Як живуть близнюки-двійнята у “столиці” Верховини — мальовничому Міжгір’ї?
Найочікуваніша подія для сім’ї — поява немовляти. Буває, що цей радісний факт і перевершує благовісне сподівання: на світ з’являються двійнята, трійнята…
Оце душевна втіха для батьків, родини! У такої новини, як кажуть, ноги ростуть — блискавично біжить поголос по селу, бо це своєрідна сенсація, як-не-як, а подібні щасливі пологові моменти епізодичні.
З стажем акушер-гінеколог Міжгірської райлікарні Василь Шекета сповістив, що майже у 50-тисячній гірській глибинці дуплет новонароджених на рік у середньому становить 3-4 випадки, а тріо й зовсім рідкісне явище. Цікаво, а як складається життя близнюків? Бог любить трійцю, то я спробував вдатися до триптиху — довідатися про буття трьох пар двійнят різних за віком, які мешкають у “столиці” Верховини — мальовничому Міжгір’ї.
З пелюшок веселі хлоп’ята
За появи пари малят стаються й оказії. Як, приміром, з батьком Василем Тайстрою. Суперкласний столяр, який у майстерні на дому за замовленнями клієнтів виготовляє на всякі смаки високоякісні вироби, оповів історію з пригодою, яка сталася з ним три з половиною роки тому. Маючи на той час єдиного 12-літнього сина Василька, дружина Наталка була вагітною. У день, коли поїхав в Ужгород, жінка пішла в райлікарню на УЗД. Сучасна діагностична медтехніка спроможна дізнатися про все. Як люди в білих халатах повідомили матір, що вона повинна народити двійнят, та ще обоєчко будуть хлопчиками, негайно мобільним телефоном сповістила чоловіка. З несподіваної радості Василь так розгубився, що…заблукав у добре знайомому обласному центрі. Навіть був змушений звернутися до міліціонерів, щоб підказали дорогу до автовокзалу.
Роди, які згодом приймали акушери-гінекологи Василь Шекета та Альона Дербак, пройшли благополучно, незважаючи, що братики виявилися “легковаговиками” — недоважували до двох кілограмів. З цієї причини їх з матір’ю направили підлікуватися у Мукачево — обласну дитячу лікарню. З тих пір Віталік та Святослав, який народився на 20 хвилин пізніше, але важив на 100 грамів більше, нівроку, здорові.
Запорукою нормального самопочуття, вважає подружжя, є те, що малюки дуже люблять пити молоко — батьки спеціально заради них обзавелися на ґаздівстві коровою. А ще регулярно споживають бринзу, яку настирливо вимагають до столу. Цей делікатесний харч, напевно, додає їм жвавості, бо дуже непосидючі — хата аж дзвенить за їхнього веселого галасу. Не так мають справу з іграшками, як з кицею або полюбляють побавитися з морською свинкою чи черепашкою, які закупили батьки.
До вподоби їм з усіма знайомитися. Хто лиш прийде в хату, то вже їхній друг будь-якого віку. Звичайно, найперше товаришують з сусідами, котрі їх голублять, наче своє чадо. І пригощають солодощами, як, приміром, Федір Козак, який поруч живе, систематично влітку приносив малини, суниці, якими апетитно смакували… Йменують його по прізвищу, бо воно звучить гордо. Знають назви своєї вулиці, дитсадка, який відвідують. У “Барвінку”, кажуть вихователі, близнюки — діти безпроблемні, були б такими всі слухняними і дружними.
А вдома Віталіку та Святославу за няньку передусім старший братик. Коли влітку Вася пішов відпочивати в “Артек”, засумували, що виявилося несподіванкою, бо з пелюшок з усмішкою звикли їх бачити, з нетерпінням чекаючи опікуна. А як повернувся, то не впізнали засмаглого рідного свояка. А їх, до речі, розрізнити можна хіба що за родимкою під оком Святослава.
Не виключено, що в майбутньому успадкують професію батька, бо часто заглядають у його робітню і беруть у руки інструменти. Якось за його короткочасного відлучення хлоп’ята не на жарт потовкли молотками… сімейну іномарку. За шкідливу витівку ще рано ставити в куток, залишилося розбишак лиш пожурити з ласкою, бо для старшини вони гордість. Як і для всієї густонаселеної округи. Тутешні підстаркуваті стверджують, що тут вже більше півстоліття не з’являлися двійнята.
Нумо, милі онучки!
Близнюки, як правило, між собою схожі, як краплини роси. Галина та Василь Рекіти тривалий час на пухкенькі рученята дочок змушені були зав’язувати різноколірні шовкові ниточки з цієї обставини. Тепер семикласниць легше розпізнати, бо кожна має свій смак стилю моди. Є ще одна розбіжність. Віта мріє бути модельєром або професійною танцівницею, а Віка — журналісткою чи педагогом англійської мови. Все інше — співзвучне. Скажімо, обидві відмінниці навчання, до вподоби їм подібні шкільні предмети — українська мова та література, зарубіжна словесність…
Навчаючись у музшколі, не лише добре грають на піаніно, але й дуетом файно співають. За проживання в Майдані у батьків тата і навчання тут у початкових класах, практично не було такого тижня, щоб не виступали з концертами у складі шкільної самодіяльності і не отримували порції найгучніших оплесків за свої чарівні голоси. Вчителька співів по сьогоднішній день жаліє, що дівчата поміняли прописку, бо без них сцена потьмяніла.
Зате у Міжгірській ЗОШ І-ІІІ ст. №1 Вікторія та Віталія проявили неабиякий поетичний дар, відвідуючи учнівську літстудію “Любисток”. Навіть надрукувалися у альманаху дитячої творчості ”Срібні дзвіночки”, який виданий “Граждою”. За написання ліричних віршиків віддають перевагу темі природи, любові до рідного краю. Розвивати б такі таланти, та ба, “Любисток” почав в’янути, як керівник-педагог Віра Фесенко вийшла на заслужений відпочинок. Юні поетеси не приховують сум за доброї душі і досвідченою наставницею.
З ровесниками дуже комунікабельні. Буває, що в гості до них на квартиру завалить ледь не весь клас, у якому за ініціативність близнючок одностайно визнають за лідерів. Вдома вони матері на кухні підмога — вміють приготувати смачний борщ, печуть солодкі тістечка, а особливо часто — млинці, якими частують дідуся Михайла. Він у них найчастіший гостювальник, приділяє їм виняткову увагу. Не лише з подарунками регулярно з Торуна приїжджає, але й дає мудрі життєві поради, які стають у пригоді.
Звісно, сестрички наносять візити-відповіді. За канікул здебільшого пропадають у селі під перевалом. У дитинстві, каже Михайло Михайлович, не можна було їх відпустити ні на крок без нагляду і пригадує випадок, із-за якого стався переполох. Якось у трирічному віці їх випустили з дружиною Ганною з поля зору і ті безслідно зникли. Довго шукали втікачок і серйозно тривожилися, бо поруч потік був бурхливим. Знайшли їх на далекому дідовому городі, куди подалися з рюкзаком горох збирати. Наплічник відшукали аж через місяць у траві поля, куди кривими дорогами чимчикували.
Михайло Болехан видає секрет любові до онучок-красунь. Під час роботи в минулому із-за завантаженості рідко доводилося ласкавити дочку чи сина, зате тепер на пенсії вже вистачає вдосталь часу, щоб пестити бодай внучат, якими не лиш він пишається. Присутня 87-річна прабабця Настя, яка з колиски нащадків ніжно величає ластівочками, мовила про заповітну мрію — не лише стати свідком їхніх весіль, але й затанцювати коломийку на щастя. Старенькій не терпиться за життя дочекатися такої події, так і хочеться їй сказати-наказати: “Нумо, милі онучки, під вінець!..”
У близнюків злагода на все життя
Володимир та Ігор Казибріди вже поважного віку близнюки — їм пішов 61 рік. Кажуть, що батько Юрій, який родом з Розтоки і був один час у минулому і головою органу місцевого самоврядування у Репинному та очолював Міжгірську селищну раду, як і мати Марія — службовець райсуду, не менше тішилися ними, ніж братом Юрієм та дочкою Наталкою — наймолодшими, котрі за сімейною традицію улюбленці-пещенці у батьків. Разом з тим повідомили, що у стрия Федора також народилися близнюки-дочки та ще доплюсувалося двійко — брат з сестрою.
Навіть під час пенсії ветерани вірні звичці однотипно одягатися. І схожі один на одного дотепер, але найважче їх було відрізнити у дитинстві та молодості — тоді були вилитими за спільністю від “а” до “я”. Під час навчання тільки тодішній директор школи Володимир Рубець спроможний був інтуїтивно безпомилково вгадати котрий Ігор, а який Володя. Для інших вчителів вони так і залишилися загадками. Ідентичністю хлопці хитро користувалися на уроках, сидячи за однією партою. Хто краще підготувався до завдання, той і відповідав. Аналогічний метод йшов у хід і за екзаменів.
Трапилося так, що й самі себе не могли розпізнати. Як фотографувалися для пам’ятки, то обов’язково змушені були щось прикметне застосувати для впізнання, приміром, один з них одягав на шию ланцюжок. Плутали їх і партнери по команді на спортмайданчиках, коли виступали за збірну школи з гандболу, волейболу, баскетболу. Під час служби в армії у Прибалтиці, в тому числі і в “учебці”, ліжка братів у казармі знаходилися у першому сусідстві. Як у школі, так і в армії їх не сміли скривдити, бо рахувалися із потужною здачею кремезних близнюків.
Обидва отримали звання сержантів. Навіть разом заочно вчилися у Львівському політехнічному інституті, щоправда, здобули різні професії: Володимир — інженера автомобільного транспорту, а Ігор — спеціаліста промислово-цивільного будівництва. Розлучили братів лише одруження та трудове життя. Так би мовити, старший Ігор, бо на кілька хвилин раніше побачив світ, пішов по стопах батька — тривалий час працював майстром, виконробом та головним інженером ШЕД-700, відтак був начальником комплектуючого постачання заводу “Селена”, а також трудився у райвідділі освіти. А Володимир вибрав стезю вуйка Михайла Плиски — розпочав діяльність слюсарем у АТП-06032, потім досяг кар’єри начальника автоколони. Згодом перейшов у будівельну дільницю №10 Мінчормету СРСР, де трудився механіком аж до розпаду фірми. На даний період у професійному ліцею виконує обов’язки інженера з охорони праці.
І все-таки брати — нерозлийвода, чому можна тільки по-доброму позаздрити. Практично щодня викроять вільні хвилини для зустрічі, щоб не тільки поспілкуватися про футбол — у парі фанатичні прихильники київського “Динамо”, але і перехилити келих пива — обидвом до смаку одна марка слабоалкогольного напою — “Оболонь”. І захоплення збігаються — вирощують виноград, який за теплої пори уквітчує їхні помешкання — особняк Володимира та балкон квартири Ігоря на третьому поверсі п’ятиповерхівки — так мудро для краси припасували пагілля з гронами.
А ще, займаючись різьбою з дерева, самотужки оздобили стіни житла майстерно виготовленими підставками для оленячих рогів. А щодо відзначень дня народження, то від початку сімейного життя склали неписану угоду, якої дотримуються повсякчас: почергово щорічно святкують брати-ровесники то в одного, то в іншого у тісному родинному колі. Так би мінімум до ста літ — хочеться побажати Казибрідам, життя яких може служити еталонним прикладом єднання і дружелюбства.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, фото автора