В Ужгороді по вулиці Цегольнянській скромно живуть монахині Чину Святого Василія Великого
Щоденно вони ревно виконують свої монаші обов’язки. В одній із кімнат, облаштувавши капличку, присвячують час молитвам. Навчають також дітей Закону Божому, готують їх до першого причастя.
Ряд важливих завдань виконують й у кафедральному соборі, аби вірники мали можливість задовольняти потреби у молитві за хворих, померлих, за здоров’я і щасливу долю рідних, допомагають й у вирішенні різних проблем мирян. І завжди вони привітні, милі, доброзичливі. Та серед щоденних духовних справ у монахинь є одна, яку можна назвати справою їхнього життя – вони будують монастир.
На свої тендітні плечі монахині звалили ношу, яка в теперішній час часто не під силу й чоловікам. А найбільше проблемами будівництва монастиря переймається ігуменя Ужгородського монастиря сестра Василія, яка домоглася у міської влади виділення землі під будівництво.
Виготовлено проектну документацію та розпочато спорудження монашої обителі в обласному центрі у провулку, який рішенням виконкому міськради названо провулком Сестер Василіянок. І тепер монахині в холод і спеку, під снігом і дощем стоять біля храмів і по крупицям збирають кошти для будівництва монастиря.
Чому ж монахині змушені споруджувати свою обитель, що ж сталося із греко-католицькими монастирями, які раніше існували в нашому краї? Відповідь на це питання – в архівних документах. Вони свідчать, що, з метою знищення уніатської церкви в Закарпатті після 1944 року, тогочасна комуністична влада одним з основних ударів спрямувала у напрямі ліквідації греко-католицьких монастирів.
На той час Чин Святого Василія Великого мав на території області п’ять чоловічих монастирів: на Чернечій горі в Мукачеві, в Ужгороді, Малому Березному, Імстичові, Бороняві, а також три жіночі монастирі: в Ужгороді, Мукачеві та Хусті. Всі вони були ліквідовані. У Державному архіві Закарпатської області виявлено ряд документів, що розкривають, як це відбувалося. Зокрема, у листі №79 за березень 1948 року уповноважений Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР П.Вільховий інформує голову Закарпатського облвиконкому І.Туряницю: «Греко-католические монастыри ордена Василия Великого по нашему плану мероприятий, в отношении униатской церкви, будут сведены в одно место (мужские) и отдельно в один монастырь женские».
І вже в наступному листі №122 від 25 травня 1948 року П.Вільховий дає таку вказівку І.Туряниці: «…все греко-католические женские монастыри необходимо объединить в один монастырь. Следовательно, вопрос переселения монастыря василианок в г.Ужгороде необходимо решать в целом, подобрав наиболее целесообразное место для переселения… в один из сельских монастырей. Вопрос этот необходимо сейчас решать».
Як вирішувалося це питання можемо дізнатися із листа уповноваженого Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області М.Распутько своєму керівникові П.Вільховому, в якому зазначається: «24 июля я выезжал в село Мокрое Тячевского округа, где имеется большое количество государственных домов, незаселенных жильцами. В результате ознакомления на месте оказалось, что дома за №№ 91, 92, 93, 95, имеющие по три-четыре комнаты, совершенно свободны и требуют небольшого ремонта (нет дверей, рам в окнах и печей).
Этот ремонт объязуется провести госуниверситет, он же представляет средства передвижения для перевозки монашек из Ужгорода в с.Мокрое».
Як видно із змісту цього листа, монахині були поставлені перед фактом, що рішенням міськвиконкому №22 від 29 січня 1948 року будівля монастиря в Ужгороді передається університету й тому вони повинні бути готові до переїзду в с.Мокре Тячівського округу. Був навіть підготовлений проект рішення облвиконкому про перевід жіночих монастирів в с.Мокре. Проте монахині переїжджати туди категорично відмовилися й на такі дії місцевої влади пообіцяли скаржитися.
В наступному листі №166 від 19 жовтня 1948 року М.Распутько інформує Раду в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР про те, що монахині з Ужгорода в с.Мокре не переведені, тому що зацікавлені установи відмовилися провести ремонт будинків та взяти на себе витрати по перевезенню монахинь. Друга причина – це небажання самих монахинь переїжджати в сільську місцевість.
На 1949 рік із п’яти чоловічих монастирів в області залишився один – в с.Імстичово, із трьох жіночих – лише в Ужгороді. І вже у листі №142 за листопад 1949 року П.Вільховий звернувся до уповноваженого по області М.Распутько з таким завданням: «По каждому монастырю в отдельности вам необходимо разработать план конкретных мероприятий…Разработанный план мероприятий по ликвидации монастырей объязательно согласуйте с местными руководящими партийными и советскими органами».
Як же проходило знищення Ужгородського жіночого монастиря? В архіві виявлено заяви, листи, звернення, скарги ігумені Ігнатії (Марії Геревич) та монахинь Ужгородського монастиря до центральних, місцевих органів влади, правоохоронних структур з проханням залишити для монастиря хоча б один єдиний будинок в Ужгороді по вул..Жовтневій,21, який вони у 1929 році купили за власні гроші від Каменського Йосифа.
У зверненні до голови облвиконкому І.Туряниці 30 сестер-василіянок з надією просять вирішити їхню проблему, інформуючи про наступне: «У листопаді 1947 року голова міськради т.Стасев усно повідомив нас, щоб ми звільнили наш дім, бо його потребують для гуртожитку університету. Ця звістка дуже засмутила нас, бо від 1921 року працюємо в Ужгороді для добра нашого народу і цего ніколи не сподівались, тому що ми в році 1946 віддали 5 великих будинків для держави, а саме в Ужгороді по вул..Жовтневій, 23 передали ми наш великий будинок, в котрім, як в інтернаті містилось 190 дівчат (бо до 1946р.працювали ми учительками).
Також радо і охотно передали два будинки по вул.Жовтневій, 26 та 26а для дитясель та інші два будинки по сій самій вулиці, в котрих містилось 700 дівчат».(7) Сподіваючись на те, що їхнє прохання буде «вислухано і прихильно полагоджено» тогочасною владою області, далі у зверненні монахині повідомляють: «В році 1944 не лиш приміщення і першу поміч дали ми раненим воїнам Красної Армії, але много готових продуктів, а саме: 300м картошки, 7м пшениці, 5м вівса, більше возів сіна та соломи і два великі добрі коні передали ми. Ми вже все віддали, що можливо, залишили собі саме необхідне – одинокий будинок, в котрім самі постійно живемо і дуже його відстоюємо…»
Як тогочасна комуністична влада реагувала на ці звернення монахинь свідчить лист №354 за червень 1948 року уповноваженого Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР П.Вільхового уповноваженому по області М.Распутько, в якому зазначається: «От имени монахинь-василианок г.Ужгорода гр.Геревич написала заявление на имя Председателя Верховного Совета УССР, в котором просит отменить решение горсовета за №22 от 29/І-48г., и решение нарсуда от 11/ІІІ-48г., и постановление облсуда от 30/ІІІ-48г.
В связи с этим прошу вызвать к себе гр.Геревич вместе с другими «сестрами» и еще раз разъясните им, что их заявление на имя Верховного Совета УССР не имеет основания для жалобы. По существующему законоположению права собственности на монастырские строения монахини не имеют. Все строения какого бы то ни было монастыря считаются национализированными».
Незважаючи на сильний спротив монахинь, на їх багаточисельні звернення до органів влади, правоохоронних інстанцій, приміщення від Ужгородського жіночого монастиря було відібрано, а монастир ліквідовано. Адже тогочасний сталінський режим прирік греко-католицьку церкву Закарпаття до знищення і одним із напрямів цього ганебного плану була ліквідація усіх греко-католицьких монастирів області.
Пройшов час… Греко-католицька церква вийшла із підпілля і була легалізована. Понад двадцять років греко-католицькі вірники можуть вільно сповідувати свою прадідівську віру. Монахині, які працювали у підпіллі, а також ті, які вступили до Чину Святого Василія Великого пізніше, роблять все можливе, аби в Ужгороді збудувати жіночий монастир, де були б умови для духовної роботи з вірниками, дітьми, сиротами, людьми похилого віку, які потребують опіки.
Тож було б справедливо, по-християнськи аби вірники, люди доброї волі, підприємці, всі, хто може, своїми благодійними пожертвами допомогли монахиням у спорудженні монастиря, щоб вони мали свою обитель, гідну їхньої благородної праці. Адже монахині присвятили все своє життя служінню Господу Богу і людям та є прикладом духовності, доброти, милосердя.
Магдалина Штеля
