Сергій Сасін: “Пишаюся батьком, який державну премію україни отримав за мужіївське золото…”
Щоправда, Георгій Георгійович Сасін – знаний спеціаліст у геології – так і не дожив до цієї високої державної відзнаки: він раптово помер від інфаркту у 1988 році. Диплом про присудження премії вручили його сину Сергію – рівно через три роки, у 1991-му. Про батька, про себе, про геологію розповідає наш співрозмовник у інтерв’ю газеті “НЕДІЛЯ” .
– Сергію Георгійовичу, нещодавно минуло 25 років, як не стало вашого батька, Георгія Георгійовича Сасіна – відомого геолога, лауреата Державної премії України. Чи розповідав, як потрапив у Берегово на роботу?
– Звісно, він розказував мені, як це було. Закінчивши школу юнг у 1944 році на Соловецьких островах, був скерований у Тихоокеанський флот. У 1948 р., закінчивши військову службу в дивізіоні торпедних катерів, які брали участь у війні з Японією, екстерном, до того ж із золотою медаллю, завершив шкільне навчання в Дніпропетровську. Відтак подав документи до Одеського морехідного училища, куди невдовзі був зарахований. Але, довідавшись про військову підготовку, забрав папери і під впливом знайомих подався до Дніпропетровського гірничого інституту. Провчившись 3 роки, у 1951 поїхав працювати на Закарпаття – в геологорозвідувальну експедицію. Спершу був колектором, відтак став дільничним геологом, одночасно навчався у Всесоюзному заочному політехнічному інституті, що в Москві. Закінчивши його, отримав першу державну нагороду – орден “Знак Пошани” (за відкриття Бейганського баритового родовища в 1966 р.).
– З якої родини він походив? Хто були його предки, чи знав, пишався своїм родоводом? Чому став геологом?
– Батько, тобто мій дід, Георгій Іванович Сасін, працював будівельником у м. Вілейка, що в Білорусії, але водночас навчався в Дніпропетровському гірничому інституті. Як колишній штабс-капітан царської армії, співробітниками НКВС був розстріляний у 1939 р. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня в 1919 р., а реабілітували його у 1958 році.
– Ваш батько разом з іншими відомими геологами стояв біля витоків ЗГРЕ, цієї галузі у нашому краї загалом. Щось із цього приводу можете розказати?
– Так, батько працював не тільки в Берегові, але і в Перечині, Дубриничах, Рахові, Бейгані, Мужієві, Мукачеві, Вишкові. Геологічну галузь він формував практично по всьому Закарпаттю…
– Які найголовніші риси були притаманні вашому батькові? Що передалося у спадок вам? Чому пішли його стезею та чи не шкодуєте, що життя присвятили геології?
– Батько був одержимою, цілеспрямованою людиною, мав енциклопедичні знання в багатьох сферах, а в геології – і поготів. Якось на моє запитання, чому відмовився переїхати до Києва чи Львова (а можливості такі були), відповів: “А ким я там буду? Ще одним клерком від геології? А тут, на місці, я знаю свою роботу, може щось іще й відкрию…” У спадок мені передалося вміння поважати думку колег, співрозмовників, друзів, зрештою, боротися за свою точку зору. Звісно, я не такий ерудований, яким був батько, не є таким генератором ідей, яким був він, але міг би бути непоганим адміністратором чи організатором виробництва. Чи не шкодую, що став геологом? Аніскільки! Ця робота мені до смаку. Звісно, я хотів бути схожим на батька – до того ж і не тільки зовні. Як це вийшло – можуть сказати мої колеги та друзі. Але в іншому житті, я, мабуть, освоїв би фах будівельника…
– Де й ким ви працювали? Згадайте, як очолювали золотополіметалевий комбінат у Мужієві. Скільки ж то золота, образно кажучи, пройшло через руки Сасіна-молодшого? А яка сім’я у вас? Розвідники підземних надр у ній є?
– У квітні 1973 року разом з дружиною-геологом Валерією Григорівною Сасіною я почав працювати в Закарпатській геологорозвідувальній експедиції – спочатку техніком, згодом геологом, відтак став начальником ВТК “Закарпатполіметали”, начальником збагачувального цеху цього ж підприємства. Починати було важко, тим паче, що прийшов на фабрику після її майже річного простою і разом із заступником-технологом Олександром Парфенюком та механіком Федором Гребою розпочав переоснащення. Відтак фабрика почала нарощувати темпи видобутку. Син, еколог за фахом, працює гірничим рятувальником МНС на Мужіївському родовищі. Що стосується золота, то його й насправді через мої руки пройшло багато, адже я більше за всіх інших керував фабрикою – 3 роки. Гадаю, що кілограмів 170 – не менше!
– За що вашого батька було удостоєно Державної премії?
– Батько нагороду отримав посмертно – за свій вклад у розвиток геології України, зокрема, за відкриття Мужіївського золотополіметаличного родовища.
– Диплом Держпремії отримували ви. Як проходила така церемонія?
– Батька не стало у березні 1988 року – він помер від інфаркту. Тож диплом через три роки, у грудні 1991, отримував я. Хоча за нагородою в Київ мала їхати мама, але їй було вже тяжко виконати цю місію. Церемонія вручення проходила більш ніж скромно – на мене була замовлена перепустка перепустка до Кабінету Міністрів, де вчений секретар комітету з присудження Державних премій А. Ф. Пічко вручив мені нагороду в своєму службовому кабінеті.
– Розкажіть, Сергію Георгійовичу, й про інших лауреатів, орденоносців у геологічній сфері…
– Перш за все я б хотів згадати Миколу Івановича Лебідя, який на той час уже працював у Києві. Це була чудова, розумна людина, талановитий геолог, який багато зробив для розвитку галузі в нашому краї. Не можу не сказати про учня мого батька Миколу Феодосійовича Гожика, головного геолога Закарпатської експедиції. Він і дотепер трудиться і, попри те, що про цю людину пишуть у пресі, геологія для нього – це сенс усього життя. Микола Постоєнко, на той час начальник гірничого цеху Мужіївської геологорозвідувальної партії, зробив значний вклад у визнання цього родовища. Є багато інших людей, яких свого часу держава відзначила за успіхи в розвитку геології Закарпаття. Але всіх не перерахуєш…
– У Закарпатську ГРЕ свого часу приїжджали високі гості: міністри, відомі вчені тощо. Кажуть, навіть союзний академік Мстислав Келдиш відвідував містечко. Чи маєте про цю подію якусь інформацію?
–Закарпатську геологорозвідувальну експедицію дійсно відвідували високі гості: міністри, вчені та інші знаменитості. Перш за все слід сказати про приїзд у 1967 р. Президента Академії наук СРСР Мстислава Келдиша. Узагалі він їхав трохи підлікуватись до Карлових Вар, але на запрошення першого секретаря обкому партії Юрія Васильовича Ільницького два дні провів в Ужгороді. Тодішній начальник експедиції Ю. С. Нєкрасов скористався його “зупинкою” та запросив відвідати нашу експедицію, яка на той час вважалася однією з найрозвиненіших у всьому Союзі. Академік погодився. Запам‘ятався як проста, спокійна, виважена, скромна та небагатослівна людина. Він уважно всіх слухав, а потім розпитав про проблеми. Головний інженер О. Л. Зайонц сказав, що не вистачає труб великого діаметру для буріння свердловин. Келдиш пообіцяв допомогти і …допоміг! Бував у нас і академік із Грузії Твалчрелідзе, який плідно співпрацював з нашими геологами і був особистим другом мого батька. Не зважаючи на академічний ранг, він був дуже веселою людиною. Міністр геології Словаччини Ян Славік також неодноразово відвідував Берегово, геологія Закарпаття цікавила його в плані пошуку корисних копалин у сусідній країні. Будучи другом мого батька, він також ніколи не зупинявся в готелях – жив тільки у нас. Між іншим, у ті часи в експедицію приїздили з усього Союзу на консультації, семінари, у нас обговорювали та вирішували масштабні геологічні проблеми. Це зараз ніхто сюди не приїжджає – довкола суцільна тиша, геологія, виходить, нікому не потрібна…
– Ваш на сьогодні вже покійний батько мав товариські стосунки з ректором Львівського держуніверситету ім. І. Франка, визначним мінерологом, академіком Лазаренком. Де і як вони подружилися?
– Так, вони насправді товаришували. Їх познайомив племінник Євгена Костянтиновича – Ерік Олександрович Лазаренко, який разом із батьком працював у експедиції. Академік-ректор часто відвідував Закарпаття, тож у співавторстві з ним, Е. Лазаренком, Б. Баришниковим та О. Малигіною (дружина Еріка Олександровича) згодом була видана відома книга “Мінералогія Закарпаття”. Академік опікував молодих фахівців, навчав їх і підказував, як має розвиватися геологія. Адже він був вихованцем знаменитої школи геологів, яку знали та поважали у всій Європі – Ленінградської гірничої академії.
– Розкажіть, будь ласка, про династії закарпатських геологів, яких чи не найбільше живе в Берегові…
– У нашій експедиції їх лише дві – це Сасіни та Удуди. Про останню хочу сказати окремо: її глава, Роман Васильович Удуд, геолог, здобув освіту у Львівському держуніверситеті. Відтак працював старшим геологом на Мужіївському родовищі, а його дружина, Галина Іванівна, також навчалася у Львові та згодом працювала в ЗГРЕ. Старший син, Олександр, – головний інженер Закарпатської експедиції, а молодший, Дмитро, – колишній мій колега по роботі в “Закарпатполіметалах”.
– Складається враження, що останнім часом геологічна галузь для країни стала мовби непотрібною. Чи довго вона буде у ролі пасинка?
– Геологія в тому розумінні, якою було у 60-80 р. р. минулого століття, дійсно не потрібна нашій країні. Чому? Бо тоді існувала велика держава з надвеличезними ресурсами, в якій усе було досить чітко розплановано – що і де потрібно шукати й видобувати. В Україні ж потреби зовсім інші – потрібні як золото, срібло, мідь, цинк, свинець, так і нафта, газ, вода, будматеріали тощо. Чому свого часу взялися за розробку Мужіївського родовища? Держава потребувала золота, а поклади неподалік Берегова затверджував ДКЗ у 1991 році. Нині ж геологія – це пасинок економіки. До тих пір вона буде такою, поки в ОДА не працюватиме геолог, який відповідатиме за розвиток цієї галузі… Чому наші спеціалісти мають вагу за кордоном? Бо вони є справжніми фахівцями своєї справи.
– Яка ситуація в ЗГРЕ на сьогодні? Чи є що розвідувати геологам на Закарпатті? І взагалі, чим багаті підземні надра краю або по чому ходимо?
– Ситуація тут на сьогодні непроста. Що казати, коли начальника експедиції не запрошують на нараду з термальної води, яка відбувається в Берегові – на базі майбутнього аквапарку. Геологам є що розвідувати: це і дослідження флангів золотополіметалічних покладів, родовищ термальної вода, яка зараз на вагу золота, будматеріалів (пісок, глина,камінь) і багато іншого.
– На вашу думку, чи є потреба в реанімації золотовидобування в Мужієві та наскільки це шкідливо для екології, людей?
– Так, реанімація Мужіївського родовища потрібна, адже тут “зняті” тільки вершки, а срібла, поліметалів і, зрештою, золота ще достатньо. У плані екології можу сказати, що коли пересічні берегівчани розказували про буцімто страшну (!) радіацію на Мужіївському родовищі, я запитував, мовляв, звідки вони це знають. З неприхованою іронією вони відповідали: “А ти хіба не знаєш, що золота без урану не буває?” Я ледь не оторопів! Адже, як і колеги, понад 10 років працював під землею, всі маємо дітей-онуків, які нині живі та здорові! Треба розуміти, що все це – кон’юнктурні вибрики: коли потрібно комусь, тоді й випливає питання екології. Декому це на руку…
– Чи престижна професія геолога зараз? Які навчальні заклади готують фахівців цієї галузі?
– Професія геолога престижна і зараз. Хоча, аби стати спеціалістом у золотовидобуванні, потрібно вчитися 5 років, потім пропрацювати не менш 10 літ по темі “золото”, тільки після цього спеціаліст майже готовий. Так само й по нафті та газі, термальній воді. Яка країна може собі таке дозволити? Україні, мабуть, наразі це не під силу. Та постає інше питання: піде, приміром, наше покоління – хто ж буде працювати в геології? А що стосується підготовки фахівців, то найперше їх навчають у Львівському національному університеті ім. І. Франка, КНУ ім. Т. Шевченка, Дніпропетровському гірничому інституті, Київському геологорозвідувальному технікумі. До речі, наших спеціалістів дуже цінують за кордоном – у Росії, Африці, Південній Америці, Азії. Нерозвіданих родовищ у світі ще багато, треба тільки вміти їх знайти!
МИХАЙЛО ПАПІШ, для газети “НЕДІЛЯ”