Богдан Пранничук: «У перші дні перебування в Косово ми отримали білизну з погрозами…»

[Total: 0    Average: 0/5]

Дивний парадокс: вихідці з гірської місцевості, де природа і умови проживання нібито мали б сприяти формуванню суворого, навіть жорсткого характеру, найчастіше виявляються людьми сентиментальними, співчутливими і дуже приємними у спілкуванні.

Кажу так недарма, оскільки знайома з багатьма горянами, котрі у певних ситуаціях звикли зазвичай демонструвати  благородні якості, і приятелювання з якими, на щастя, не приносить розчарувань. Богдан Пранничук, нині полковник міліції у відставці, належить саме до такої категорії людей. Можливо, тому його знають і поважають не лише земляки із мальовничого гірського села Чорна Тиса на Рахівщині, звідки Богдан Дмитрович родом,  а й далеко за межами нашого краю. Майже тридцять років він віддав роботі в органах внутрішніх справ, був учасником миротворчої місії ООН у Косово, незмінним чемпіоном зі стрільби з бойової зброї серед правоохоронців області,  нині активний популяризатор зеленого туризму на Закарпатті. А нещодавно, як жартуючи зауважує він  сам, ще й освоїв фах будівельника.

У міліції я людина випадкова

 – Богдане Дмитровичу, хто порадив вам обрати професію міліціонера?

– Це було суто моє  рішення. Не можу сказати, що його продиктувала якась юнацька фантазія чи мрія, зовсім ні. Просто у гірській глибинці вже й тоді, у далекі радянські роки, знайти більш-менш пристойну роботу вдавалося не кожному. А я відчував, що володію певними якостями, маю силу волі, та й, зрештою, був недурним хлопцем. Скажу вам більше, мої родичі активно намагалися мене відмовити від цієї затії. Казали, мовляв: куди ти йдеш, у родині нікого немає, хто б працював у міліції. Переконували, що з моїм характером я там довго не загрію. Відверто зізнаюся, я й досі відчуваю себе людиною випадковою в органах внутрішніх справ. До служби в армії я вивчився на слюсаря. Але цієї спеціальності мені було замало, тому у війську я вже серйозно почав замислюватися над іншою майбутньою професією.  Правда, хотів бути юристом, навіть здав документи у Всесоюзний юридичний заочний інститут. Однак тут втрутилися деякі життєві обставини: померла моя мати. Старші брати на той час вже роз’їхалися, батько фактично залишався  сам, тож я вирішив повернутися додому.  Та вдома  втримався недовго, не витерпів і подався в Ужгород. А тут якраз проходив набір у дивізіон міліції (нині патрульно-постова служба).  Тож роботу в органах внутрішніх справ розпочинав з «чистих погонів» – рядовим. Оскільки я був худорлявим спортивним хлопцем, не таким, як сьогодні (сміється), то й доручали мені патрулювати разом зі старшим колегою важливі об’єкти. Це були далекі 70-ті. В той час я пробував вступити у Горьківську вищу школу МВС, але не склав іспит з німецької мови. А вже наступного року успішно пройшов у Кишинівську спеціальну школу міліції, яку , до речі, пізніше закінчив з відзнакою.

У ці часи був широкий вибір навчальних закладів…

– Справді, якщо дитина хотіла вчитися, вона таки знайшла, де приткнутися. А я знав: допомоги мені нема від кого чекати – ні у вигляді зв’язків, ні матеріальної. Тому змушений був надіятися тільки на власні сили. Зараз молоде покоління зростає у більш тепличних умовах. Це розслабляє дітей. Свого часу я мав змогу побувати на одній із закритих лекцій, читав її наш радянський професор, котрий частенько бував в Америці. На цих лекціях він ділився своїми спостереженнями. Зокрема, розповів, як мав розмову з американським колегою, який зовсім не допомагав влаштуватися у житті двом своїм дітям, хоча мав для цього усі можливості. Той йому відповів фразою, яку я запам’ятав на все життя: «Діти мають знати, звідки беруться гроші».

Кожен керівник повинен спершу попрацювати «на землі»

– Ви тривалий час працювали в апараті УМВС краю, в тому числі й на керівних посадах. Яким був шлях до цієї кар’єрної сходинки?

– Як і багато моїх колег, я отримав, так би мовити, правильне виховання. Я міг відразу рватися до керівної посади – для цього були усі підстави і можливості, адже закінчив з відзнакою школу міліції, далі Київську вищу школу (нині – Академія), мав досвід роботи в органах внутрішніх справ. Однак я хотів спершу попрацювати «на землі», щоб потім людям не соромно було в очі дивитися. Сучасна молодь мене тодішнього, мабуть, не зрозуміла б. У мене був випадок, коли один знайомий звернувся з проханням влаштувати його сина в апарат УМВС. Я, природно, поцікавився, де хлопець вже працював. На що той  здивовано відповів, мовляв: ніде, тільки закінчив ВУЗ.  Я порадив піти хлопцеві спершу дільничним, а тоді вже на керівну посаду. Це не є нормально, вважаю, керувати,  не маючи при цьому зеленого поняття, з чого починається робота. Я ж «на землі» пробув чотири роки. Коли молодий, коли мешкаєш у гуртожитку і не маєш сім’ї, тоді змушений виходити частіше на нічні чергування, виїжджати на вбивства, що було особливо важко на перших порах. Мертві люди, кров – все справляло гнітюче враження. Згодом звикаєш навіть до найчорнішої роботи. І я анітрохи не шкодую про своє рішення попрацювати у слідстві, адже пройшов там колосальну професійну і життєву школу.

Потім була робота в апараті УМВС. Правда, потрапити туди  ледь не завадив один пунктик у біографії. Свого часу мені запропонували вступити у партію. Я холодно відреагував на цю пропозицію і відмовився, пояснивши, буцімто ще не «дозрів». А потім мені цю відмову пригадали. У вищих інстанціях, де затверджували кандидатуру на керівну посаду, переглянули мою анкету: з робітничо-селянських верств, закінчив з відзнакою відповідні навчальні заклади, спортсмен тощо, а в графі «партійність» – порожньо. Благо, тодішній наш начальник, нині покійний генерал Володимир Сірик, втрутився у ситуацію. Я змушений був таки  стати членом партії і лише тоді  потрапив в апарат.

Вважаю, що молода людина, котра тільки-но закінчила ВУЗ, повинна пройти своєрідну «обкатку», навчитися самостійно приймати рішення, аби воно не суперечило чинному законодавству. А потім вже обіймати  керівні посади, інспектувати інших. Нині значна частина молодих  начальників належить до «опереточних», так я їх називаю.

– Чому «опереточні», що це означає?

– Вони не справжні, вони лиш грають роль і за своїм інтелектуальним та професійним рівнем не відповідають займаній посаді. Я не кажу виключно про всіх, але значна частина, і тут ніде правди діти, саме з такого розряду. Окремі начальники навіть не вміють рапорт по-людськи написати. Знову повернуся до минулих років. У той час не було окремої служби, яка контролювала діяльність працівників ОВС, але кожен міліціонер знав,  що вийти за межі закону чи статуту він не має права. Пригадую, якось я дав наказ пустити службову машину по набережній з мигалками, оскільки закінчувалося пальне і нам потрібно було скоротити дорогу до слідчого ізолятора. То я писав пояснення тиждень. Був контроль за використанням спецсигналів. А сьогодні, аби увімкнути сирену, не потрібно особливих дозволів.

– Тепер перейдемо ще до одного пункту у вашій біографії – участі в миротворчій місії. Чим було продиктоване таке рішення їхати у гарячу точку?

– Чесно?

– Звичайно.

– Хотів заробити на майбутні законні пільги – це був 2003 рік, справа  йшла до пенсії. А ще прагнув спробувати себе у цій іпостасі. Чувся в силі, у чудовій фізичній формі. Не хвалюся, але навіть на пенсію я вийшов непереможеним чемпіоном області зі стрільби з бойової зброї серед правоохоронців.

– Хіба вам не було страшно туди вирушати, адже ця поїздка означала також ризик для життя?

– Ну, звісно, побоювався. А знаєте, який конкурс мені потрібно було пройти? Дуже важко було потрапити туди. Ми мали пройти спеціальні комісії, скласти іспити. Я набрав найбільшу кількість балів, але, незважаючи на це, мене спершу забракували – вік не підходив. Потім таки вибрали мою кандидатуру. Ми служили у Косово, у Гнилянах, там знаходилася американська військова база, а навпроти наша миротворча. Разом з нами були також миротворці з Польщі, Угощини, Аргентини та інших держав. Ну, це я перерахував лише ті підрозділи, з якими ми підтримували дружні стосунки, навіть організовували з ними товариські матчі з футболу, волейболу. 

– Що входило до обов’язків миротворців?

– Насамперед, ми забезпечували спокій і порядок у населених пунктах. Водночас нам належало охороняти VIP-персон, депутатів косовського парламенту, працівників головного штабу, супроводжувати дітей до навчальних закладів.

У Косово потрібно було добре міркувати, аби не заговорити серед албанців по-сербськи і навпаки

– Чи були випадки під час вашої служби у Косово, пов’язані із стріляниною?

– Якихось надзвичайних ситуацій не виникало. Ну, хіба що, коли у польський підрозділ кинули гранату, там були поранені. Ще, наприклад, під час спортивних змагань уболівальники албанці побилися з косоварами. Тоді каміння і арматура летіли в наш бік. Потрапити під такий «дощ» – становило певну загрозу для життя. Цікава подія сталася, коли  при першому обміні білизни нам написали чорним фломастером «Звільніть наших героїв!», що трохи нагнало страху. Я мав контракт на рік, але пробув півроку – захворів, дало про себе знати серце. Що ж, психологічно-моральне навантаження не минуло безслідно.

– Окрім бажаних пільг, чи отримали ви нагороди за службу в Косово?

– Так, мене нагородили  медалями «За службу миру» від Організації Об’єднаних Націй і аналогічну нагороду маю від НАТО. Взагалі я вважаю, що ці півроку у складі миротворчої місії були для мене доброю школою життя, ще одним набутим досвідом. Я весь час відчував  і переконаний у цьому сьогодні, що служба цивільної поліції, мається на увазі миротворчої місії, ну, чим ми займалися там, – це великий престиж для України. Це така можливість заявити про себе і підняти імідж країни, що  її важко переоцінити.  Мушу зауважити: наші, українські учасники, поводилися у Косово дуже достойно. До речі, у нас існувало негласне правило не відвідувати місцеві бари та кафе. Думаю, це було правильно, оскільки існували прецеденти, коли хтось з миротворців зайшов у сербський заклад і заговорив там чи подякував  по-албанськи, а ті образилися, і навпаки. Отож виникали незручні ситуації. Здавалося б невинні ситуації, але міжнаціональне питання – це дуже чутлива сфера, тут потрібні обережність і виваженість.

– І на завершення, чим займаєтеся сьогодні?

– О, нині я активно намагаюся привернути увагу до нашого краю з допомогою зеленого, або по-іншому сільського туризму. Свого часу, у 2005-му заснував етнофестиваль «Гуцульська ріпа». Тепер продовжую працювати у цьому напрямі. Зізнаюсь, я ще до служби в армії хотів пов’язати свою долю з туризмом, однак тоді ця галузь не була настільки розвинена, як сьогодні.  Віднедавна ще й став будівельником. Отож навіть не встигаю відчувати, що вже пенсіонер.

Ольга СТЕФАНЕЦЬ, газета “НЕДІЛЯ”

 

Comments are closed.