Закарпатець Федір Полянський – один із тих, хто побував у епіцентрі ядерного вибуху

[Total: 0    Average: 0/5]

Серед військовослужбовців небагато тих, хто побував у епіцентрі ядерного вибуху під час випробування атомної бомби. А от королівчанину Федору Полянському таке пережити довелось.

– Про те, що 14 вересня 1954 року відбулися військові навчання з використанням атомної зброї, мало хто знає. У цей день наш літак з висоти 8 тисяч метрів скинув атомну бомбу, яка зірвалася через 45 секунд. Все було, як на війні, – розповідає Федір Петрович. – Я служив у далекому Сибіру в так званих „Тоцьких лагерях”. Несподівано ми отримали наказ маршала Жукова виселити з домівок місцеве населення. Вивозили їх ми – військові водії.

Люди не хотіли залишати своє майно, тож, опираючись тиску військових, навіть вбили чотирьох наших водіїв. Згідно другого наказу ми мали той район „заселити” військовою технікою (літаками і танками), а також домашньою живністю (дали коней, корів, собак). Перед навчаннями нам також показали секретний фільм про атомний вибух, який повчав, як правильно діяти.

Відтак, протягом кількох діб ми рили траншеї, будували бункери, дерев’яні бруски обмащували глиною, казали, що сам академік Курчаток радив так робити. Вже потім ми довідалися, що до цієї справи задіяли аж 50 тисяч військовослужбовців – крім нас ще були солдати Московського і Прикарпатського округів. Вже на навчання по швидкості просування у протигазах з епіцентру вибуху приїхали і з Міністерства оборони, для яких були зроблені спостережні пункти і бетонні бункери. А нас розмістили на відстані8 кілометріввід місця вибуху.     

– 14 вересня 1954 року була ясна сонячна погода. О 9-ій годині ранку ми отримали команду „Урок” і всі залягли на дно траншей, а ще через 20 хвилин після команди „Блискавка” пролунав звук сирен і вистріли з пушок, – продовжує свою розповідь військовий ветеран. – Почувся гул літака ТУ-4, а через кілька секунд затремтіла земля, ніби після вибуху, потім ударна хвиля змітала все, що траплялося їй на шляху. Аж у вухах дзвеніло.

Після команди „Відбій” найперше, що побачили перед собою – величезний гриб із свинцю, який підіймався все вище і вище. Ми відкрили шквальний вогонь і побігли до центру вибуху. Тут пішла в хід вся техніка. Гуркіт розносився аж на сотні кілометрів. Навіть колишні фронтовики казали, що не бачили такого на війні: обгоріли танки та автівки, трупи тварин, довкола стояла висока стіна диму і пороху, їдкий запах диму і смороду. А ми все бігли вперед, подалі від епіцентру вибуху.

Військові навчання ми завершили успішно. Тоді приїхали хіміки і поспіхом нас оглянули, виміряли рівень радіації, а дезактивацію техніки не проводили. Нас всіх відправили у баню, але, що цікаво, новий одяг нам не дали, бо на нього вже не вистачило грошей. Командування висловило нам вдячність за навчання, але тоді ніхто з нас ще не знав ціну цієї справи: ми всі були заражені.

Незважаючи ні на що, додому нас не пускали, а строкову службу тоді проходили по чотири роки. Оскільки відомості про ті навчання були під сімома замками, лише після вибуху Чорнобильського атомного реактора про нас згадали. Із отих 50-ти тисяч військовослужбовців серед живих залишилося лише 4 тисячі. Я ще не відійшов за земну межу лише завдяки Богу, турботі дружини і нашому сприятливому клімату.

Іван Козак  “Новини Виноградівщини”

Comments are closed.