Надія Ващиліна: «Коли не знаєш, як діяти, чини за законом!»
4 червня виповнюється 21 рік з моменту створення спеціалізованих господарських судів України.
На Закарпатті не перший десяток потужну структуру, яка покликана виконувати необхідну для суспільства і держави роботу, очолює Надія Михайлівна Ващиліна. Про справу життя, вибір такого непростого шляху обстоювання справедливості, проблеми реальності і майбутнє – у розмові із головою Господарського суду Закарпаття.
Пані Надія зростала на Закарпатті: народилася поблизу Ужгорода, навчалася у Хустському інтернаті. Мабуть, саме місце народження, дружня велика родина працелюбних закарпатців – традиції, переплетені із досвідом гідного виживання за будь-яких обставин, виплекали в ній особливу відповідальність. У кожному слові і в кожній дії відчувається справжній стержень, властивий «паталогічній» відмінниці.
– Надіє Михайлівно, а Ви добре вчилися?
– Так, (посміхається) я була медалісткою, та й вуз закінчила із «червоним» дипломом. У часи моєї юності гарно вчитися було престижно…, хоча такого слова, здається, тоді не знали. Просто не годилося марно гаяти час: раз пішов учитися – то вже, як слід!
– А як у Вашому житті з’явилася юриспруденція?
– Ой, скільки себе пам’ятаю, стільки хотіла бути правником. І тільки суддею! Дуже вже мені подобалися (додає дещо збентежено) – мантія, серйозність і важливість такої професії… Я була романтиком і хотіла обстоювати справедливість… Хоча, чому була…
Романтичність юної закарпатки зазнала випробувань під час перших же кроків омріяним шляхом. На жаданий юридичний приймали не одразу після школи, а сам факультет міцно окупували представники сильної статі – тоді визнавали, що правничі тонкощі можуть опанувати лише справжні мужчини. Проте жіночна і м’яка Надія зуміла довести своє право на достойне існування у суто чоловічому світі. Більше того – поряд із відмінним навчанням влаштувала і особисте життя, зустрівши свою половинку. Так, разом і помандрували життєвими дорогами, які й привели обох в правничий сегмент Закарпаття.
– То як починався Ваш трудовий шлях?
– А за чоловіком… Він отримав направлення до Свалявської прокуратури, я влаштувалася у райвиконком. Потім були наступні переведення, у результаті яких я опинилася в арбітражному суді. Скажу відверто: ця специфіка виявилася для мене настільки новою… Претензія, позовна заява… Чимало термінів довелося вивчити, настільки відрізнялася класична наука від практики, якою довелося займатися…
– А як же впоралися?
– У мене був чудовий наставник – Іван Васильовчи Андрашко. На той час – головний арбітр. Хоча перша зустріч, а радше – те завдання, яке він мені дав, мене… розчарувало, скажемо так. Мені доручили займатися кореспонденцією. Нехай впродовж незначного часу, але я займалася саме цим, а вже потім пройшла усі сходинки нашої служби. І завдяки мудрому керівникові зрозуміла: лише так можна опанувати усі тонкощі нашої непростої справи! За що йому вельми вдячна.
За роки становлення система господарських судів витримала чимало випробувань: часом, реорганізаціями. Колись на них покладалася важлива управлінська функція у якості арбітражу, згодом господарський суд став своєрідним відображенням економічних реалій суспільства.
90-ті роки пройшли у нашій роботі під знаком розв’язання майнових суперечок. Економічна криза додала проблем із поверненням кредитів. Тож «тематика» нашої роботи є своєрідним «лакмусовим» папірцем економічних проблем країни та краю.
– То це ж Вашим суддям необхідно мати неабиякі економічні знання?
– Аякже! Кожний напрямок має певну специфіку. Тут слід розплутувати не лише юридичні, але й бухгалтерські економічні, фінансові тонкощі. Усі знання судді набували тривалим досвідом. Свого часу ми дотримувалися певної спеціалізації суддів, але зараз працює інша система, на жаль. І справи ані обираються, ані розподіляються за логікою… Є лише дві спеціалізації: банкрутство та інтелектуальна власність. У іншому ж Закон про судоустрій і статус суддів передбачає автоматичний розподіл позовних заяв…
– Однак такий принцип не завадив увійти у 5-ку судів, визначених пленумом Вищого господарського суду України кращими за якістю роботи у минулому році …
– Єдиним об’єктивним показником якості роботи суду є відсоток скасованих рішень. За минулий, 2011-й рік із 2112 справ, що їх розглянув господарський суд Закарпатської області, скасовано 112, що становить 2,7%. Середній же показник по Україні – 3,8%. Думаю, коментувати не варто.
– То пораються Ваші підопічні, попри «автоматику» розподілу справ…
– Думаю, те, що ми маємо гарний поділ на досвід та молодість з креативністю, сприяє загальному взаємодоповненню. Дивіться. Досвід, здобутий ще з арбітражу: Лідія Журавчак, Вікторія Мокану, Віктор Русняк, Йосиф Кадар, Сергій Швед, Ганна Бобрик. Молодий досвід: Лілія Якимчук, Ірина Івашкович, Олександр Йосипчук, Олег Васьковський, Василь Карпинець, Володимир Тисянчин, Ірина Ушак. Креативна молодь: Оксана Ремецькі, Василь Кривка, Леся Пригара. Це – та команда, на яку можна покластися…
– Незважаючи на фінансові труднощі…
– Оце вже питання болюче. На жаль, мушу зізнатися: чимало кваліфікованих, викоханих кадрів змушені шукати більш «ситної» долі, подаючись до краще оплачуваних юридичних контор, фірмових юрисконсультів, адвокатів. Прикро, але кожний має дбати за краще життя. Інша справа – фінансування самих судів. Приміром, нині молодий суддя має щорічно проходити перепідготовку, судді – раз на 3 роки. А за чий рахунок, хочеться запитати, бо коштів на це наразі немає. Але думаю, подібні проблеми зараз існують не лише у нас.
– То проблеми Вашої установи лише у недоліках фінансування?
– Звичайно, ні. На сьогодні роль голови суду зведена, фактично, лише до представницької функції. Ми жодним чином не впливаємо на підбір кадрів, несучи відповідальність за організацію та життєдіяльність структури. Державна судова адміністрація України призначає керівника апарату суду, а той уже здійснює добір кадрів. Добре, якщо голова суду знаходить спільну мову, як у нас, із правою рукою. Проте бувають й інші випадки… Далі. Список обов’язкових вимог до потенційних суддів нині – не надто великий: громадянство України, вища юридична освіта, знання державної мови, проживання в Україні не менш як десять років … Як на мене, до визначення людей, які розпоряджатимуться долями інших, слід підходити вимогливіше…
Жінка, попри усю вагу відповідальності, покладену на неї, залишається жінкою. Можливо, саме завдяки цій, подарованій Всевишнім мудрості, здобутій з досвідом поміркованості, Надія Михайлівна ось уже кілька десятків років очолює таку непросту службу. Однак не варто заколисуватися і покладатися на її жіночність і м’якість, зачіпаючи фахово болючі питання…
– Надіє Михайлівно, сьогодні до роботи судів в громади чимало претензій…
– Давайте розподіляти (м’якість миттєво зникає з очей та голосу): у громади чи у тих, хто хоче здобути, завдяки певним поодиноким випадкам, власну славу? Безперечно, покласти голову на плаху за кожного суддю я не готова: ми всі – люди. Але я, відверто скажу, вже не можу слухати, як паплюжать і «розсмаковують» оті «випадки». Звичайно, вдячна людина не буде галасати про подяку, а невдоволених одразу підхоплюють на щити! Над нами є дві інстанції, чиє право розглядати й аналізувати кожне рішення, кожне слово: апеляційна і касаційна. То скажіть мені, який сенс приймати рішення, заздалегідь прирікаючи його на можливе скасування? Постійно наголошую: добре думайте, зважуйте кожне своє слово…
– До речі, як складаються Ваші стосунки із прокурорами та адвокатами – незамінними учасниками процесу?
– Наша робота має свою специфіку: ми не працюємо зі свідками – папери, рахунки, звіти. Проте і адвокати, і прокурори задіяні. Я завжди пропоную використовувати принцип арбітражу. З одного боку – поганий мир кращий за добру війну, з іншого – рішення лише тоді варте чогось, коли його можна виконати. У нашому ж випадку воно має конкретний грошовий еквівалент і якщо суддя пишатиметься власною суворістю, а відповідач буде фінансово неспроможним його виконати, то усій цій суворості – гріш ціна! Загалом же, я навчена діяти за правилом, дотримуватися якого закликаю усіх колег: коли не знаєш, як діяти – чини за законом!
Тетяна ВАШАРГЕЛІ
