Закарпатський письменник Петро Мідянка холостякував до 49 років

[Total: 0    Average: 0/5]

52-річний Петро Мідянка із села Широкий Луг Тячівського району Закарпаття місяць тому став лауреатом Шевченківської премії у галузі літератури. Звання та 260 тис. грн йому присудили за збірку віршів “Луйтра в небо”.

Широкий Луг розташований високо в горах — за 35 км від райцентру. Дорога туди розбита. За 10 км до початку села — майже бездоріжжя. Мобільний зв’язок МТС не ловить. У середині березня лежить сніг, холодно. Хатина поета — на околиці. Вона невелика, дерев’яна. Двір без паркана. Із хліва виглядають дві чорні кози. Біля хати ходять кілька курей, під ґанком лежить рудий кіт. Навпроти — клітки з кролями.

— Що, будете писати про Широкий Луг? Тут нема нічого цікавого, — гукає сусід Мідянки, який вичищає місток від снігу. — А! Про Мідянку? Ну, то й що, що став лауреатом? Подумаєш.

Коричневі двері до будинку Петра Миколайовича зачинені. За кілька хвилин приходить сам господар. Запрошує всередину.

— Мене привітали тільки декілька людей. Інші вважають, що я отримав гроші надурняк, виграв джек-пот. А мої учні у школі тільки спитали: “Коли виставляєте пиво?” — каже письменник.

Насипає у турку каву, заливає водою й ставить на вогонь. Запалює цигарку.

— У літературних колах Закарпаття давно говорили, що я маю стати шевченківським лауреатом. Але я не мав книжки, яку міг би представити. Документи до Шевченківського комітету подав за тиждень до завершення прийому. Запропонував збірку “Луйтра в небо”. Вірші до неї писав із середини 1980-х до останнього часу. На перемогу не сподівався, бо там були серйозні письменники. Думав, що переможе Володимир Рутківський чи Юрій Буряк. Про свою перемогу дізнався по телефону. Був якраз у школі в сусідньому селі Тисалово. Там навчаю п’яті-дев’яті класи української мови та літератури. Сприйняв звістку спокійно — більше зраділа жінка. Для села це була бомба: як це можна за літературу отримати гроші?

У турці збігає кава. Поет наливає її у чашку.

— Щоб отримати гроші, відкрив у банку рахунок. Уже перерахували. Хочу в першу чергу добудувати дім. Бо зараз він тісний. Поряд є фундамент, на ньому зведу ще дві кімнатки. Жінка замовила двокімнатний зруб у майстра. На літніх канікулах будуватимемося. Решту грошей витратимо на поїздку по святих місцях — у Єрусалим, Вифлеєм. Хочу побачити Румунію, Словаччину, Боснію. Там колись бував на заробітках мій батько. Але спочатку 6 соток землі треба квасолею і картоплею засадити. Автомобіль не хочу — з мене поганий водій, а дружина не вміє їздити.

До будинку заходить світловолоса жінка в окулярах. Це дружина, ужгородська письменниця Людмила Загоруйко.

— З Людмилою були знайомі давно. Вона мене більше читала, ніж я її. Ближче познайомилися на літературних вечорах. Після смерті моєї мами побралися три роки тому. Людмила до того була міською панею — жила у квартирі на Корзо (центральна вулиця Ужгорода. — “ГПУ”). Зважилася переїхати у село, бо авантюристка. Має двох дорослих синів. Старшому не сподобалося, що мати поїхала жити в село. А менший іноді тут буває. До Люди я холостякував. У молодості не хотів одружуватися через творчість. Дівчата подобалися, але справжнього кохання не знав. Люда моя дуже любить домашню живність, тому ми завели кролів, купили козу Мілу. А та торік народила Лізу.

— Я не знала, що козу треба доїти, доки сусідка не підказала, — говорить Людмила Семенівна. — Я доїти не вмію, тому віддала козу в отару на полонину. До нового року тримали з Петром двох поросят. Одного назвала Петриком ІІ, другого — Мавриком, бо чорнявий був. Більше не будемо заводити, бо тяжко біля них працювати.

gazeta.ua

 

Loading...

Comments are closed.