Із щоденника Сергія Федаки… ДІА-МОНО-ЛОГ

[Total: 0    Average: 0/5]

Коли я вперше побачив тебе, таку красиву і молоду, я подумала, що ти молодший за мене, бо ти була геть засліплена тодішнім сонцем, а ти ішов якийсь такий – весь на шарнірах, не те, що ти – така спокійна і врівноважена, але ти ще тоді зауважив чортиків у моєму вирові…

…бо вони так вимахували хвостиками прямо перед моїми очима, хоча до того вони ні на кого не кидалися і я була цілком чемною дівчинкою, у що я потім ніколи не міг повірити, бо ти сам геть зіпсутий, і ти прекрасно знаєш, хто мене зіпсувала, як і те, яку ціну я за це заплатила і яку ще змушений буду сплатити я, але тоді ми не думали про це, бо ти закохався із першого погляду, а ти дозволила це зробити,

оскільки я була геть навіжена, оскільки ти була мудрішою з нас обох, а ти виглядав божевільним хлопчиськом з квадратними очима від першої у його житті їзди на двоколісному велосипедові, хоча то ще був тільки початок і ти сама не знала на що все обернеться, хоча насправді я чудово знала, що ніякого спокою я з тобою не матиму,

бо навіщо, кохана, нам той спокій, коли у тобі його і так аж занадто як на двох – мене завжди вражало, як ти постійно нахабно говорив “ми” там, де було тільки “я” і “ти”, бо до того ти ще не була собою, а я й поготів, щоб ти не казала, поокремо ми таки не були ніколи, і я відкрила себе, для того, щоб ти завжди була зі мною, бо ти вбив собі в голову, ніби я і народилася тільки заради цієї зустрічі, принаймні, я все життя чекав на тебе, коли я просто жила – жила передчуттям мене, хоча я ніколи не уявляла тебе саме таким, бо до тебе я ніколи і не був таким,

я народився з твого ошелешеного погляду, як і я – з ніжності твоїх рук, таких сильних і чоловічих, коли я весь перетворювався на суцільний доторк, ти ставав якимось гарячим полем, що пронизувало собою весь простір і заливало всю свідомість, а ти була завжди недосяжною – як горизонт, до котрого лишається якихось півкроки,

котрі ти ніколи не наважувався зробити через твою жіночу іронічність, яка була єдиним моїм захистом від твого хлопчачого романтизму, проте ким би ти була без нього, моя чарівна повелителько своїх засніжених володінь, котрі ти постійно намагався розтопити і перетворити на коралові атоли з лагунами, на Діснейленд,

на суцільний пляж від одного краю Чумацького Шляху до іншого, бо ти варта усього цього створеного тільки заради нас двох світу і ще чого-небудь на доважок, тому я би хотіла в якості доважку бодай жменьку грунту під ногами посеред нашого океану розбурханих емоцій, і я нічого не бажав так, як відділити твердь земну і твердь небесну,

але я відпочатку знала, що вони злиті воєдино, як злиті, кохана, ми із тобою, що б ти там не казала і про що б ти не мріяв, ніби ти ніколи не знала, про що єдине я міг мріяти, а, знаючи це, я ніколи не могла виборсатися з тієї трясовини, в яку ти усе глибше занурював себе всупереч усім моїм розумним аргументам, з котрими я завжди погоджувався, але ти їх ніколи не брав до уваги,

бо моя увага була зайнята зовсім іншим – ти ідеалізував мене замість того, щоб зрозуміти, і я набивав одну гулю за іншою, не помічаючи, що найбільше болить мені самій, і наші нескінченні намагання розірвати закінчувалися черговим шаленством, з кожним разом – усе глибшим і пристрасним, аж поки ти не пробував спалити жаб’ячу шкурку, і тоді ти зникала, а ти мусив починати усе спочатку усоте і втисячне,

і ми крутимося, як дві білочки у цьому вселенському колесі Мьобіуса, яке не має ні початку ні кінця на своєму одному-єдиному боці – зворотному боці жіночо-чоловічої антиномії, котру не можна долати ніякою логікою – тільки дією. І ми намагалися це робити,

я пригадую, як кумедно ти завжди це підкреслювала, а ти постійно поспішав невідомо куди і навіщо, бо я просто не міг чекати, коли бачив тебе, таку красиву, юну і спокусливу, а я відображалася у твоїх очах, котрі завжди лишалися ненаситними, я бачив тебе, а бачити тебе означало хотіти тебе до повної знемоги, ніби я могла дати тобі більше, ніж могла.

Наш короткий роман тривалістю у ціле життя виснажив нас і показав нам, яким буває людське існування, бо без тебе я ніколи би цього і не дізналася би, які і я без тебе ніколи не знав би, що життя це таке нескінченне продовження чогось такого безнадійно триваючого, у чому ми створені одне для одного, чим ми відлякуємо від себе усіх оточуючих, але що триватиму вічно, поки я здатний бачити тебе, а я ще здатна бути з тобою.

Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»

nedilya.at.ua

 

Comments are closed.