Бокораші не лише ліс сплавляли, але і бал справляли

[Total: 0    Average: 0/5]

Піввіку минуло з часу сплаву останнього бокора на Тереблянській дельті.
76-річний синевирець Григорій Кость як свідок, так і безпосередній учасник минулих подій у верховинському краї, що стали історією буття горян, котре за сучасного способу життя вже не побачити і не повернути в реальність. Він був бокорашем. Все менше стає в живих людей цієї мужньої професії минувшини, яка канула в небуття. Мало з тих залишилося, хто може поділитися з теперішнім поколінням спогадами унікальної спеціальності, за якої робота органічно поєднувалася в лісі та на воді. І не тільки тому, що з часу сплаву останнього бокора пройшло чимало років – якраз цьогоріч виповнилося півстоліття…

Хата колишнього плотогона, а тепер пенсіонера, наче символічно вмостилася край берега Тереблі – сріблястої річки, саме якою у молодості йому довелося вести бокори, відважно борознячи ним швидкоплинне голубе русло. Застали хазяїна за відпочинку. Спочивав не тому, що не було діла на обійсті або не бажалося чимось зайнятися, а здоров’я не дозволяло – без палиці крок не може ступити.

Права нога нестерпно болить як удень, так і вночі вже п’ять років, ніяка панацея не допомагає. Про причини появи хвороби міркує по-різному: можливо, протяги далися взнаки, а ще, не виключено, наздоганяють застуди нижніх кінцівок, бо коли-коли, а під час лісосплаву не лише одні ноги були в крижаній воді. Що не кажи, а важка то була праця, віку вкоротила багатьом землякам – у селі нині його колег давнього фаху вже мізерна кількість. Жертовна, одне слово, для життя була бокорашська праця…

Вже у вісімнадцять років Гриць взявся за опальчину – весло на плоті. Він був старшим серед п’яти дітей Дмитра та Олени Костів, отож, батько-плотогон, до речі, хоч був на вид крижастим, але судилося прожити всього 61 рік, дуже хотів мати спадкоємця, тим паче, що первісток теж нівроку глядівся коренастим. До цього діла годилися лиш спритні та широкоплечі моцаки. Кремезних у селі було повно, а в бокораші за масового безробіття потрапляли з-поміж надійних все-таки за своєрідним «блатом»: родичі чи цімбори зачисляли до себе в товариші по роботі. Іспит на зрілість новачок витримав як завдяки фізичній силі та хоробрості, так і дякуючи Всевишньому.

Бо побожність у щоденних молитвах – то велика опора за виживання у небезпечних ситуаціях. А що ризикований був сплав дарабів – то ризикований. Каже, що особлива загроза лиха була в місцевостях за назвами Кайликова, Федакова, Москальова та Гуки. Тут на них за шаленої швидкості плотів, що сягала й під 60 кілометрів за годину, чатували дуже круті віражі. Не раз, бувало, бокори ставали дибом, вдарившись об скелястий берег чи напоровшись на замаскований водою поріг із велетенських брил, і ламалися, мов сірники, та ще розсипалися. Найстрашніша аварія скоювалася тоді, коли гинула людина. Багато хрестів на берегах Тереблі засвідчують трагедії. У тямці Костя теж одне нещастя, очевидцем якого довелося бути.

Бокорашський труд не обмежувався одним лісосплавом. У високогір’ї – урочищах Писся Ріка, Фулейовець та Березовець, куди він з іншими щотижня добирався пішки з Синевира, долаючи від світання понад 20 кілометрів, формувалися плоти. Ночували в колибах, а харчувалися, за його словами, як правило, самотужки спеченою на вогнищі картоплею, хлібом, квашеним молоком. М’ясо їли рідко, бо мало хто його мав – залишали поживний продукт вдома дітям, зате сало куштували повсякчас.

Зізнається, що на смаження та варення не вистачало часу, перебивалися в основному сухом’яткою. Григорію Костю, щоб створити таблю, спочатку теж довелося зв’язувати кінцівки деревин гужовками (на носовій частині ставилися поперечини, що кріпилися дерев’яними клинами в просвердлених отворах). Гужовки – це такі собі ліщинові мотузки. Їх виготовляли у гужварнях: у печах попервах випарювали гілки ліщини, а відтак їх викручували. Згодом у час техпрогресу дідівські вірьовки замінили стальні троси.

Бокор складався з 5-7 табел, деревина кожної з яких була різною за розміром, залежно від планового замовлення. До ведучої першої, як правило, вибирали найтонші і найдовші, навіть 25-метрові смереки. Тонкі кінці їх були авангардними. З цих місцин, де теж створювалися штучні стави з греблями, й стартував, піднятий випущеною водою бокор, яким управляли три веслярі з одним або двома помічниками-резервістами, проходячи потім нижню велику загату через споруджені спеціальні вузькі ворота. Фінішували після 30-кілометрового марафону синевирські бокораші в колочавському Мерешорі. На цій пристані вони передавали естафету плотогонам-пугарям – так по-чудернацькому горяни чомусь нарекли колег із сусіднього пониззя, котрі продовжували гнати ліс водною дорогою до Хустщини.

Лісосплав викликав велику цікавість. У Синевирській Поляні, Синевирі, Колочаві ледь не все населення сіл виходило на береги, щоб захопитися караваном плотів, які періодично, з інтервалом 10-15 хвилин, пливли один за одним, та героїчною працею бокорашів, вболіваючи за їхню щасливу путь. Транспортувалася деревина по Чорній Ріці та Тереблі з ранньої весни, коли на потоках зникав льодовий панцир, і аж до пізньої осені за появи перших заморозків. Під час холодної пори, каже Григорій Дмитрович, перекваліфіковувався – сокирою та ручною пилою у дрімучих хащах звалював смереки, спускаючи їх ризами до водосховищ.

Не лише звитяжно трудилися плотогони, як виявляється, але й на славу вміли погуляти. Про традиційний їхній звичай у побуті теж було інтересно довідатися з уст як самого Григорія, так і присутнього за нашої бесіди його молодшого брата – 61-річного Івана, який запам’ятав дійство дітваком. Між іншим, фрагменти дозвілля синевирських бокорашів талановито відобразив на кількох своїх картинах і місцевий обдарований художник Василь Шиндра, котрий мистецтвом свято береже і старожитність.Після завершення плотогонного сезону перед говінням на знак вдячності за благополучний результат доблесного лицарського труда, та й щоб просто розважитися, влаштовувалися вечори з танцями під музику, котрі величали не хоч як, а по-світськи – балами. Юрбою бокораші збиралися на гульбу в одній з хижин у зруб, кожен зносячи випивку та закуску. Споживаючи сивуху-самогон, веселилися до самого світання: фіглювали, витинали іскрометні коломийки під мелодії троїстих музик. Добрим словом, зокрема, згадують запальних музик Ілька Пазину, Івана Іванину, Івана Кецука…

І особливо закарбувався у тямці Василь Бобик, який мав сільську кличку Хромась. Від цього віртуозного гудака під час шпаркого танцювання босоніж на глиняній підлозі здіймалася курява аж до стелі. Зрозуміло, за столом було чимало жвавих згадок про ще свіжі бокорашські будні. Не обходилося і без азартних спорів-розборів, які навіть часто доходили до стусанів і бійок у нічній темряві, бо ”гамішні бітанги” – так тоді звали бравих парубків – у розпал сутичок ще навмисно погасять лампу.

Аргументи правоти кулаками, чого гріха таїти, інколи завершувалися й синяками, і поламаними кістками. Жіноцтво і діти завжди переживали за підсумок забав своїх сімейних заробітчан. І все-таки в кінцевому рахунку дружба перемагала – на тверезу голову забіяки мирилися, розуміючи, що між земляками повинна панувати злагода, що синевирці – люди не так сварливі, як трудолюбиві. Спонукав до ладу і піст.

Григорій гордиться не за свою сміливу робочу діяльність на Тереблянській дельті, а передусім пишається впарі з братом Іваном за працьовитого і мужнього покійного батька.

«Він все трудове життя був на бокорі, напослідок його портрет начальство занесло і на дошку пошани Буштинського лісокомбінату», – підтакує молодший старшому, котрий у свою чергу усвідомлює те, що саме нянько навчив його навикам професії, яку навіки поховала модернізована технікою лісозаготівля. Саме із-за цієї причини після всього кількох років плотогонства він із-за браку місць працевлаштування змушений був податися по заробітках в областях України, Латвії, Росії. Під час нашої розмови десь відчувалося, що не тільки спогади, але й біль у нозі нагадувала йому молоді бокорашські літа. Недуга – то скоріше всього наслідок важких умов лісосплавів за тогочасся…
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ для газети “НЕДІЛЯ”

Фото автора та з архіву Костів

nedilya.net

 

Comments are closed.