11 фактів про закарпатського поета Андрія Любку

[Total: 0    Average: 0/5]

“Львівська пошта” зібрала 11 фактів про закарпатського поета Андрія Любку. Радо ділимося ними і ми.

Принципи.
 
Не люблю слово “ніколи”. Можливо, ніколи б не вбив нікого, але не можна зарікатися – раптом війна розпочнеться? Хотілося б побільше робити хорошого, робити найближчих людей щасливішими – та не дуже виходить. Що ж, можливо, пообіцяю собі та вам ніколи не розчаровуватися і не опускати рук.
 
Пунктуальність.
 
Я – “сова”, тому пунктуальність до обіду – це не зовсім про мене. Але якщо щось справді важливе й принципове, то, безумовно, я буду вчасно. На роботу зранку можу прийти на дві-три години пізніше, на зустрічі намагаюся не запізнюватися. Але все залежить від конкретної ситуації. Щодо запізнень інших, то це, як правило, вибачаю. 
 
Довіра.
 
Думаю, що є довірливим, але людей, яким довіряв би цілком, – на жаль, немає. Певно, треба більше відкриватися людям і не чекати ножа у спину. Тільки от як це здійснити? Втрату довіри може спричинити все: від поганого настрою до брехні чи зради. 
 
Політика.
 
Я цікавлюся цим, бо поки ще хочу жити в цій країні. Коли емігрую – забуду про політику. Врешті-решт, останнім часом у нас така політика, що моя еміграція уже не за горами. Бачите, як воно все взаємопов’язане? Тому й цікавлюся, переймаюся і ходжу на мітинги. Побачимо, що з того вийде. 
 
Конфлікти.
 
Як з’ясу­валося, я – людина конфліктна. Тобто, я ніби не злий, дуже ціную спокій, не люблю сперечатися і все о’кей. Але можу завестися з півоберта, і тоді мене вже не зупинити. Найчастіше конфліктую з близькими людьми, з чужими я ввічливіший. Це огидно, і цю свою рису я таки переможу. 
 
Відпочинок.
 
Моє улюблене заняття – риболовля. Ще дуже люблю подорожувати, у липні літав на південь Італії. Європа останнім часом трохи набридла, тому наступного року думаю податися кудись на Схід. Хочу побачити Дамаск. Якщо буду мати вільний вихідний – лежатиму, читатиму і дивитимусь фільми, навіть у магазин не вийду.
 
Спорт.
 
Дуже люблю спорт. Чесно. Але регулярно не тренуюся, хоч періодично починаю. Колись, років зо п’ять тому, грав у футбол, займався греко-римською боротьбою і дзюдо. Тепер раз на два тижні можу згадати про це й покачати прес. Аж соромно.
 
Екстрим.
 
Дуже б хотілося ствердно сказати, що я – сміливець. Але думаю, що це не сміливість, а радше дурість. Скажімо, полізти битися з кимось, зчепитися з поліцією в сусідній країні у мене сміливості вистачає, а от мужності визнати себе безвольною людиною, яка вже сто разів кидала курити, але так і не зробила цього остаточно; яка чотири роки дає собі слово вивчити німецьку мову й задля цього ще пальцем не поворухнула – немає. Сміливість – завжди у спокої та самоконтролі. Та є один випадок, можливо, й не найекстремальніший, але точно найприємніший: я пишаюся тим, що колись під час підйому на скелі Криму врятував життя своєму другові, поету Віку Коврею. 
 
Депресія.
 
Люблю лінощі та меланхолію, тому з ними й не борюся. Можу цілими днями лежати в ліжку, засинати, прокидатися і курити. Депресія – це універсальний стан для творчості, зокрема поезії. Але якби я захотів вирватися з такого стану, то рушив би в якусь подорож чи на риболовлю. Можна ще якусь квітку завести, щоб було про кого піклуватися.
 
Улюблена фраза.
 
Ви спитали – і я замислився. Це перша ознака того, що ані улюбленої фрази, ані кредо у мене немає. Чесно кажучи, я собі слабо уявляю людину, в якої є чітке кредо. А якщо й уявляю, то так: глибокі очі, вуса, сиве волосся, піджак, на лацкані якого якийсь значок, у руці – ручка, постава невимушена, на лівій руці – годинник. 
 
Кумедний випадок.
 
Їх у мене безліч! Розповім історію, що трапилася зі мною під час останнього Форуму видавців у Львові. У мене мала бути зустріч із читачами в Інституті Сухопутних військ. Вже смішно, ага? Я до цього поставився відповідально й стояв на КПП інституту рівно о десятій ранку. Але мене не пропустили. Охоронці довго не могли второпати, що я хочу. Я їм показував програму форуму, і в якийсь момент до них дійшло, що я хочу потрапити на зустріч із самим собою. Ну, і вони попросили мене написати заяву на ім’я командира, мовляв я, Любка А. С., прошу Вас дозволити мені пройти на територію інституту для зустрічі зі мною, Любкою А.С. Але оскільки про результат розгляду заяви я б дізнався лише наступного дня, я її не писав – зустріч зі мною все одно вже десять хвилин, як розпочалася. То ж я сам із собою зі спокійною душею пішов на каву.

lvivpost.net

Comments are closed.