Із щоденника Сергія Федаки… Казки

[Total: 0    Average: 0/5]

У шістдесяті – сімдесяті роки практично тільки два українські видавництва публікували збірники казок – київська “Наукова думка” і ужгородські “Карпати”. Перше видавало академічні добірки з певним науковим апаратом, але вони здобували популярність і в масового читача. Друге же від самого початку орієнтувалося на малечу і її батьків, на комерційний успіх, хоча підходило до даних видань теж максимально серйозно.

Саме завдяки цим казкам Закарпаття стало широко знаним по всій Україні та й загалом усюди, де тільки читають українською. Ще, звичайно, завдяки нашим меблям, але то все таки був дефіцитний товар, а казки були цілком доступними –їх продавали не лише у книгарнях, котрих тоді було незмірно більше, ніж зараз, а й у газетних кіосках.

Інколи щось виходило й у інших видавництвах, але то було як виняток, а у нас же – систематично і майже щороку. Було для того кілька причин. Наша область найбільш сільська – ту тут і найбільше в Україні село (Великі Лучки), і найбільший район з сільським населенням (Тячівський), тому патріархальні традиції найміцніше збереглися – аж до радянських часів.

На Наддніпрянщині казкову традицію разом з усім традиційним селянським укладом було перервано голодомором тридцятих років, у Галичині – масовими повоєнними репресіями-депортаціями. Закарпаття ті лиха оминули, то ж ми змогли докинути у спільний казан щось свого. Так було аж до горбачовської перебудови і становлення ринкових відносин, коли запановує чистоган, руйнується спершу система книгорозповсюдження, а відтак і книгодрукування, закриваються бібліотеки, руйнуються сім’ї, чиї глави масово виїжджають на заробітки, а багато хто там і лишається.

Услід за татками їхали у далекі світи і матері, лишаючи часто дітей на бабусь чи ще дальших родичів. Ті, мабуть, знов розказували їм казки – як то бувало і багато століть раніше. Принаймні, знайомі 20-річні журналісти свідчать, що їм у дитинстві казки не стільки читали (видання майже припинилося), як розповідали. А проте записувати цю найновішу традицію було вже особливо нікому. Фольклористи теж хто дбав про власне виживання, хто зайнявся іншими жанрами – піснями, духовним фольклором, переказами. Казка же у нас ніби і існувала, і водночас не існувала.

Принаймні, трималася вона виключно на ентузіастах. Дивно, бо попит на казку нібито вічний, подібні видання не повинні залежуватися. Але це тільки у підручниках з економіки попит автоматично формує пропозицію. У реальному житті все значно складніше. Тут має співпасти занадто багато різних факторів, аби з’явилася книжка. І от тільки тепер перервану традицію продовжено – в Ужгороді за кошти обласного бюджету видано збірник “У 77-й державі. Казки верховинців”.

Ще на зламі 1960-70-х письменник В.Фединишинець і його дружина О.Мейсарош записували у між гірському селі Репинний казки від його матері, тітки та інших родичів – ближчих і дальших. Далі записи довго лежали у родинному архіві, аж поки письменницький син Михайло не знайшов їх і не поніс до видавців. Ті загорілися одразу, але чекати грошей з відповідної обласної програми довелося ще пару років.

За той час з’ясувалося, що підготоване видання містить хіба що третину зібраних свого часу казок, але відшукати решту у неозорих домашніх архівах поки не вдалося, то ж вирішили поки друкувати те, що є. І от нарешті казки, котрі ніколи раніше не друкувалися, побачили світ – з розкішними ілюстраціями від Федора Манайла.

Колись він особисто ілюстрував першу збірку закарпатських балад, зараз же із фондів його музею-квартири відібрали дві серії творів – поліхромні малюнки у народному стилі і фотографії “диньок” (декоративних гарбузів), на яких майстер гравірував різні зображення, попередньо висушивши їх за спеціальною складною методикою.

32 казки будуть цікавими і для масового читача, і для науковців. Для широкого читача, бо останнім часом його не балували подібними збірниками. Останній виходив ще 2007 р. – це казки у записах П. Лінтура, приурочені до сторіччя фольклориста (2009) – вибране з його прижиттєвих збірників “Закарпатські казки Андрія Калина” (1955), “Казки зелених гір” (1965), “Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати” (1966), “Три золоті слова” (1968), “Дідо-Всевідо” (1969). Хочеться, щоб до наступної збірки минуло не 5 років, а вже значно менше.

Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”

nedilya.at.ua

 

Loading...

Comments are closed.