Із щоденника Сергія Федаки… Прощавайте, свята

[Total: 0    Average: 0/5]

Щороку так званий зимовий цикл свят чекаєш з наростаючою тривогою. Адже вони косять людей і завдають матеріальних збитків, як стихійне лихо. Це треба додуматися – починати кожний новий рік з двох тижнів примусового неробства, коли все закрито, базари геть порожні, культурне життя завмерло, зате безкультур’я процвітає.

Не дивно, що за двадцять років у нас так нічого і не вийшло побудувати. Бо як рік зустрічають, так його і проводять. У нас же це роблять максимально по-слов’янськи, а потім ще кілька тижнів приходять до тями, так що життя відновлюється тільки з лютого.

Жодне інше суспільство не витримало би такої наруги над здоров’ям громадян і національною економікою. Ми же якось призвичаїлися, і з кожним роком ситуація стає усе безнадійнішою. Хоча перші у цьому році вихідні (новорічні) минули в області спокійно.

Народ мирно пив-закусював удома під телевізор. Правда, в цілому по Україні було чимало п’яних бійок і різних травм, одна дама навіть примудрилася підбити собі око корком від шаманського, але Закарпаття від того всього доля милувала.

Єдино, що міська ялинка в Ужгороді перетворилася на справжній шабаш. Спокійніша публіка намагається вже туди не потикатися. Зате другі вихідні (різдвяні) прорвало. Закарпатці очуняли і їх потягло на подвиги. Тим більше, що формат свят був вже принципово іншим – не сидіти вдома, а ходити з колядками.

Наколядували увесь спектр кримінальних пригод, пресі було про що писати. На цьому фоні треті вихідні (14-15 січня) видалися вже просто благосними. Губернатор на черговій прес-конференції з цього і почав – як із найбільшого досягнення: все минуло досить толерантно, без снігових заносів, відключення електрики, тепла, автоаварій, без особливого криміналу.

Учора пережили Водохреща, після чого розбирають ялинки, так що тепер можна зітхнути з полегшенням. Свята, правда, будуть і далі, але вже спокійніші – державні. Найближче із них – День соборності. Широкій публіці воно майже невідоме – і прекрасно, інакше був би ще один привід для розгардіяша.

Настрої зараз у суспільстві далеко не соборницькі. Кожний регіон намагається вирішувати свої проблеми самотужки. Що тримає такі різні землі в межах одного державного кордону? Перш за все, традиція часів УРСР.

За кілька десятиліть тоталітаризму ми якось призвичаїлися жити разом попри всю нашу попередню історію, котра нас більше роз’єднувала, ніж злучала. 1990 р. В.Чорновіл спробував до тієї дати започаткувати нову традицію, тоді було організовано живий ланцюг від Львова до Києва із перспективою, аби далі його продовжити до Ужгорода і до Харкова.

Проте стояти на січневому морозі уздовж траси тверезими неможливо, а нетверезими – тим більше, то ж традиція не закріпилася. Нескінченно перечитувати Акт Злуки 1919 р. і спогади про тогорічний з’їзд у Хусті теж набридає. Шоу має тривати, продовжуватися у сьогодення і майбутнє. Продовження поки немає.

Так сталося, що ми надзвичайно різні – патріархальне Закарпаття і максимально секуляризований Донбас. По-різному голосуємо, по –різному заробляємо, по-різному відпочиваємо. Різні проблеми і різні здобутки.

Того, що зв’язує докупи, залишається усе менше. Спільної масової культури за двадцять років так і не створено, хоча телебачення робить просто-таки героїчні зусилля у цьому напрямку, але схоже, що одних талант-шоу для цього мало, інтерес же до політичних ток-шоу зараз взагалі мінімальний.

Люди починають дружити в умовах гідного життя, злидні же безнадійно роз’єднують. Саме це зараз і відбувається. Якщо за рік-другий економічна ситуація не стабілізується, Україна затріщить по швах. Отих самих швах, якими її зшивали на живу нитку 1939 і 1945, а тим більше 1954 р.

Єдине, що може забезпечити соборність злиденної країни – це дуже жорстка диктатура, як то і було при Сталіні, коли ця соборність перетворилася із мрії на зовсім не мрійливу, а жорстоку реальність.

Тенденція до того існує і навіть зростає. Неможливо одночасно розбудовувати демократію, добробут і соборність. Вдається поєднувати тільки якісь дві із цієї трійки цінностей.

Більшість, ясно, виступає за добробут, а з решти двох готова чимось пожертвувати. Вище мистецтво української політики полягає в тому, аби зберегти усі три, але як це зробити – наразі невідомо. Може, просто менше мріяти і більше працювати.

Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”

nedilya.at.ua

 

Comments are closed.