Бути черницею – це поклик Христа, який дає бажання стати Його Обручницею
Перші недільні школи почали з’являтися у далекі дев’яності роки минулого століття після розпаду Радянського Союзу, коли церква нарешті отримала право голосу, а деякі церковнослужителі, зокрема греко-католицького обряду, мали змогу вийти з підпілля. Нині діти, за згодою своїх батьків, можуть відвідувати уроки пізнання Божої науки не лише при церквах, а й у багатьох навчальних закладах краю.
В Ужгороді, скажімо, такі навчання проводять монахині василіянського чину сестри Маргарета і Василія. Їх добре знають вихованці загальноосвітньої школи №5, Авторського навчально-виховного комплексу (колишня ЗОШ №2), Лінгвістичної гімназії ім.Т.Шевченка (початкова школа №1), словацької школи обласного центру. Терпіння, мудрість, а головне, любов – ось основні засади, на яких базується кожен проведений черницями урок. Тепле, лагідне слово не раз змушувало навіть найбільшого шибеника змінити свою поведінку. Можливо, саме тому обох сестер, котрі, виявляється, є ще й сестрами по крові, чимало ужгородців, особливо молодь, упізнає на вулиці, зупиняє, аби поспілкуватися. Але, мабуть, не кожному відомо, що шлях до черничого життя не такий простий, як дехто собі уявляє. Отож, аби більше довідатися про це, «НЕДІЛЯ» й вирішила поспілкуватися з однією із черниць – сестрою Маргаретою.
У радянські часи монахинями ставали підпільно
Як розповіла наша співрозмовниця, рішення прийняти постриг і стати нареченою Христа вона відчула у серці давно. Певно, відтоді, коли почала усвідомлено сприймати Божу науку, тобто у зовсім юному віці. Цьому в першу чергу сприяла атмосфера, в якій виховувалася дівчина. Сестра Маргарета, у миру – Надія, зростала разом з трьома своїми братами та двома сестрами у віруючій побожній сім’ї у селі Плоске Свалявського району. Батько добре знався на дяківській справі. Але то були нелегкі радянські часи, коли вірити у Бога заборонялося, а греко-католицька церква перебувала у глибокому підпіллі. Тож свої знання тато передавав дітям. Тому й не дивно, що усі три сини згодом стали священиками, а двоє із сестер – нареченими Христа. Щоправда, кожна з дівчат прийшла до такого рішення самостійно.
Після закінчення у 1978 році середньої школи Надія влаштувалася працювати на Мукачівську трикотажну фабрику. Саме в Мукачеві зустріла двох сестер-черниць. Від них довідалася про таємну посвяту та про існування центру чернечого чину святого Василія Великого, що підпільно діяв у Мукачеві, – одного з найдавніших чинів, заснованого ще у четвертому столітті. Через рік їй стало відомо, що і її старша сестра Ірина вже стала монахинею – сестрою Василією. До речі, обидві сестри давно звертаються одна до одної по імені, вибраному під час постригу. Виявляється, нове ім’я символізує нове життя, яке обирає дівчина, відрікаючись від мирських утіх і насолод.
Згодом, у 1995 році, сестра Маргарета здобула вищу освіту на факультеті української філології УжДУ.
Ретельні перевірки і випробування
Бути черницею можуть лише чисті невинні дівчата, здорові, розумні, чиє серце давно належить Богові, для яких такий вибір – це покликання. Чомусь у народі побутує хибна думка, що монастир – це своєрідна в’язниця або притулок для хворих чи людей з вадами.
Так само, як люди обирають свою професію за покликом душі, так і монахині обирають такий життєвий шлях.
– Точніше, це не ми обираємо таке життя, – зауважує сестра Маргарета, – це Господь обирає нас і приводить сюди.
Дівчина, яка вступає в монастир, має пройти медичні обстеження, принести свідоцтво про хрещення і характеристику від пароха. Адже монахиням доводиться спілкуватися з багатьма людьми, в тому числі й дітьми. Вони повинні грамотно і розумно доносити до громадськості Слово Боже. А далі слід пройти «кандидатуру», яка триває протягом року. За цей період дівчина має змогу пізнати монаше життя і визначитися, чи готова до нього.
За стінами чернечої келії
Життя сучасних монахинь суттєво відрізняється від того існування, про яке довідуємося з книжок чи фільмів. Це не означає, що теперішні черниці менше часу проводять на молитві. Зовсім ні. Окрім церковної діяльності: допомоги священикам, оздоблення храмів, виконання адміністративної роботи, сестри-монахині ще й беруть активну участь, якщо можна так сказати, у громадському житті того чи іншого населеного пункту – відвідують освітні заклади, є гостями на деяких громадських заходах, стають учасниками благодійних акцій.
Наразі ужгородські сестри-василіянки змушені винаймати собі помешкання, оскільки їхній монастир відібрали ще за часів радянської влади. Знаходився він в обласному центрі на вулиці Волошина. Тому чекають тепер зведення нового.
На завершення ми поцікавилися у сестри Маргарети, як тоді, у ті непрості радянські часи, коли за віру можна було зазнати переслідувань з боку влади, сприйняли батьки звістку про її постриг. Адже, чого гріха таїти, не кожен з родичів схвально ставиться до бажання свого чада відректися від мирського життя навіть нині.
– Колись батько пояснював мені із св. Письма «Перше Послання святого Апостола Павла до Корінтян 15; 41-42», в якому мовиться про блиск Сонця, Місяця і Зірок. Тато пояснив мені так: монахи і монахині світитимуть перед Богом, як Сонце, бо вони свою чистоту присвятили Господу. А вдова чи вдівець, які не бажають більше одружуватись, зберігаючи вірність колишньому обранцеві, бо хочуть свою чистоту присвятити Богові, світитимуться, як Місяць. Подружні ж пари, які живуть чесно у шлюбі, будуть світитися, як Зорі. Мені захотілося долучитися до представників Сонця, аби принести родині добро і благодать. Батьки мої були глибоко віруючі люди, тож тільки схвально відгукнулись на таке рішення.
Це сонце, що свого часу прийняла до свого серця сестра Маргарета, продовжує зігрівати не одного, хто потребує його благодатного тепла.
Ольга СТЕФАНЕЦЬ