Архієпископ Феодор: «На Закарпатті духовний та світський світ живуть у гармонії і злагоді»

Він випромінює спокій, помірковану врівноваженість і доброзичливість. Скутість співрозмовника, викликана пошаною, яку супроводжує його поява у товаристві, поступово зникає впродовж перших хвилин спілкування. Він уважно слухає запитання і рівно й толерантно відповідає на найнезручніші. Реакцію владики можна відчути хіба за незначними коливаннями голосу чи кольором очей, які усміхнено спалахують, зворушено зблискують, аж раптом наливаються темним кольором…

Усе ж спілкування із Владикою Феодором, архієпископом Мукачівським і Ужгородським – справжня насолода, хоча й не позбавлена необхідного у такім статуснім випадку дистанції… Хоча сам владика робить усе необхідне для того, аби ця дистанція не стала нездоланною.

– Коли мене питають про прийомні дні та години, я наполягаю: вони починаються із моменту, коли людина входить до мого кабінету… Я завжди кажу: піраміду, на горі якої встановили архієпископа, слід перевернути навпаки. Там, нагорі – наша паства, а ми, священики, знаходимося у неї на службі. З нами можна і треба розмовляти у випадку необхідності. І робити це ми зобов’язані не лише у храмах…

Звичайний хлопчина, син військового, почав свій шлях до НЬОГО із маленького блокнотика, в який записував молитви – почуті, передані, збережені. В армії молився, намалювавши на листочку хрест фломастером. Його незвичний для радянської дитини потяг близькі не завжди розуміли, а рішення про жертовну монашеську путь мама не сприйняла взагалі…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– Під час навчання у Московській духовній семінарії я вирішив, що щиро і повністю віддатися Богу можна, лише прийнявши монашество. Подзвонив мамі з бажанням отримати благословення, проте вона мого пориву (який був по суті логічним кроком) не зрозуміла. У відчаї я пішов за порадою до архімандрита Кирила, який, вислухавши мене, довго дивився на ікону Казанської Божої Матері, а потім сказав: «Іди, все буде гаразд!» Як я зрозумів згодом, мій Учитель молився за здійснення моєї мрії. Одразу ж я зателефонував матері й уявіть мій подив, коли вона, практично одразу, сказала, що благословляє мене на постриг. У той момент з моїх рук випала телефонна трубка…

Ледь відчутне тремтіння голосу та блиск в очах видає важливість того дня, тієї миті у житті владики. Хоча він і зізнається, що здійснив би волю і без материнського благословення, однак ставлення і розуміння найдорожчої для нього людини – вкрай важливе. Нині мама живе на Закарпатті, свого часу вона щиро і повністю відкрила своє серце для Господа і, як вважає її високочтимий син, саме Господь зцілив маму від важкої недуги. І зараз, коли та, що дала життя, поруч, владика відчуває себе щасливою людиною. Проте погоджується: чимало реалій радісних миттєвостей його життю не додають…

– Чимало журналістів нарікає: «відвідувачів» храмів стало більше, а люди не стали ані добрішими, ані людянішими. Я маю таку відповідь. Хіба кількість походів до лікарні забезпечує повне здоров’я? Храм – своєрідна лікувальна установа, проте у ній зцілюють душі. От я чув не раз: «Що ті монахи моляться? Хіба це праця?» Але я вам скажу, що щира молитва – праця, якій не рівня жоден фізичний труд. Самозречення, самовіддача – найскладніші і найблагородніші людські почуття, яких позбулося з легкістю чимало наших співгромадян, – повертати чи здобувати заново дуже складно, але вкрай необхідно!

Владика належить до духовних отців, повага яких не визначається лише зовнішніми атрибутами сану. Він – відкритий до преси, але жодного разу не припустився фамільярних із нею стосунків; він усвідомлює реалії техногенного сьогодення, але жорстко дотримується стилю та ритму, що його вимагає його статус! Власне, така гармонія «класики» ортодоксального духовного світу і глобально цивілізаційних змін сучасності, вочевидь, і робить його перебування у будь-якій обстановці таким природно достойним. І можливо, саме тому усі закиди і претензії, яких донедавна було чимало до православного світу на Закарпатті, і причини, які їх можуть викликати, повністю не здолано, стихли і завмерли. Владика не боїться «гострих» кутів, хоча й не ламає їх – вони розпрямляються, відчуваючи силу, віру і гідність.

– Я можу з впевненістю констатувати: на Закарпатті духовний та світський світ живуть у гармонії і злагоді. У нас існує традиція, за якою на головні християнські свята представники усіх конфесій зустрічаються за круглим столом із керівниками області. Ми говоримо про свої проблеми, обмінюємося думками. З усіма наставниками у мене рівні стосунки. Я підкреслюю, що до всіх них я ставлюся з повагою. А як вони ставляться до мене, очевидно, слід спитати у них…

Людина, обрана Вищою силою. Саме таке враження справляє цей духовний отець. Саме отець, який не повчає, не диктує, не сварить… Усі слова владики – наче поради, яких можна не дотримуватися, але не чути неможливо. Така відсутність дидактики, повчання і настанов навіть насторожує у перші хвилини, а потім мимохіть ловиш себе на думці, що намагаєшся запам’ятати кожне слово і згадати, як же він радив діяти у ті чи інші хвилини…

– Кожна людина приходить до Господа своєю дорогою. В одних початок шляху губиться у раннім дитинстві, інших приводить до Храму особиста трагедія, деякі знаходять Господа наприкінці життєвого буття. Жоден священик не має права наполягати: роби так чи інакше! Він підказує правильний вибір, а вже право людини, який шлях обрати. Але уявіть собі, якби смертний не мав вибору, якби не показували йому справжній зразок, куди і коли б скотилося людство? Воно грішне, і кожний священик грішний, оскільки безгрішним є лише Господь. Але ж і рейтингу гріхів не існує, як не існує й списку покарань за них. На мою думку, головним випробуванням для кожної людини є боротьба із самим собою: зі своїми лінощами, безчесністю, усіма тими вадами, які заважають нам справді гідно жити!

Гідно жити для архієпископа означає й нести відповідальність за паству, священнослужителів – усю непросту, спрацьовану і збентежену велелюдну братію. Він переймається сьогоднішніми, тактичними проблемами і визначає стратегічний напрямок. Наполягає на необхідності викладання християнської етики у школах, бере участь у публічних заходах, запроваджує спілкування у соціальних мережах…

– Зараз ми створюємо інтернет-сторінку під назвою «Знайомство під церковним куполом». Чимало людей не готові прийти до Храму зі своїми проблемами чи не знають, що це можна зробити, і саме вони потребують допомоги. Не можна сидіти і чекати – слово Боже необхідно нести в народ! А він живе, вболіває, працює і відпочиває. Зрештою, як і ми, священики. І відокремлювати себе від цього народу ми не маємо жодного права!

Зовсім недавно владику Феодора журналісти назвали архієпископом-реформатором. Він із посмішкою реагує на ці слова, але вони, вочевидь, його не дратують, оскільки архієпископ Мукачівський і Ужгородський переконаний: реформи – зміни на краще необхідні і будуть відбуватися, і сам чимало робить для того, аби було саме так!

Тетяна ВАШАРГЕЛІ, газета “НЕДІЛЯ”

nedilya.net