Ігуменя Євгенія, настоятелька монастиря у Липчі: Монастир сильний тоді, коли сильна віра в миру

[Total: 0    Average: 0/5]

Напередодні престольного свята ми поговорили з ігуменею Євгенією, настоятелькою Свято-Різдво-Богородичного жіночого монастиря села Липча, Хустського району. У процесі розмови ми дізналися багато нового про цю обитель. Відповіді матушки Євгенії були цікавими та завжди по суті.
– Вітаю вас, матушка Євгенія. Скажіть, будь ласка, у якому році відкрився відновлений монастир?
– У 1990 році

– А коли був заснований і вперше відкритий цей монастир?
– У 1924 році заснували монастир, а у 1925 освятили місце під церкву. У 1924 році монахині іще жили у селі Іза у хатах. П’ятьом монашкам благословили їхати у Словаччину до вихідця із нанкова отця Досифея. Але потім ієромонах Амфілохій і сам отець Досифей передумали, та вирішили, що краще було б заснувати монастир тут, вдома. У архіві ми знайшли записку першої ігумені матушки Параскеви, де говориться про те, що коли владика благословив їй шукати місце під монастир, вони прийшли з процесією із Ізи у Липчу на празник.

Тоді ходили на празники на цілу ніч, тобто приходили звечора і цілу ніч у храмі молилися і співали духовні пісні. З ними прийшов і отець Пантелеїмон (Кундря), брат преподобного Іова Угольського, і вони говорили про благословення на відкриття монастиря десь у цій місцевості. Отець Пантелеїмон їм сказав, що зараз поговорить з людьми. Він вийшов до людей і запитав, чи хтось не знає підходяще місце під монастир. У храмі разом з ними молилася одна жінка, яка сказала, що має невелике поле, яким вона не користується, бо там було багато кущів та рови. Якщо ця місцевість підійде, то жінка погодилася навіть подарувати свою землю.

Тоді отець Пантелеїмон сказав: «Бачите, що значить благословення владики. Вже і місце під монастир знайшлося». Сусідка жінки, яка запропонувала свою землю для обителі також захотіла подарувати свою землю. Матушка із отцем Пантелеїмоном, який служив у с. Іза, пішли подивитися це місце і дуже скоро почали розчищати місцевість. Жителі із села подарували на будівництво ліс. Отже, у 1924 році почали роботу по підготовці території, а у 1925 році освятили місце під церкву. Потім отець Пантелеїмон перейшов служити у монастир, а разом з ним прийшла його мама і племінниця.

На весні 1947 року відкрили Мукачівський монастир, куди перевели ігуменю Параскеву разом із молодими сестрами для того, щоб його розвивати. Монахиням у Липчі сказали, що монастиря тут уже не буде. Потім, коли матушка Параскева прийшла відвідати свій перший монастир восени 1947 року, ті старші монахині, які залишилися, почали нарікати через те, що всі молодші пішли у Мукачівський монастир, а їм самим важко було обробляти 47 гектарів землі.

– А у якому році монастир закрили?
– У 1961 році монастир закрили і він був закритий аж до 1990 року.

– А куди направили монахинь із монастиря після закриття?
– Наскільки я пам’ятаю, десь 25 монахинь, які не погодилися розійтися по домівках після закриття нашого монастиря перейшли у Мукачівський, хоча там також не було місця для поселення.

– Які будівлі повернули монастиреві після його відновлення у 1990 році? Чи передали і ті будівлі, які були збудовані за часів Радянського Союзу після закриття монастиря?
– Нам передали не всі будівлі, які тут є на території, навіть до цього часу. Повернули тільки ті будівлі, які зісталися іще із старого монастиря. Якби ніяких старих будинків не залишилося, монастир би не дозволили відкрити. Сестри самі ввійшли у один будинок, а потім попросили дати їм кухню, яка знаходилася у іншому будинку та столову, яка знаходилася у Михайлівській церкві для проведення празника. Після свята сестри так і не звільнили цих будівель.

– За часів Радянського Союзу кому належали ці будівлі?
– Тут повинні були бути сироти із захворюванням на туберкульоз. Але реально тут знаходилися тільки «вибрані» діти, так би мовити «еліта». Я прийшла у цей монастир у 1994 році, коли школи-інтернату тут вже не було. Але три роки поспіль монахині жили на одній території із школою-інтернатом. А потім сюди направили ОМОН, але їм тут не було з ким «воювати», адже тут були всі старші монахині. Пропонували спочатку будувати монастир за кладовищем, але сестри не погодилися, мотивуючи відмову тим, що монастир був саме на цьому місці де він є зараз, тобто на тому місці, де ще з того часу залишилися будівлі.

На канікулах, коли у школі не було дітей, монахині зайняли і новий корпус. Школа там мала медичний пункт, де зберігалися медичні картки всіх дітей. Одного дня на канікулах прийшла медсестра, щоб взяти чиюсь медичну картку і відчинила двері. Наші монахині тоді із хоругвами і хрестом ввійшли у будинок і не виходили, поки не забрали картотеку та не звільнили приміщення

– Отже, покійна ігуменя матушка Ольга була тут настоятельницею із дня відкриття відновленого монастиря?
– Так, матушка Ольга була з самого початку. Дійсно цікавим є те, що місце під нову церкву у відновленому монастирі освятили у той самий день, у який закрили монастир 30 років тому. Тобто, рівно через 30 років після закриття монастиря освятили місце для нової церкви у відновленому монастирі.

– Чи багато нових сестер поступило у ваш монастир скажімо за останні п’ять років?
– До нас вступило п’ять нових сестер.

– У чому на вашу думку полягає причина того, що зараз молодь не дуже охоче вступає у монастир?
– Знаєте, я читала у котрогось старця, що монастир сильний тоді, коли сильна віра в миру. А коли слаба віра в миру, то і монастирі слабші, адже у монастир ідуть із миру.

– Тепер ви перебудовуєте один із старих корпусів. Для чого буде служити цей новий будинок?
– Це був житловий корпус, але через роки будинок став аварійним: погнили балки, потріскали стіни, потрібно було повністю міняти дах. Після закінчення перебудови цей будинок буде житловим для сестер монастиря.

– Чи ви маєте спонсора, хто фінансує проекти повністю або частково?
– Ні! Всі проекти фінансуються тільки з пожертв людей, так би мовити «вдовині гроші».

– Дякуємо вам за розмову, матушка Євгенія. Що би ви хотіли побажати читачам газети «Православне Закарпаття»?
– Побільше віри в Бога, бо у нас дуже слаба віра. Ми звичайно приходимо у церкву, але надіємося на свої особисті сили. Потрібно більше покладатися на Бога

Прот. Іоанн Шандра, газета “Православне Закарпаття”

Comments are closed.