Закарпаття: Чи є проблеми «тротуарної» торгівлі у краї насправді проблемами?
Їмо ми щодня. І продукти купуємо часто. Принаймні, через день. Дослідження соціологів, статистика, яка, як відомо, знає все – свідчать: понад 70% заробітку пересічної української родини витрачається на продукти. При цьому, налякані розповідями про генномодифіковані продукти, єгипетську картоплю, китайську гречку і ковбасу із сої, українці стараються купувати їжу на ринку, віддаючи перевагу базарним рядам перед полицями супермаркетів.Ключову роль у цьому виборі покупця зіграли, насамперед, самі супермаркети часто-густо помічені у «переклеюванні» етикеток, «перебивці» термінів придатності та переробці некондиційного товару на салатики та готові страви у кулінарних цехах, які діють при кожному з великих гастрономів. Бояться українці і бояться недарма.
І якщо у жителів мегаполісів на кшталт Києва, Запоріжжя і Донецька особливого вибору немає, то Закарпаття із його маленькими містечками, оточеними селами, де у кожного порядного ґазди присадибна ділянка, сад-город, родить трохи більше, аніж може з’їсти його родина, а у кожної ґаздині корова дає молока і кури несуть файних домашніх яєць мало більше, ніж треба дітям і чоловікові до столу. От і везуть господині кошики із молоком, сметаною, яйцями, пучками кропу, петрушки, моркви, баночками з ягодами, горіхами і медом до міст, містечок, райцентрів.
Найчастіше, до Ужгорода і Мукачева, де мешканці панельних і цегляних багатоповерхових коробок охоче розкуплять після символічного торгу і сальце (точно без антибіотиків і стероїдів), і домашнє вино (гарантовано не порошкове), і курочку (жирну і жовтеньку, що годиться на левеш) і решту продовольчого добра, зрощеного в екологічно чистому закарпатському селі. Тільки от… Де б продати це все, так аби і покупець не робив великий гак, йдучи з роботи і… міліція не ганяла.
Боротьбу з «тротуарною торгівлею» оголосив як пріоритетне завдання для своїх підлеглих керівник муніципальної міліції Ужгородського міськвиконкому Борис Борисов. Про це він заявив під час «гарячої телефонної лінії», що пройшла недавно на базі редакції газети «Ужгород». Головний ужгородський муніципал зізнався: найбільше допікає його відділу стихійна торгівля.
Перевірки дають лише тимчасовий результат, та й адміністрації ринків не завжди прискіпливі щодо дотримання порядку на прилеглій території. Нині “тротуарна торгівля” – предмет чи не найбільшої уваги муніципальної поліції, і системними діями сподіваються дати лад. “Звісно, наш відділ маленький – усього шестеро людей разом зі мною, а одна людина має постійно займатися лише документами – але робимо все, що можемо”, – сказав пан Борисов.
І таки роблять. Ганяють, треба сказати, «тротуарних продавців» нещадно. Ну як нещадно?.. Найбільш красномовним і нескупим, кажуть, вдається «домовитися» і тоді їх певний час муніципали, начебто, не чіпають. Але гадаємо що це неправда і просто якісь брудні натяки й непорозуміння. Міліція ж у нас чесні і непідкупна. Що дорожня, що кримінальна, що муніципальна. Як і має бути у цивілізованій державі.
А ще у нас, як у цивілізованій державі, всі ринки, на які так наполегливо заганяють кожну бабуню, яка привезла із села продати три літри молока і п’ять пучечків кропу, дуже чисті. Чисті, впорядковані і відповідають всім санітарним нормам. І пацюки попід ногами у покупців не бігають. Особливо на ринку «Білочка» в Ужгороді. І м’ясо не лежить просто на брудних кам’яних столах. І санітарні книжки є у кожного «легального» продавця. І підошви до бетонної підлоги не липнуть.
Ой! Якось ми втратили ту межу, де реальність перейшла в іронію. І ви, читачу, втратили? І недивно. Бо межі немає. Є тільки правда про те, що на Мукачівському “зеленому” ринку минулого тижня десятка міліціонерів намагалися попередити вуличну торгівлю перед центральним входом. Директор ринку, Борис Лукіянець, навпаки, запрошував продавців займатися своєю справою: “Це моя приватна власність, і ніхто не може тут нічого заборонити. Я не отримував ніяких попереджень, що хтось там щось заборонив” – казав директор і, ймовірно мав рацію. Бо все це більше було схоже на переділ якихось сфер впливу і з’ясування того «хто кому скільки недоплатив». Ці події довкола мукачівського ринку продовжувалися і у четвер і тривали до кінця тижня.
І справа не в тому, що продавцям ніде торгувати на території ринку, а в зручності місць і наближенні товару до покупця. Адже мукачівці вже звикли купувати продукти саме у цих місцях.
А у цей час в Ужгороді активно йшла тротуарна торгівля. Фотодокази – поруч. І навіть зливи не в змозі були прогнати продавців городини, домашнього сиру і молока з «насиджених» і зручних місць.
Якщо вже згадали про правду, то варто знати й те, що у кожного вона своя. І моя правда у цей момент полягає у тому, що я куплю пучок петрушки і пляшку домашнього вина у продавця на тротуарі з більшою радістю, аніж з брудного прилавку на базарі, що кишить пацюками чи з переклеєним терміном придатності з полиці супермаркету.
І ця правда буде дійсною для мене доти, поки у наших супермаркетах не стануть вести бізнес чесно, а на наших ринках не буде чисто так, як на центральному ринку Будапешту, де цієї весни, купуючи мелену паприку і угорську салямі, мені хотілося торкнутися руками кремової плитки на підлозі, щоб і навпомацки переконатися, що там чистіше, аніж у наших лікарнях. Така правда…
Олександр ПОПОВИЧ, газета «НЕДІЛЯ»
фото автора
