Про математику, демографію та VIP-пенсіонерів…
…Говорили днями в селі Порошкові Перечинського району. 11-го вересня там відбулася зустріч місцевого населення з народним депутатом Олександром Кеменяшем.
Мабуть, жодна подібна зустріч не розпочиналася для народного депутата так приємно: як виявилося, 11 вересня святкують іменини всі Олександри. Тому жителі Порошкова привітали й Олександра Михайловича. Початок зустрічі надав їй подальшого настрою, і візит, який планували провести більше в робочих тонах, перетворився на неформальну зустріч, де всі могли поділитися своїми турботами та негараздами або похвалитися здобутками.
Оскільки в цьому селі Олександр Кеменяш бував всього кілька разів і ще не встиг добре познайомитися з порошківцями, то почав з того, що розповів їм про себе. Каже, що не любить, коли кандидати не зустрічаються з виборцями. Тоді люди обирають «заочно», знаючи того чи іншого кандидата лише з газет чи телевізора.
Під час зустрічі з виборцямиРозповів гість і про те, як працював на заробітках, і про те, як самостійно почав вникати в основи економіки, щоб відкрити щось своє. «Зізнаюся вам чесно, я мало шкодую за тим часом, коли займався підприємництвом… Там закони набагато простіші. 2+2 буде лише 4, а не 5 і не 3», – каже Олександр Михайлович.
Поволі від біографії та спогадів «як то було колись» перейшли до сучасних проблем, які хвилюють людей. А люди тут, як виявилося, і справді мають через що перейматися.
Перше і, напевно, найголовніше, про що вони говорили майже в один голос, – це відсутність газу в Порошкові. «Та у всіх селах кругом газ є! Даже у Лютуй! А ми ще дровами топимо», – бідкаються місцеві жителі.
Ще одне, чим тут не задоволені, – це те, що волохам (яких, до речі, у селі від 300 до 500 осіб) виплачують більшу матеріальну допомогу на дітей, зважаючи на їх безробіття і малозабезпеченість. У той час, як інші жителі, котрі мають роботу і чесно трудяться, отримують значно меншу допомогу або й зовсім її не мають.
Іван П’ятанчук«З цим треба щось робити! Я – батько 7 дітей, все життя пропрацював учителем, а влітку змушений їздити по заробітках, щоб нормально забезпечити сім’ю. А вони гроші отримують ні за що, і використовують їх зовсім не для того, щоб годувати чи одягати своїх дітей. Так жити, як живемо ми, не можна. Я, як патріот, сподіваюся на те, що тут можна ще що-небудь змінити. Якщо вже не я, то хоча б мої діти мають жити у розвиненій, цивілізованій європейській державі», – каже мешканець села Іван П’ятанчук.
Володимир Жир«Клопотів від цього табору дуже багато. Все запущено. Звідтам розповсюджуються різні хвороби, епідемії. Моя внучка пішла до першого класу – вчора прийшла додому з кіром. Лікарі підписують дітям з табору довідки про задовільний стан здоров’я, хоч насправді це не так, вони приходять у школу, а там уже заражають інших дітей. Та й не тільки від табору проблеми. Культура у жителів нашого села дуже низька. Треба займатися вихованням, і починати необхідно з маленьких», – наголошує Володимир Жир.
«Життя у нас складноє. По дорогах ями, роботи неє. Не мають люди де діватися. Але то всьо залежить од люди, од тих, хто не продаєся за 10 гривню», – додає Валентина.
Від проблем внутрішніх перейшли і до загальних. Обурюються люди через несправедливі суди в Україні, через тих «високоповажних» пенсіонерів, які отримують по 6-7 тисяч пенсії, тоді як ті, що пропрацювали набагато більше, ледве протягують місяць на 1000 гривень. Не подобається їм те, що інколи через свої політичні вподобання можна лишитися без роботи. І про яку демократію, про яку свободу вибору можна тут говорити?
Звичайно, проблеми, які є в цьому селі, можна знайти у багатьох інших, по цілому Закарпаттю. На жаль, вони не обмежуються одним чи двома населеними пунктами. Але радує те, що люди тут свідомі та активні. Вони розуміють необхідність змін і не бояться говорити про свої проблеми. Це додає оптимізму та сподівань, що майбутнє у нас набагато краще, ніж теперішнє.
