкви, роздивитися і відзняти її незалежно від конфесії. Саме церква говорить більше про село і його людей ніж будь-який інший об’єкт у ньому.
Вражає те, що на кожні 50 точок зустрічається така унікальна, що стоячи перед нею з дурнуватим виразом обличчя, смакуєш спілкуванням з нею. Наприклад найпівнічніша плантація чаю, яка знаходиться саме на Закарпатті в 4 кілометрах від Мукачева. Вона вражає і унікальністю, і дегенеративним ставленням до неї людей. Свіже неграмотне маркування до неї тому приклад.
Вразила кількість різноманітних джерел. Часто балдієш від смаку і унікальності води чергового джерела.
Чим на Закарпатті можна здивувати гостя?
Точок, куди возять туристів, кількасот. А ми за 4 роки проїхали 1500. Безперечно, багато з них не дуже цікаві пересічному туристу, але вони того варті. Хотілося б обійти всі гори, хребти і знайти ще безліч таких точок, бо все Закарпаття – одне суцільне диво.
Олександр КОРОБКО, спеціально для газети “НЕДІЛЯ”
