Із щоденника Сергія Федаки… З чистого аркуша

[Total: 0    Average: 0/5]

Я вийшов з дому ще затемна. Ноги чомусь понесли у бік вулиці Заньковецької. На її початку світився гастроном “Прогрес”. Знов перейменували під сімдесяті роки! Далі я із подивом виявив, що трьох дев’ятиповерхівок немає, на їх місці росте кукурудза.
Серце тенькнуло, у свідомості зашкреблася неприємна підозра. Вона ще посилилася, коли я помітив, як прямо до мене чеше якесь маля. Схоже на Гарі Поттера, тільки без окулярів. Відчуваючи, що починаю тихо божеволіти, у тому маляті я упізнав самого себе, яким був десь у сім років.

Бачити себе збоку доволі дивно. Колись у мене вже було подібне, коли дивився фільм з актором, що навдивовижу скидався на мене. Але там нас розділяв, принаймні, екран. Ще люди з досвідом клінічної смерті кажуть, коли помираєш, то душа підіймається над тілом і бачить його згори.

Але ж тоді бачиш себе у тому самому часі, а не колишнього! Між тим мале підійшло до мене, діловито взяло мене за руку і залопотіло до огиди знайомим голосом (він таки не змінюється): “Ти не дивуйся, це я викликав тебе сюди!” – “Як – чарівною паличкою?” – “Якби ж то, – зітхнуло воно. – Ні, просто зараз зірка упала, а я встиг загадати бажання”. – “Не міг загадати щось корисніше, нащо саме мене?” – “Так я і загадав знайти під ногами сто рублів. Ну можна і більше. А прислало чомусь тебе”.

Ага, упізнаю власний прагматизм. Але у сімдесяті роки халтурили в усьому, навіть у таких, виявляється, справах. І я зовсім не пам’ятав, що колись у дитинстві мав такий епізод – стерло із пам’яті. Питаю: “І нащо тобі та сотня?” Мале цілком щиро обурилося: “Як це нащо? Ти що – не пам’ятаєш, що саме в цьому віці починав займатися живописом.

Так що давай на дорослі фарби, пензлі із хвоста колонка, ватман, мольберт, палітру – ну сам знаєш. Ти же тепер відомий художник, то ж гроші мають водитися”. М-м-м, у малого губа не дура. Художником я не став, але гроші все одно знайдуться. В уяві закрутилося кіно: власна майстерня, купа тільки-но розпочатих, напівзавершених і вже готових робіт, гола натура, альбоми із власними репродукціями, богемна публіка навколо мене, зграя заздрісних товаришів, не менше нездар, але й чимало нормальних хлопів.

У принципі так воно і є там, у ХХІ столітті, от тільки пов’язане не з живописом. Хоча… Чом би не змінитися?! Якщо я зараз допоможу собі семирічному, то все життя може спрямуватися в інше русло. Варто ризикнути. Рука сама потяглася до гаманця. Але для чого йому тут майбутні гривні? От якби їх можна було би якось конвертувати.

Стривай, у мене же після нещодавньої турпоїздки є десятка євро. Але й цієї валюти тоді ще не було. Ага, тут ще є десять доларів – оце можна поміняти і у сімдесятих. Це не сто рублів, але тридцять, а то й сорок виторгувати вдасться. Треба іти до готелю “Закарпаття”.

Стоп, його ще немає. Треба у протилежний бік до “Ужгорода”. І головне не попастися доблесним предкам нинішніх ментів і безпекашів. Але взявши у руки десятку, виявив, що вона вже нового зразка – із збільшеним портретом Гамільтона. Шкода, фарца у сімдесяті має бути геть п’яною, аби спокуситися такою незнайомою купюрою. Зате можна ще щось продати із себе – о, годинник, як Міміно у фільмі.

Але годинник я вже одягав усе рідше, дізнаючись час з екрану мобільника. То продам цю трубу – там же є калькулятор і пару ігор, так що кого-небудь зацікавлю. Проте покриття, звичайно не було, і труба виявилася мертвою залізякою без жодної функції. Ну нічого, я ж у своєму Ужгороді пів-міста знаю. Треба знайти їх у цьому часі і позичити – мовляв, віддам, коли пізніше познайомимось.

Знайомим письменникам подарую їхні же власні сюжети для майбутніх творів – хай пишуть. Розкажу про їхніх дітей і онуків. Дам поради, як пережити перебудову і буремні дев’яності. Та взагалі виступлю таким собі Нострадамусом. Правда, про цього дядька вони тоді ще не чули. Коротше, наберу ту сотню – якщо не з одного то з кількох сумарно.

От тільки де їх тут знайти? Кому у моєму часі 60, тим зараз по 20. Значить хто ще в армії, хто взагалі поки із села не переїхав до міста. І що найгірше – вони ж усі за сорок років поміняли квартири. За відомим мені адресами їх немає. Можна би піти до Спілки письменників – вона весь час на одному місці, але у ці святкові дні точно на замку.

Аж раптом я відчув, що мене ніхто не тримає, а збоку бовваніють дев’ятиповерхівки. То ж у власному минулому нічого змінити не можна. Ну я хоча би спробував…

Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”

nedilya.at.ua

 

 

Loading...

Comments are closed.