Конгрес помер! Хай живе Конгрес?
З 16 по 18 червня 2011р. проходив XI Світовий конгрес русинів, який спровокував серйозний резонанс в суспільстві. Отже всередині самої організації таки тривають певні процеси і дискусії. До чого вони призведуть? Про це – в інтерв’ю з видавцем В.Падяком.
Довідка «НЕДІЛІ»: Валерій Падяк – кандидат філологічних наук (1990), директор-засновник приватного видавництва в Ужгороді, викладач Інституту русинської мови та культури Пряшівського університету, член Світової академії русинської культури, голова правління Закарпатського обласного благодійного фонду «Русинська школа».
– Нещодавно закінчився ХІ Світовий конгрес русинів (СКР). Досі навколо нього в Інтернеті багато пліток, та жодних коментарів від його організаторів. З певною порцією критики, щоправда, на сторінках нашої газети виступив Павло Роберт Маґочій. То чи потрібен Конгрес русинам?
– Дійсно, вперше на моїй пам’яті така організація Конгресу. За двадцять днів до початку організатори посунули термін проведення – багатьом довелось пристосовуватись до нового графіка. Сам Конгрес з фінансових проблем винесли за межі Будапешта – у село Пілішсенткерест, кілометрів за тридцять від столиці. Занадто маленьким, тому й незручним, виявилось (мабуть, єдине в селі) приміщення якогось дитячого пансіонату, на базі якого відбувався конгрес. Розраховане десь на 130 чоловік, воно ледь вмістило тих близько 160 учасників та гостей Конгресу. Та й сам Конгрес за відсутності гарантованого фінансування був під загрозою зриву. Чому на цьому наголошую – саме життя підштовхує русинів до висновку: конгреси є фінансово обтяжливою формою спілкування, коштів вимагають чималих, але при цьому майже ніхто з функціонерів не задається запитанням: а що ми сьогодні чекаємо від конгресів, який результат?
– Дійсно, а що русини чекають від конгресів?
– Перш за все, чекають вирішення своїх проблем. У кожній окремій державі, де живуть русини, свої, дуже специфічні проблеми, а Конгрес – занадто пафосне та занадто громіздке і заформалізоване утворення, щоб глибоко вникати чи взагалі вникати у сутність цих проблем.
– Але ж не будете ви стверджувати, що конгреси не мали сенсу?
– Безумовно, колись, з часу падіння тоталітаризму, конгреси відігравали важливу роль, адже на той час русини вже майже півстоліття були заборонені комуністичними режимами. З 1990-х рр. така форма роботи сприяла подоланню комплексу неповноцінності, притаманного нетитульним етносам, дискримінованим владою. Іншими словами: русини вчились бути русинами і таким чином декларували, що русини – реальність етнічної палітри Центральної Європи.
А що сьогодні? Світ визнав русинський народ, це сталось у ряді новоутворених демократичних держав, де проживають русини. І лише в Україні влада не наважується цього зробити – мабуть, все ще вбачає у тому ризик втрати територіальної цілісності. Інакше кажучи: останнє двадцятиліття було надзвичайно успішним для русинів, і в цьому заслуга наших конгресів. Але ж продовжувати й надалі агітувати світ, що русини є – річ безглузда! Влада в цих державах не лише визнає русинів, але й утримує з бюджету (через систему грантів) їх національні ради, самоуправління, русинську пресу, фестивалі тощо. Прийшов час зрозуміти: ми виросли з «дитячих штанців» наших конгресів. Агітатори та горлопани сьогодні не в ціні, при-йшов час інших лідерів – інтелектуалів та особистостей. І саме вони мають формувати нові міжнародні русинські організації.
– Ви можете щось тут запропонувати?
– Тут не треба вигадувати колесо, а лише перейняти досвід інших успішних націй. Потрібен університет і ціла система освіти. Потрібні література, особливо проза та драматургія, зміцнення русинського театру, становлення телебачення, радіо, загальнорусинських мас-медіа та інформаційних Інтернет-ресурсів тощо. Це важка праця. Наприклад, написати шкільний підручник – це праця. Поставити на сцені твір русинського драматурга – це праця. Заснувати Інститут русинської мови та культури – це праця. Нам ще належить багато зробити, щоб переконати світ, що ми – народ. Але іншого шляху немає. Тому конфлікт функціонерів та інтелектуалів неминучий. Фактично, хоче того хтось чи ні, вже розпочалось творення нових світових русинських інституцій. Дуже цікаву думку запропонував відомий меценат Стівен Чепа – об’єднати науковців та творчу еліту під егідою Світової академії русинської культури. Думаю, будуть й інші пропозиції. Головне, щоб структура була гнучкою, дієздатною та авторитетною, незаформалізованою. Щоб долю русинства не вирішував заробітчанин з Праги або ж працівник ПТУ, що вже встиг побувати в трьох українських партіях.
– Але ж Світова рада русинів достатньо оптимістично оголосила, що відбудеться й наступний Конгрес, і відбудеться він в Україні?
– Безумовно, пройде ще якийсь час, поки русини остаточно переконаються у малодієвості Конгресу. Світ не стоїть на місці. І на ці виклики потрібно вчасно і адекватно реагувати. Тут і глобальна економічна криза, і розширення Європейського Союзу, і побудова так званого «Шенгенського муру», який вже ділить русинів. Але, з іншого боку, це і якісно нові можливості у спілкуванні через Інтернет, державна підтримка русинських організацій та їх акцій у ряді держав тощо.
– Чи не здається вам, що ці функції може виконувати й Конгрес?
– Ні, не може, просто не здатен. Конгрес – занадто громіздке, неповоротке утворення, щоб вчасно реагувати на виклики часу. Він скликається раз на два роки. Часто- густо туди набиваються люди, яким цікаво два-три дні поспілкуватись між собою, щоб при цьому їм було забезпечено що їсти і що пити, і де спати, і на цьому їхнє русинство закінчується. А Світова рада, яка керує організацією в проміжках між конгресами, кількісно є занадто малою, фахово не підготовленою, весь її час іде на утримання самої себе. А нам потрібна рада лідерів, інтелектуалів, успішних особистостей – тобто людей, які вже довели своєю працею, що вони успішні. Впевнений, це значно підвищить авторитет такої русинської ради, як би вона не називалась.
– Тобто в суспільстві зріє конфлікт між старим Конгресом та новими світовими русинськими організаціями?
– Поки що конгрес прийняв рішення продовжувати свою роботу. Хоча ми вже бачимо спроби реформувати його. Важливим стало звернення одного із засновників світових русинських конгресів професора Павла Роберта Маґочія з пропозицією відмовитись від конгресової форми роботи. Достатньо аргументованою була пропозиція американської делегації про саморозпуск конгресу. (Знаковим є й рішення цієї делегації надати повноваження представляти їх у Світовій раді Славомиру Гиряку – жителю Словаччини. Думаю, йдеться про певне дистанціювання «американців» від Світової ради русинів). Нарешті, про свій вихід із Конгресу заявив Закарпатський обласний благодійний фонд «Русинська школа».
– У резолюції ХІ СКР зазначається, що вас виключили з Конгресу за порушення статутних вимог.
– Це не зовсім так чи, власне, зовсім не так. Мені самому цікаво буде дізнатись, які такі порушення були в роботі Русинських недільних шкіл, про що так гучно заявив секретар СРР Володимир Противняк? Може, не по тих підручниках історію карпатських русинів діти вивчали? Пройшло вже сорок днів із часу проведення Конгресу, але жодних аргументів я так і не почув. Насправді ж у Пілішсенткересті русинські активісти побачили фінальну частину фарсу.
Як типова бюрократична структура Світова рада русинів дбає про забезпечення своїх інтересів – кожен хоче й надалі «рулювати». Для керівництва СРР зручним партнером виявився Микола Бобинець – представник у Світовій раді від України. Хоча ефективність його роботи неодноразово ставилась під сумнів рядовими членами. Достатньо підкреслити, що протягом останніх двох років голова СРР Д. Папуґа двічі був на Закарпатті, але не знайшов часу зустрітись із представниками громадських організацій краю. Не кажучи вже про демонстративне ігнорування діяльності Русинських недільних шкіл. Русинські вчителі дивились на цей фарс і запитували: що робиться у Світовій раді русинів?
Чому так ставалося? Тому що так з подачі В.Противняка сценарії писав п. Бобинець, який уникав контактів з русинською громадою краю та фактично робив усе, щоб не помічати діяльність русинської системи освіти. Замість принципової оцінки, СРР дивилась на це крізь пальці! Ба, більше. Порушуючи Статут, В. Противняк розділив організації на «лідерські» та інші. «Лідерська» буде одноосібно формувати конгресову делегацію або чисельно домінувати на конгресі. Не буду повторюватись – про цю проблему можна прочитати в моїй статті «Мавзолей для В.Противняка», вона доступна й в Інтернеті.
Всупереч багатьом положенням Статуту В. Противняк та Д. Папуґа зменшили чисельно делегацію від «Русинської школи», а потім і просто не допустили «Русинську школу» на конгрес, мовляв, ми вас повідомили 26 травня, що список делегації потрібно подати до 29 травня, а ви подали його 3 червня. Показово: у своєму інтерв’ю І. Петровцій зізнається, що на Конгрес він їхав як гість, а там його «зробили» делегатом. От вам і «принципова» позиція СРР! Якесь інтриганство.
– Але ж ви були на Конгресі?
– Фактично, я був тільки на другому пленарному засіданні, щоб озвучити нашу позицію. Попросив слова і розповів про досягнення «Русинської школи» та про те, що сталось під час візиту СРР в Україну, коли своїми діями Світова рада фактично благословила нищення Русинських недільних шкіл. І так – вмотивовано – оголосив про свій вихід зі Світового конгресу русинів. Присутні загалом слухали уважно, а от члени делегації від України та Д.Папуґа з В.Противняком намагались заважати – гасили виступ оплесками. Голосніше за всіх «аплодувала» дружина М. Бобинця – теж делегат. І.Петровцій теж «аплодував», але лише за інерцією, бо думками цей «мавр» вже був десь далеко. На той час вже оголосили, що делегація відрікається від виступу І.Петровція. Що ж, «мавр зробив своє діло», він більше не потрібний.
Загалом, після ІV Конгресу І. Петровція на жоден конгрес не запрошували; на V Конгресі в Ужгороді була навіть створена русинська дружина, яка мала подбати про те, щоб І. Петровція видворити з конгресового приміщення. А тут таке щастя просто з неба впало – М.Бобинець, у якого сутужно з однодумцями, дав мандат депутата. Ну, той і віддячив що називається – сторицею.
– Один ужгородський сайт опублікував той виступ І.Петровція та ще й з коментарем, нібито цей виступ відображає суть русинського руху.
– Це не так. Цей виступ відображає лише суть скандального характеру однієї особи. Після виступу Петровція не витримав навіть Д. Папуґа – під час перерви, подейкують, у кулуарах перейшов на крик! Воно й зрозуміло: це перший конгрес, який проводив Д. Папуґа в якості голови СРР. Але саме цим брутальним виступом й запам’ятався цей конгрес. А ще тим, що в жодного із членів СРР, таких собі «апостолів» за столом президії не знайшлось рішучості зупинити цей виступ та захистити репутацію свого лідера – професора П.Маґочія (за його відсутності), під крилом якого та при доброзичливій увазі якого вони так зручно й комфортно почували себе усі роки його головування в Раді.
Чим ще запам’ятається цей Конгрес? Жодних дискусій про перспективи русинства. Жодних нових облич у керівництві Конгресом. Жодних новацій у програмі. Та, мабуть, і тим, що вперше в його історії конгрес добровільно полишила одна з його найуспішніших організацій. А те, що після нашого виходу із СКР його функціонери заднім числом вирішили «перехопити» ініціативу та оголосили про те, що вони нас виключають – це з розряду запізнілої стурбованості своєю репутацією.
Лілія ЗАЛЕВСЬКА, “НЕДІЛЯ”
